Чумаки

Спогади про чумаків і чумакування, про давнину, які залишив дядько мого двоюрідного брата, що він їх чув від свого дідуся, колишнього чумацького отамана. Юрій Безух.

Заспів (необхідне пояснення)

Ці мемуари, які охоплюють другу половину позаминулого (XIX) століття, люб’язно надав мені двоюрідний брат (син батькової сестри) Юрій Венедиктович Лонський, 1933 р.н. Його дядько по батькові Лонський Вікентій Миколайович був неодружений, прожив 84 роки й залишив свої спомини племіннику. Вікентій Миколайович народився у 1898 р. на Вінниччині у багатодітній родині (12 дітей), був шостий. Батько його прожив 99 років, а дід, про якого і йдеться у споминах, – більше ста.
Батько Вікентія був однодворцем, тобто землі у нього не було. Він був змушений працювати керуючим у поміщицьких господарствах, лісничим, тобто робити доводилося переважно головою. Закінчивши дві школи, Вікентій вступає до Уманської сільськогосподарської школи (зараз інститут). Так як він здав вступні екзамени і навчався лише на відмінно, то за навчання обдарованих дітей платило земство. Все життя Лонський В. М. пропрацював агрономом в радгоспах та цукрово-бурякових об’єднаннях Вінниччини та Київщини.
І ще один епізод вартий уваги. Згадує Юрій Вікентійович: «Коли я навчався в КПІ, то провідав дядька. Прихопив з собою пляшку вина та дещо з закуски. Дядя Вікентій пив вино, розбавляючи водою, це мене тоді здивувало. Пізніше я довідався, що патриції, на відміну від плебеїв та скіфів, так робили завжди».
По можливості збережені стиль та орфографія автора, Вікентія Лонського.
 
Дідусь Сільвестр Сольський про своє чумакування
 
Велику радість справляв нам приїзд дідуся Сольського з бабусею в гості до моїх батьків. Стало вже родинною традицією, що дідусь приїздив до нас в гості раз на рік на Трійцю. Ми, малеча, нетерпляче ждали їх приїзду, і через те вели себе тихіше, і менше всякої шкоди чинили, бо нас лякали: ось приїде дідусь – все розкажемо, як ви погано поводитесь. – І це на нас впливало. Але більше нам задоволення було зустрічати бабусю. Дідусь приїздив з своїми кіньми, невеличкою ресорною бричкою, в якої задні ресори були щільно умотані тонкою мотузкою, мабуть, для міцності. Запрягати коней виходили старшій брат або батько, хоча дід неохоче уступав коней другим – він любив сам попоратись з кіньми. Бабусю вели в хату під руку, вона була з паличкою. Зігнута майже вдвоє, опираючись на палку, бабуся несла в руці тернову хустку, повну всяких гостинців. Поздоровкавшись в хаті, бабуся починала знайомитися з нами, дітьми: вона підзивала до себе кожного з нас,   питала «як тебе звуть», доставала пригоршню а то і дві зі своєї тернової хустки всякої суміші дарунків і наділяла нас, розпитуючи у матері: а як він себе веде, чи був ґречний, чи слухає батька, матір і т. інше. Мати часто нас гудила, звала розбишаками, неслухняними  та казала, що ми не заслужили на бабусині гостинці. Тоді бабуся вичитувала, що недобре так поводитися, що треба батька і матір слухатися, молитися Богові, помагати по господарству, а потім запевняла матір: «він далі буде хорошим слухняним», питала нас, чи так вона каже, і доставала зі своєї хустки пригорщу гостинців і наділяла кожного з нас. Бабуся була добре старенька (дев’яносто років), бачила вже погано, в обличчя нікого з нас не пам’ятала, а тому, коли закінчувала роздачу гостинців по першому разу, підзивала нас знову – знову запитувала «як тебе звати» і знову наділяла гостинцем. Тоді вмішувалась мати: вона казала, що досить, хвате з нас гостинців, – і бабуся давала свою тернову хустку з рештками гостинців матері на схорону. Така церемонія повторювалась разів два-три – поки всі гостинці не були роздані. Дарунки складались з печива, тістечок-мазурків, пиріжечків зі сливами, маком, цукерок, горіхів лісних, волоських, фісташок, солодких ріжків та інше. Гості сідали до столу, нас, малих, спроваджували до другої кімнати або виряджали на двір гратися. Вважалось непристойним, щоб діти були разом з дорослими у стола. Ми, опинившись на волі, спочатку пробували бабусині гостинці, їли їх, потім починали меж собою гендлювати, вимінювати один у одного кому що ліпше подобалось по правилу «Дай мені оріха – я дам тобі пиріжечка» або інше, аж поки хто не вважав себе зобідженим – і починав орати: «Віддай мені моє, на тобі твоє! Я не хочу з тобою гратись!». Іноді цей ґвалт мусів усмиряти хтось із дорослих. – Тоді обідженого – а це траплялось частіше з самим меншим – наділяли знову гостинцями з бабусиного резерву,  що був на схороні у матері, і справа втихомирювалась загальним задоволенням.  Гостина проходила чемно. На столі появлялась горілка, вино, пиво та різні закуски домашнього виготовлення. Горілку пили тільки батько з дідусем та дорослі мужчини з гостей сторонніх, що були. Пили горілку маленькими чарочками – грам по двадцять п’ять, не більше, – що були на довгих тонких ніжках. Для вина подавались стаканчики грам по 50-70, гранчасті або круглі. І тільки для пива ставились звичайні стакани. Пити ж горілку з якогось іншого посуду, великими або товстими стаканами, вважалось непристойним.
Гостина за столом продовжувалась довго, після кожної чарки закушували, поки всі не приходили до веселого стану, цебто легко п’яніли; напитись за столом до п’яна вважалось непристойним, таких просто зневажали. 
За столом велись балачки, частіше це були вспомини про минуле когось із старших або про якісь громадські справи. Дідусь звичайно розказував як воно було колись, про давнину. Споминали царицю Катерину та її фаворитів, про війни з турками, про польські повстання, про Кармалюка Устима, його напади на поміщиків та поміч біднякам, про чумачку. Згодом починали співати; спочатку старовинні пісні історичні («Зібралися всі бурлаки», з якої мене чомусь вразили слова «Катерина – вража мати». Звичайно, я ще багато чого не знав, тому зміст пісень я сприймав механічно, не вникаючи в її зміст). Під час співів дід також підтягував, а коли закінчували пісню, дід звертався: «заспівайте мені чумацьку пісню». Всі знали, що улюбленими піснями для дідуся біли чумацькі пісні. Заспівували сумну чумацьку пісню:

Було літо, було літо та й стала зима.
Як не було пригодоньки, гей-гей тай досі нема
Случилася пригодонька
З Криму ідучи,
Серед степу край дороги
Гей-гей, воли пасучи.
Занедужав чумаченько,
Заслаб тай лежить,
Жалується отаману –
Гей-гей, голова болить.
Болять його ручки й ножки,
Болить голова,
Як не було пригодоньки,
Гей-гей, та й досі нема.
Заслаб чумак, заслаб чумак,
Заслаб та й лежить,
Ніхто його не спитає:
Гей-гей, що його болить.
Скинув  чумак сіру свиту,
Скинув і жупан:
«Воли мої круторогі,
Гей-гей, хто вам буде пан?».
А в неділю рано вранці
Та вдарили в дзвін,
Це ж по тому чумакові
Гей-гей, що ходив у Крим.
 
Дід не видержував до кінця пісні, опускав голову на руки і тихо плакав. Помітивши це, батько давав команду: «давай другу, веселішу пісню». Починали різні побутові та жартівливі: «Била жінка мужика – пішла позивати», «Про бідну удівоньку, що пшениченьку сіє», «Усі гори зеленіють», «Із-за гори кам’яної» – це була улюблена пісня бабуні. Мені запам’яталися з цієї пісні слова «запрягайте хлопці коні в шори... та поїдем доганять літа молодії». Мені чомусь здавалося, що й справді можливо догнати літа молодії, якщо знати дорогу, куди їхати – це були наївні дитячі думки. Ввесь світ, як я собі вважав, закінчувався на обрії, – і завжди в мене виникала думка: а що там далі, за обрієм?
Дідусь від’їздив на другий-третій день. Проводжали його гуртом. Бабуся, прощаючись з кожним з нас, знову питала: «Як тебе звати?».
Одного разу дідусь перед від’їздом прикликав мене й спитав, чи згоден я поїхати до нього: «будеш помагати мені стерегти баштан». Спочатку мені ця пропозиція сподобалась, і я дав згоду поїхати до дідуся. Збори були недовгі, всадовили мене в бричку до дідуся (сів я на козлах) – і тут, коли прощались і всі кивали нам шапками, мені вже стало жаль розставатись, якийсь сум огорнув мене. Бабуся помітила це, стала мені розказувати, як у неї тепер хороше, – а далі цікавість новими полями та селами, що їх проїздив я вперше в житті, розвіяли мій сум, і я важно, як дорослий, розмовляв з дідусем, який сповагом слухав мої запитання та відповіді та все схвально кивав мені головою.
Так я доїхав до села Пологи, де жив мій дідусь. Вже того ж такі дня по приїзді мене знову охопив сум – та тут вмішалася моя дядина і так хороше до мене заговорила, що я  застидався вже сумувати, а потім знайомство з дядьком Штефаном та двоюрідним братом Маріяном, а там вечеря – й очі самі мружилися спати.
На другий день, коли я проснувся, мене вже звали до сніданку. Закінчивши свій нескладний туалет, помившись на ганку холодною водою, а потім смачно поснідавши, я з двоюрідним братом Маріяном побрів по господарству дідуся – на стайню, в клуню; мене все цікавило – особливо коні, з якими я подружив. Так пройшов  день – ввечері знов напав на мене сум, але на ранок мене на цілий день він кидав. Я був зайнятий, добре лікували від суму також гостинці бабусі та вуянки, які, як мені здавалося, невідомо звідки й брались. Дядько Штефан розмовляв зі мною серйозно, як з дорослим, брав мене з собою в поле, де я як вмів помагав йому, потім смачно обідали... Один за одним проходили дні. Я наче звик до нової обстановки, вже менше сумував. В мене появились постійні обов’язки. Я добре знав дорогу в поле на баштан до дідуся, і щодня мене виряджала бабуся нести дідусеві на баштан обід, що я виконував з охотою.
Обід бабуся клала в горщик, горщик обмотувала хусткою, клала туди ж в хустку хліб, сіль та різну всячину. Все це міцно ув’язувала й, передаючі мені, кожен раз примовляла: «гляди ж, не біжи, йди обережно, щоб не спіткнувся та не розбив горщика». Цю настанову я пам’ятав тільки до воріт двору, бо за ворітьми я вже біг з підскоком за дільниці, а далі межею між полями на горбок, – а там вже було видно лісок Стінку. Поруч зі Стінкою було дідове поле де він стеріг баштан. 
Коли я підходив до баштана, дід зустрічав мене на межі – він з куреня бачив мене ще здаля, –  брав у мене обід, і ми обидва йшли до куреня. Дід розпитував, що там дома робиться, розв’язував хустку, виймав горня й все, що було там накладено, – далі йшов в кінець куреня, добував косарське барилко, наливав стопку горілки, випивав і приступав обідати, запрошуючи і мене до компанії, потім добував цукерки або коржики чи пиріжечки, які я, сам того не відаючи, приносив в бабусиній хустці, і вгощав мене. Одного разу дідусь випив чарку, залишивши на дні кілька краплин горілки для мене, підніс мені, кажучи: «на й тобі, випий». Я ще не знав горілку на смак, вхилив чарку в рот і невдало якось захлеснувся трохи. Горілка запекла мене в горлі. Я – в плач. Дідусь достав цукерко,  підніс його мені, кажучи: «Не плач, не плач – будеш пити». В дальнішому житті мені не раз приходилось згадувати дідуся й його слова: «Будеш пити – не плач!».
Пополуднавши, дід ставав говіркий, розказував мені казочки, а частіше про свою бувальщину, якої чимало траплялось на його довгому віку. На той час дід мав уже понад сто п’ять років. Найбільш запам’ятались мені розповіді дідуся про його чумакування, про яке він не раз мені розказував. Він так докладно все розповідав, а я так уважно слухав його, що багато з того, про що він розповідав, я, здавалось, бачу ще й досі. Мене вразили  незвичайні його пригоди. Дідусь багато разів їздив в чумачку, і кожного разу траплялось з ним щось незвичайне. Він мав поетичну душу. Він так хороше розповідав про степ, про сонце, тепло, трави, ковилу в степу, про вовків та степову дичину, що я з захопленням його слухав, а худобу волів та коней дід любив як розумних тварин: «вони все розуміють, тільки  що говорити не можуть», – приказував було дід. 
Одного разу на Благовіщеня зібралися всі чумаки околиці, що ходили одною валкою в дорогу, й урадили, щоб обрати своїм отаманом чумака Сольського – цебто мого дідуся.
Як я, каже дідусь, не відмовлявся, що, мов, ще я молодий, що мало ще чумакував, все це не помогло, громада наполягала на своєму, а громада – великий чоловік, прийшлось скоритись й прийняти отамування. Чумацький отаман це не просто чин – це клопіт. Потрібно було зразу організувати валку, уточнити, хто саме з чумаків ідуть самі в дорогу, хто посилає за себе наймитів, скільки возів у кожного, проглянутися, чи справні вози й воли. Договоритись з купцями, що замовляли рибу та сіль з привозу, договоритись з поміщиками та купцями, що відправляли до моря свій хліб, пшеницю, просо, по якій ціні продати і т.д. 
Крім цього подбати, щоб не забути чого собі взяти в дорогу: сала, муки, крупи, посуду, – щоб хватило до повернення з дороги. Крім того, для себе як отамана – що було положено по чину – підібрати дві парі коней – міцних, справних, бо за чумацьким звичаєм отаман їхав кіньми: одна пара в упряжці, а друга прив’язана з боків до задка фургона про всяк випадок. Фуражу для худоби чумаки в дорогу не брали, бо виїздили вони на початку весни – на Юра, коли в степу було вже вдосталь трави й волів можна було напасти просто на шляху в степу. Але для коней отаманових потрібен був овес – отже овес для коней в дорогу брали. Крім того, на отаманському фургоні в задку була вложена бочка з горілкою.
Горілка видавалась отаманом особисто і тільки в разі невідкладної потреби – на випадок хвороби як лікарство. З посуду чумаки везли з собою казани та відра. Галушки місили просто на кожусі. Я довго не міг собі уявити, як місити тісто на кожусі – все мені  здавалося, що тісто заліпить вовну, і тільки пізніше, згодом зрозумів, що верх некритих кожухів прекрасно годиться для замісу тіста, він добре змивався водою і був завжди чистий, не пропускав крізь себе воду.
Отже, вже справився дід-отаман зі своєю роботою і на Юра рано вирушив зі своєю валкою в дорогу в степ. Валка була чимала – підвід зі двісті, а чумаків з погоничами – до сотні. Везли на цей раз пшеницю в Одесу-порт. Степ починався вже зразу ж за селом, як виїхати на тракт, що проходив за Стінкою.  Він слався до самої річки Бог, через яку переїхали поромом, що був в селі Красносільці проти Маньківки, звідтіль дорога йшла вже степом до Бершаді, далі на Голопіль (Ольгопіль) все степом до Ананьова, а там вже до самої Одеси тільки степ, сіл не було. 
Отож, як вибрались чумаки за річку Бог, переїхали Бершадь та Голопіль та вибрались вже в незайманий степ, десь вбік від Ананьева, розположились одного разу валкою на ночівку. Отаман, що їхав завжди попереду, заздалегідь, на сутки раніш, вже підшукав гарне місце в степу, щоб була паша, була вода,  щоб дати напастися волам і відпочити. Звичайно чумацька валка спинялась на ніч – ставили вози в коло, лишаючи прохід тільки в одному місці. Воли відряджали пастись тут в степу на всю ніч – з черговими, дежурними чумаками, а самі лягали на возах чи під возами спочивать. І трапилось, що цієї ночі чумак, що йому припала сторожа валки, трохи задрімав, проснувся він від шелесту, глянув – аж межи возами ходить якийсь чоловік з собакою та мішком за плечима і вже став вибиратись із табору. Сторож зчинив ґвалт, побудив чумаків – злодія впіймали, почався допит: а хто він, звідкіль, чого йому треба було в таборі. Виявилось, що він забрав мішок з салом. Стали судити злодія, – а треба сказати, що в ті часи в степу був свій закон, хто був сильніший той і прав, ніякої власті там не було. Отже чумаки судили громадою, отаман схвалював присуд громади, який охотники виконували. І присудили злодієві дати сала – бо сало вкрав. Тут же розтопили на жаровні сало й залили кип’ячим салом очі злодієві. Згадали про собаку злодія – нагодували добре його, ще й залишили йому хліба в запас – добрячий собака, що ж, він нічого не винен, казали чумаки. На тому й залишили злодія й собаку – валка знялась і поїхала далі в степ. День за днем отаманові своя робота, і вскорі й забули про цей випадок. Чумаки добрались до лиману. А там до порту, здали хліб, підрядились везти державні грузи в Крим, в Сімферополь – в той час часто чумаків, що приїздили в Одесу, наймали для доставки казенних вантажів, переважно військове спорядження, в Крим. З Криму відрядились до Ростова-на-Дону, а далі з Ростова до Астрахані. Так почти кожного року чумаки робили один і той же рейс, сало з дому до Одеси, з Одеси в Крим, з Криму в Ростов, з Ростову в Астрахань, а зворотній маршрут з Астрахані – на Ростов, з Ростова іноді в Крим іноді прямо додому – в Одесу не заїздили. Кожен раз виїжджали з дому на Юра (24/ІV ст. стилем), а поверталися перед Покровою. Повернувшись додому, завжди з грузом риби та солі, чумаки деякий час відпочивали, потім довго зводили рахунки, розчитувались з купцями, поміщиками та окремими чумаками, а там знову складали договори на доставку хліба в Одесу та про дальші подорожі. 
Звичайно, що всі розрахунки та договора на вивіз хліба тощо та на завоз риби і солі – все це був клопіт чумацького отамана. Рядові ж чумаки знали, що, розрахувавшись за відбуту подорож, треба знов лагодити вози, підготувати воли, вчасно підготовитись – самому, найняти наймита – одного чи двох, або погоничів, щоб догледіти волів в степу. Звичайно чумак виряжався в дорогу, маючи возів п’ять чи десять, були бідніші, що мали два-три вози.  Багатші наймали собі ще в підмогу наймитів, що теж вирушали в чумачку. До чумацького промислу багатих приваблювала вигода, торгівля на власний риск, а бідніших чумаків та наймитів – чумацька воля в степу. Виїжджаючи в степ та перебуваючи в дорозі місяців шість, а то й сім, вони відпочивали і тілом і душею. В степу вони не бачили ні панів, ні прикажчиків. Догляд волів забирав небагато сил – отже час сходив спокійно, в безконечних розмовах, переказу байок та казок та безкрайніх, як степ, широких піснях про козацьку волю та чумацьку долю.
Та не завсігда буває все гаразд. Траплялись і тут тяжкі пригоди, коли, бува, пошесть на худобу нападе або хто з людей захворіє. Та й негода в степу теж, бува, дошкуляла сильно.      Одного разу повертались вже назад додому з Астрахані через Ростов-на-Дону. В Ростові задержались на пару днів перепочити, закупити рибу дрібної – судака, ляща, таранька, – якої в Астрахані не закупляли. Зразу ж по виїзді з Ростова захворів один чумак – чоловік почорнів, скорчило його, пече огнем, весь в лихорадці, довго не хворів – на третій день помер. За ним знову захворів другий: ні горілка отаманового фургону, ні кожухи не спасли – помер і цей. І так поширилася ця пошесть, що поки добрались до Дніпра, то на всю валку залишилось щось тільки десяток чоловік. Тяжко їм досталось, треба було вправлятися зі своїми возами та волами, та ще треба було гнати вози погиблих в степу чумаків. Сумна була й зустріч дома: ледве десятий чумак вернувся живий, а решта залишились розкиданими по степу, вздовж чумацького шляху поховані. Все ж такі всі вози й груз були доставлені на місце, й зо всіма розрахувались чесно. 
І пригадав дідусь свою останню чумацьку подорож. 
– Перст Божій! Сталося це років через десять мого отаманування. Спорядилася в дорогу величезна валка. Погрузили в Одесу просо – того року в Одесі просо було в великій ціні, аж по 15 копійок за пуд. Отож доставили в Одесу-порт, а далі повезли знову, як звичайно, грузи в Крим, в Ростов, Астрахань та й назад – все йшло гаразд, люди здорові, воли ситі, грузу хватає, купці нарозхват запрошують брати їхні товари.
Того року рано почалася зима. Ще за дві неділі до Покрови настали морози – прийшлось поспішати, бо як вкриється снігом степ, трудно буде пригнати волів до дому. Вже  перейшли Дніпро, і аж захватив нас в степу буран – сніг мете, світа божого не видно, й така буря, що трудно встояти. Треба було шукати десь затишку. Степ задуло, й воли зі шляху збились, а тут наступає ніч.
Але ось почувся лай собак десь недалеко. Попрямували на цей лай і прийшли до якогось хутора, хутір невеликий, хат з п’ять, дерева ростуть, – наче трохи затишніше стало. Собаки не втихали – пішли ми в хату проситися на ніч. На подвір’ї нас зустрів старий великий пес, полаяв, але коли до нього заговорили,він перестав кидатись і залаяв вже не злобно, а наче привітно.  Зайшли в хату поздоровкались, сказали чого  зайшли. В хаті на печі сидів здоровенний дід, замість очей западини – дід був сліпий. «А хто ви за люди?» – запитав він. «Чумаки», – відповіли ми. При слові «чумаки» дід здригнувся, а потім запитує: «А як це так, що вас собака в хату пустила?». Звичайно, мої супутники пояснили, що до неї заговорили – вона посмирнішала.
Та тут мені зразу все стало зрозумілим. Пригадався мій перший рік отаманування, й суд над злодієм в степу, і собака невинна, і ось тепер переді мною був той самий злодій з випаленими очима, що так силується пригадати, впізнати когось з нас. Жах охватив мене. Ні в якому разі я не можу тут залишитися, я відчув, що як я залишусь тут з валкою, може статися щось страшне, непоправне. Вийшов я надвір і, незважаючи на те, що буран ще не втих, дав команду вирушати в степ. Раді чи не раді – знялися всі чумаки і пішли своєю дорогою. Тільки вийшли в степ, як вітер став вщухати, і стало знов спокійно. Ми боролись з сугробами, пройшли ще верст з десяток, зупинились на ночівлю. Тільки як запалало багаття й люди трохи обігрілись коло вогню, розповів я чумакам, до кого Бог привів нас в цю страшну ніч і чому я не наважився зупинитись там на ніч. «Перст Божий», – говорили старики. Я тут же дав слово, що як Бог поможе мені добратись зі всією валкою благополучно додому, то більше я не поїду в чумачку.
На другий день впогодилося, потепліло. До вечора й сніг стаяв, відкрилася в степу паша для волів, і ми благополучно прибули через півтори неділі додому. Розрахувавсь я з усіма чумаками та купцями, найняв людей в церкві за чудесне спасіння та щасливе повернення. Здав отаманування – і більше вже не поїхав в чумачку.
Дідусь закінчив розповідь, видихнув важко, а по лицю видно, наче він ще бачить перед собою того страшного діда з випаленими очима та велику собаку, що впізнала чумаків і не стала їх рвати...
– Та хоч як я не силився привикнути тут у дідуся, хоч тут мені було добре, проте не звик я бути самотнім, тягнуло до гурту, і я сумував за батьками, за своєю домівкою.  На запитання дядька чи бабусі: «Ну що, як тобі, не скучно додому?» я відповідав, що ні, не скучно, але дідусь тому не вірив, він розумів, що то була нещира відповідь, і одного літнього ранку наказав мені добре снідати, бо поїдемо до моїх батьків. Я дуже зрадів. На цей раз дід їхав зі мною сам, без бабусі.
Избранное: воспоминания о былом
Свидетельство о публикации № 5564 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © lik :
  • Мемуары
  • Читателей: 3 718
  • Комментариев: 2
  • 2013-07-30

Проголосуйте. Чумаки. Спогади про чумаків і чумакування, про давнину, які залишив дядько мого двоюрідного брата, що він їх чув від свого дідуся, колишнього чумацького отамана. Юрій Безух.
Краткое описание и ключевые слова для Чумаки:

(голосов:1) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Скарби
  • Спомини про золоті знахідки в кургані Огуз і золоту лихоманку часів громадянської війни. Що розповідав батько. Юрій Безух.
  • Великодні пілігріми
  • Оповідання про подорож у степ та балки. Останнє, ще тепле (навіть гаряче) про Вовчу греблю. Всіх з Великим і світлим святом Перемоги! Юрій Безух.
  • Повторний візит
  • Нарис про дику природу степу та засновників мого роду. Хутір у степу. Юрій Безух.
  • Вершник з минулого
  • Історично-краєзнавче оповідання про освоєння Дикого Поля. Початок художньо-документальної теми освоєння «дикого Півдня» нашими предками. Юрій Безух.
  • Вовча гребля
  • Краєзнавчі нариси про південь України, Сірогози Херсонської області, про засновників мого роду. Юрій Безух.

  • Светлана Жукова Автор offline 26-08-2013
Цікавий твір, Юрію!
Мені теж завжди було цікаво чути про бувальщину!
Знайшла у Вас літеру загублену: " хто посилає за себе наймитів, скільки возів у кожного, проглянутиСя, чи справні вози й воли." - виправте.
Часто думаю, наскільки важче вправлятися з прозою, вірша можна було б разів декілька перечитати!)
Дякую!
Світлана.
  • Андрей Вахлаев-Высоцкий Автор offline 29-08-2013
Хорошо, но мало!

У "заспіві" погана фраза: "Так як він здав вступні екзамени і навчався лише на відмінно, то за навчання обдарованих дітей платило земство". По-перше, "так як" - русизм, українською - "Оскільки". По-друге, алогізм: невже земство платило за навчання обдарованих дітей лише тому, що ВІН здав вступні іспити і навчався лише на "відмінно"? З речення витікає, що так.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.