Скарби

Спомини про золоті знахідки в кургані Огуз і золоту лихоманку часів громадянської війни. Що розповідав батько. Юрій Безух.

І тільки Слово стереже могили –
Як мертвий скіф на мертвому коні.
                               Ігор Римарук

Так уже склалося, що легше всього незнайомим людям пояснити, де й що таке Сірогози, це згадати про Огуз і золоту лихоманку. За історією вивчення сірогозьких курганів можна писати захоплюючу пригодницьку повість. Тут є все: і казкові скарби давнини, і всесвітньо відомі професори, і золота пропасниця шукачів скарбів, і химери долі, яка ховала скарби від всезнаючих вчених та висипала їх у руку неграмотному селянинові, своєчасне втручання поліції, всюдисущі провінційні репортери та майже щасливий кінець. Про це можна почитати в солідних монографіях, газетах «Комсомольская правда», «Ведомости», не кажучи про місцеві видання. Варто, мабуть, згадати видану в Москві у 1999 р. книгу «Тайны кладов», де розділ «Сокровища скифских могил»  відкриває Огуз.
Все почалося 21 грудня 1896 р, коли батько й син Тиміш та Юхим Мелешки повертались з полювання. Спустилися до полишеного професором Веселовським розкопу Дієвого кургану, щоб відпочити. Тут вони помітили, що в обвалі стінки відкрилася незаймана могила. Судячи з усього, тут була похована шляхетна скіф’янка. Про численні золоті речі, знайдені Мелешками, стало відомо місцевому уряднику Антонові Овдієнку, який відібрав, а частково відкупив знахідки. Вони потрапили до Археологічної комісії, а потОму – до Ермітажу.
Через вісім років про Сірогози та Огуз знову заговорили. Першою відізвалась симферопольська газета «Салгір» за 1-е лютого 1902 p., кореспондент якої М. Гордон побачив у сірогозьких селян Василя Чумака та Тимофія Мелешка велику кількість золотих речей, а також багато древніх виробів з міді, бронзи та інших металів.
Ц. П. Нейман у своїй статті «Пограбування великого кургану Огуз» писав про те, що зима 1901р.  була тепла. Дощі, які лили у грудні, розмили розкоп і розкрили бічні виходи, не досліджені професором Веселовським. Звістка швидко облетіла всю околицю, і почалася золота лихоманка. Не всім так везло, як Мелешку. Діду Поліводі, який поїхав шукати скарб вночі на водовозній бочці з дівчинкою-підлітком, привиділись щось таке, що він ледве не загнав коней, повернувся у мокрих штанах, а дівчинка залишилась калікою на все життя. В. І. Холодний згадує переказ про хлопчика, який поліз за скарбами і був придавлений камінням поховальної камери.
Іншим везло більше. Багато золотих речей було знайдено в південно-західній частині кургану. У січні 1902 р. становий пристав заборонив проведення самовільних розкопок, частину речей конфіскував, а частину викупив. Всього ж до відповідальності було притягнуто 33 селянина. До Мелітополя було відправлено багато різних предметів, у т. ч. 19 золотих загальною вагою 261, 85 г. Один з братів Мелешків, до речі, був одружений на Химі Самійловні Безух.
Щодо пригод шукачів легкої наживи під час розкопок початку 1980-х років, то місцеві жителі їх добре пам’ятають, як і те, чим це скінчилося. Не варто турбувати мертвих!

Існує цікава легенда. Кажуть, що брати Володимир та Василь Стаси (а була в них ще й сестра Катерина) розкопали вночі курган і знайшли скарб. До речі, поруч з хуторами ще й зараз височіє міцненький курганчик. Чи не той самий? Коштовностей було так багато, що за ніч не встигли все викопати. Починало сіріти. Все забрати було неможливо. Прихопили кілька найбільш цінних речей. Все інше нашвидкуруч закопали в знайденому тут же казані. Прикидали землею, ще й прикрили бур’яном. Пішли додому.
Як вони провели той нескінчений день – не відає ніхто. Як стемніло, вже возом виїхали на місце розкопок. Викопали весь скарб і на одержані гроші почали будівництво в Нижніх Сірогозах.

Це, звичайно, легенда. А ось факти, про які я дізнався, будучи в Запорізькому архіві. Стаси періодично продають землю. Знаходяться і покупці, нові хуторяни-поміщики: Мамонти, Щербаки, Донцови. Вони теж залишили свій слід в історії нашого краю – цегельно-черепичний завод «Мамонт і Щербак». В Донцовому урочищі ще в 1926 р. було 10 хуторів (залишилося лише село Партизани). Очевидно, землеробство не дуже приваблювало Стасів.

Ми ж тепер звернемося до часів кінця НЕПу.
Спочатку – розповідь батька про події часів громадянської війни. Їхній будинок і невелика бакалійна крамниця знаходилися в самому центрі Нижніх Сірогоз, напроти церкви. Тут же будинок волосного начальника та сільська управа. Влада мінялася калейдоскопічно. Нерідко зі стріляниною. Тоді вікна закривалися подушками – у них застрявали кулі. Кожна влада починала з експропріації, тобто з грабунків. Звичайно не обминався і їхній будинок, тому старалися все більш-менш цінне сховати подалі. Для того щоб торгувати, потрібні гроші. І не паперові, які швидко обезцінювалися, а справжні царські срібні карбованці. А куди їх ховати? Вирішили ризикнути. Срібні карбованці склали в один із пустих ящиків, які стояли під забором. Коли ситуація стабілізувалася, навідалися до схованки. Гроші були цілі, більш того, вони валялися по подвір’ю. Під час боїв хтось з солдатів стрибнув через загорожу на ящик. Ящик не витримав – тріснув, гроші викотилися й навіть прилипли до чобіт. Та солдату було не до грошей, він їх просто не помітив. Ті, хто приходив у гості чи за товаром, теж не придивлялися.
Згадував батько і про численних гостей-грабіжників, з папірцями та без. Коли експропріатори впевнилися, що в будинку вже нічого немає, вони звернулися до дітей з єзуїтсько-більшовицьким питанням: «А ви чай п’єте?» «П’ємо», – відповіла більш довірлива Ніна. «А з чим ви його п’єте?» – поцікавився непрошений гість. Малий Валентин (мій батько) зорієнтувався: «З картоплею». Відбирати мерзлу і від того солодку картоплю комнезамівці не наважилися.
Під час громадянської війни симпатії Катерини були на стороні ввічливих, вихованих та культурних білих. А ось Герасим Афанасійович вважав справу червоних більш справедливою. За переказами, він навіть допоміг червоним та отримав за це документ, сліди якого зараз вже втрачені.
А ось інша розповідь батька. Як на наш сьогоднішній погляд, він невчасно вирішив стати господарем. Отож у кінці 1920-х рр., закінчивши п’ять класів (а вчився тато добре), він полишив школу. Для того щоб заробити гроші на власне господарство, треба було попрацювати в наймах. Робота здорового й сильного Валентина аж ніяк не лякала. З одним напарником він найнявся до когось із родичів хуторян. Ночували вони на сіннику. Діло молоде, отож ще довго по ночі теревенили. Одного разу помітили, що господар потайки вийшов з дому і, озираючись, підійшов до однієї зі скирт. Так повторилося й наступної ночі. Перечекавши, парубки прокралися до скирти й, пошарудівши, швидко знайшли прихований срібний та золотий посуд. Хазяїн, побоюючись обшуку, сховав дорогоцінності в скирті. Але неспокій не давав йому спати, і він перевіряв, чи ціле його багатство. «Ого, та тут цілий маєток», – вигукнув напарник. Щось у його голосі здивувало і насторожило батька. Він кинув пильний погляд на товариша. В того тремтіли руки й світилися очі. «Золота лихоманка», – зрозумів батько. «Діло вкрай небезпечне. Або ми зараз покалічимо один одного, або, навіть якщо чесно розділимо, втратимо спокій. Наше золото, як тільки десь засвітиться, приверне увагу або бандюків, або, що на ті часи ще гірше, компетентних органів», – батько знову пильно глянув на товариша: той стояв знічений і похнюплений. Мабуть, подібні думки прийшли в голову і йому. «Знаєш що, друже, – сказав тато, – не ми його заховали, не нам його і брати. Життя дорожче. Хай лежить». Товариш посвітлів і схвально кивнув. На другий вечір вони впевнилися, що хуторянин переховав свої скарби. Отже він усе бачив, і могло статися непоправне. Батько розповідав про цей випадок як про цікаву пригоду. Жодного сумніву в правильності свого рішення в нього не виникало.
Кілька років тому до мене приїхало двоє краєзнавців – авторів книги з Веселого. Коли ми розговорилися, то виявилося, що старший з них – мій далекий родич по лінії Міщенків. Колись його батьки продали хату в Нижніх Сірогозах і переїхали у Веселе. І ось у 1950-ті рр. до них на шикарних, як на той час, мотоциклах приїхало дві сім’ї: чоловіки з жінками. Підліток звернув увагу, що у всіх чотирьох повен рот золотих зубів. Гості привіталися й почали діставати численні пакунки та накривати стіл. Зі спільної розмови хлопець зрозумів, що це господарі їхньої колишньої хати. Поговоривши про погоду, врожай, поділившись новинами, гостей врешті спитали, а що їх сюди привело й чому, власне, вони такі щедрі. «Бачите, ми в цьому році вирішили трохи перебудувати хату. Коли розвалили пере стінок, звідти випав чавунець, повний срібних монет. Скарб віднесли до банку, там його оцінили й виплатили 25% компенсації. Вистачило на 2 МТ, золоті зуби та ще трохи й лишилося. Ось ми й приїхали, щоб вам віддячити». Батьки слухали витріщивши очі, а старенька бабуся все хитала головою. «Я ж того старого паралізованого дурня питала: «Де гроші, де гроші?». А він тільки: «М... ми... ми...». А очима, пригадую тепер, на той перестінок показував. А я так нічого й не зрозуміла», – зітхнула старенька.

19 січня 2012 р., Водохреща
Избранное: статьи по истории воспоминания о былом
Свидетельство о публикации № 5394 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © lik :
  • Мемуары
  • Читателей: 2 705
  • Комментариев: 0
  • 2013-06-28

Проголосуйте. Скарби. Спомини про золоті знахідки в кургані Огуз і золоту лихоманку часів громадянської війни. Що розповідав батько. Юрій Безух.
Краткое описание и ключевые слова для Скарби:

(голосов:0) рейтинг: 0 из 100
    Произведения по теме:
  • Чумаки
  • Спогади про чумаків і чумакування, про давнину, які залишив дядько мого двоюрідного брата, що він їх чув від свого дідуся, колишнього чумацького отамана. Юрій Безух.
  • Великодні пілігріми
  • Оповідання про подорож у степ та балки. Останнє, ще тепле (навіть гаряче) про Вовчу греблю. Всіх з Великим і світлим святом Перемоги! Юрій Безух.
  • Повторний візит
  • Нарис про дику природу степу та засновників мого роду. Хутір у степу. Юрій Безух.
  • Вершник з минулого
  • Історично-краєзнавче оповідання про освоєння Дикого Поля. Початок художньо-документальної теми освоєння «дикого Півдня» нашими предками. Юрій Безух.
  • Вовча гребля
  • Краєзнавчі нариси про південь України, Сірогози Херсонської області, про засновників мого роду. Юрій Безух.

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.