Гостювання на празнику життя

Оповідання про війну 1941. Віталій Шевченко.

– Майстрюченко? – перепитала вона. – Погано з ним. Ще на початку війни згорів у танку. Підбили його десь під Голубечем. Знайомі колгоспники переповіли Майстрюченчисі, вона його тягнула додому сім кілометрів. Увесь погорів… Як живе, невідомо… Навіть німці приїжджали, хтось доніс, але тільки на нього подивилися – і пішли…


Яків Маленко вибрався із лісної хащі і зупинився, дивлячись униз на заплаву ріки, яка саме тут робила несподівану закрутину, ховаючись знову в зелених нетрях. Кілька біленьких хаток вибігли на самий берег і зупинилися, ніяково щулячись на вітру. Біля них людей не було. І це насторожувало.

– Піди глянь, що там! – наказав він найближчому солдатові, Михайлу Олексієнку, і той, тримаючись узлісся, обережно почав спускатися.
Вже тиждень, як вони блукали по німецькому тилу, намагаючись перейти фронт, щоб повернутися до своїх. Завдання виконано, і ніщо не заважало їм це зробити. Але в останній момент, перед тим, як повернутися, він захотів відвідати своїх. Хто зна, як там буде далі, може, більше такої нагоди не випаде.
З-за хат визирнув Олексієнко і почав їм махати рукою.
– Пішли! – скомандував Маленко, і всі посунули за ним.
– Німців тут немає, – доповів Олексієнко, коли розвідники спустилися вниз, – вони заходять в село дуже рідко. Бояться лісу.
– Ну, то й добре! – відгукнувся Маленко. Це було його рідне село, і він знав в ньому кожне деревце, кожного мешканця. Хоча, мабуть, повинні тут відбутися й якісь зміни, бо, вважай, з 1937-го не заносило Якова сюди цілих шість років. А ще ж і війна…
– Постав он за тою хатою вартового, – наказав він Олексієнку, – звідти добре видно дорогу на станцію. А іншого шляху тут зроду не було.
Один із розвідників зразу посерйознішав і, миттєво відділившись від усіх, зник за хатою.
Маленко завернув у тісний провулок, минув дві хати і зупинився біля третьої. Оце була його рідна оселя. Біля неї росла висока тополя. Чи так здавалося йому?
Звідкілясь вибіг Сірко, гавкнув на незнайомих людей, що стояли за тином, але впізнав хазяїна і ніяково закрутив хвостом. На гавкіт собаки з хати визирнула стара жінка, пильно дивилася на людей біля тину, намагаючись розпізнати їх. Маленко не витримав, пішов до неї.
– Мамо, – погукав він, – мамо!
– Яшо, синочок, – заплакала жінка. – Господи!
Маленко зазирав у відчинені двері, наче чекав побачити ще когось.
– Нема її, – здогадалася мати. – Коли почалась війна, поїхала з якимось ешелоном для поранених, сказала:  «Якщо залишусь живою, то повернусь!»
– Ось воно що! – розчаровано зітхнув Маленко. А він так собі уявляв цю зустріч… Не судилося…
– Ой, що це ми тут стоїмо! – похопилася мати. – Заходьте у хату…
Його дружина, Зінька, кинула свого першого чоловіка, Семена Майстрюченка, і перейшла до нього жити. Спочатку все було гаразд, та Майстрюченко не змирився з цим, боровся за Зіньку, як міг.
– Я думала, синочок, що ти у Воркуті… у тилу… в безпеці… – щасливо посміхаючись, казала мати. – А ти, бач, на фронті.
Маленко згадав сірий барак, злих конвоїрів з собаками, зітхнув: тут, на фронті, було краще.
– Відпочивайте, хлопці, – сказав своїм Маленко, – бо, коли стемніє, будемо повертатися.
– Нема чим тебе пригостити, синку, – бідкалася мати.
– Нічого не треба, мамо, – відповів Маленко, викладаючи на стіл у кухні пару банок німецької тушонки: придбали десь по дорозі.
– Як там Семен? – спитав він у матері.
– Майстрюченко? – перепитала вона. – Погано з ним. Ще на початку війни згорів у танку. Підбили його десь під Голубечем. Знайомі колгоспники переповіли Майстрюченчисі, вона його тягнула додому сім кілометрів. Увесь погорів… Як живе, невідомо… Навіть німці приїжджали, хтось доніс, але тільки на нього подивилися – і пішли… Таке горе Майстрюченчисі… таке горе… – хитала головою мати.
Він сказав їй:
– Піду до них… подивлюся…
Вона злякалася:
– Ти, той, синку… нічого… не роби…
– Не бійтеся, мамо, – Маленко пригорнув матір до себе, поцілував у сиву голову.
Майстрюченки жили поруч, через дорогу. Коли підійшов до них, Рябко теж впізнав, перестав гавкати. Він відкрив хвіртку, попрямував до хати. Звідти визирнула сива жінка, роздивилась, хто до неї йде, і стала в дверях:
– Не пущу… вбивай мене… а не пущу…
– Не бійтеся, тітко Ксеню, я нічого не зроблю, – сказав Маленко, – тільки поговорю з Семеном.
Майстрюченчиха, не вірячи, дріботіла поруч, наче хотіла в останній момент все ж таки захистити сина.
Маленко ввійшов у кімнату, де під самою стіною на ліжку лежав хтось під білим простирадлом: чорний увесь, руки, що лежали зверху, груди, тільки білі яблука очей нерухомо дивилися на того, хто стояв перед ним.
– Бач, Якове, що зі мною сталося… – тихо сказав він. – Це мене Господь наказав за те, що я написав тоді в органи…
За спиною у Маленка схлипувала мати. Він скільки разів собі уявляв, що якимось чином повернеться додому і рознесе на цурпалки все подвір’я Майстрюченків разом із їхньою хатою, а зараз стояв перед розпростертим тілом сусіда, чув, як за його спиною схлипувала тітка Ксеня, і не знав, що сказати. Вся злість, яка була в нього, поділась кудись до останку.
Незграбно витяг із кишень шинелі ще дві банки тушонки і виклав їх на стіл.
– Той, – сказав він ні до кого, – пригодиться…
З тим і пішов.
Почало сутеніти, і розвідники вибралися з хати та пішли знову у ліс, тільки їм відомими шляхами повертаючись до своїх.
Коли в останній раз обернувся Маленко до села, то побачив над рідною хатою високу тополю, з-за якої виглядав жовтий місяць. Наче показував їм дорогу.

Свидетельство о публикации № 614 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Уникальных читателей: 2 905
  • Комментариев: 0
  • 2011-01-10

Проголосуйте. Гостювання на празнику життя.
Краткое описание и ключевые слова для Гостювання на празнику життя:

(голосов:1) рейтинг: 20 из 100
    Произведения по теме:
  • "Мені сльози з очей йдуть..."
  • Ніяк до цього не можна звикнути Віталій Шевченко
  • Франц і Генріх
  • Придивляйтеся до життя, що навколо Вас буяє! Віталій Шевченко.
  • Сліди життя, що поруч з нами
  • Вони врятували один одного Віталій Шевченко
  • Залишився жити
  • Оповідання з часів війни про переправу в Запоріжжі. Друга історія із серії "Незвичайна історія на війні". Віталій Шевченко.
  • Ворошиловський стрілець
  •  Сучасне оповідання про депутатів-бандитів, про снайпера, про опір звичайної людини: до чого може довести безкарність і жадоба. У кожного може бути свій рівень толерантності. Як його вгадати, і де

 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Гостювання на празнику життя