Дари степу

Природа Таврійського степу: білий лунь, куріпка, перепіл, кулик, лиска, фазан. Продовжуємо мандрівку Таврійським степом.

Не побувавши тиждень-другий у степу, я починаю відчувати якийсь душевний дискомфорт, нудьгу. Все ніби добре, та щось не так. Не вистачає степового простору, відкритого обрію, безміру степу та безмежжя неба. Отож у будь-яку погоду велосипедом або пішки мандрую в степ. Позаминулорічна зима була на диво суворою. І все ж не витримав, у 20-градусний мороз, при сильному вітрі, вирвався в під. І степ зустрів мене з десятком білих лунів, які сиділи на деревах чи облітали свої володіння.
Давно помітив – степ ніколи не полишить без подарунка. Найліпший дарунок – для очей. Вражає різнобарв’я весняних, а іноді, після дощів, і літніх квітів. Пізно восени на тлі голих лісосмуг та сірого принишклого степу спалахнув яскраво-червоним кольором одинокий маленький абрикосовий кущ, невідомо як закинутий у під.
Хочеться поділитися побаченим тільки за останні місяці. Степ, як давній друг, знає мої звички й бажання. Окрім звичних лунів: білих (польового та степового), дещо більшого лугового та найбільшого з них очеретяного, степ балує рідкісними зустрічами з орлами. Кілька разів ці важкі солідні птахи вилітали майже з-під коліс велосипеда. Повагом і поволі, скуйовджений, пістрявий та незграбний на землі, орел починає набирати висоту. Та ось нарешті він впіймав висхідні потоки повітря й вільно та легко ширяє, набираючи висоту, доки не перетвориться в маленьку цяточку.
Майже завжди в степу зустрінеш куріпок. А ось перепілчине «падь-падьом» почуєш не часто. Зрідка прямо з-під ніг випурхне ця невеличка сторожка пташина й тут же заховається, розтане в траві. Це навесні або на початку літа. Взимку ж можна здалеку побачити зграї, іноді чималенькі, дроф.
Ось з невисоких соняшників виглядає з десяток білуватих голівок. Дрофи, влітку? Це було б занадто. Поквапом достаю фотоапарат і бачу, як з поля здійнялися великі сірі чаплі. Відлетіли далі і знову виглядають над соняхами білі з голубизною голівки. Неподалік балка з водою. Там же зграйки завжди компанійських, веселих куликів. Там, де вода, можна побачити різних качок і небоязких, звиклих до присутності людей лисок. Чується стривожене кахикання лиски, а потім звук дзьобом, подібний до глухого «так-так». За мамою зграйка пухнатих «лисят» з червонясто-бурими голівками. За командою тривоги вони кидаються врізнобіч, і ось серед балки плаває одна лиска й стиха покахикує. Діти надійно сховалися.
В колії поміж високими травами повагом трюхає лисиця. Неквапливо їду за нею. Відстань поступово зменшується. Врешті вона мене помітила. Блискавичний стрибок – і вона зникла в густій траві вітровпору. А буквально напередодні зустрів ще одну пару. Поперек шляху мелькнув сіро-рудий хвіст. Стишую ходу велосипеда й уважно придивляюся. Лисиця, шмигнувши у вітровпор, пробігла трохи вздовж і гайнула в нору. А біля нори сидить лис (чи навпаки) і задумливо дивиться в далину. Під’їжджаю ближче. Лис нарешті помітив мене. На виразній лисячій морді явне здивування. Кілька секунд роздивляємося один одного і... тільки кінчик хвоста мелькнув над входом у нору.
Згадалося кумедне мале пухнате вовченя, що сиділо біля нори й здивовано дивилося на мене: «Що ж його робити?». Нарешті рішення прийнято, й вовченя ховається в нору. Я теж поспішно від’їжджаю від нори. Адже десь поруч вовчиця. Звичайно вовки не нападають на людей. А там, хто знає?
Такі зустрічі – це втіха для очей.
А десь високо-високо дзвенить жайворонок і єднає своєю піснею землю й небо.
Додайте густі медові пахощі, коли квітне маслина (лох) чи гледичія (дика акація). Насолоджуйтесь, відчувайте степ усіма органами.
Може побалувати степ купкою грибів у грибне міжсезоння чи ранніми абрикосами.
Іноді здається, що він теж скучає за мною. Ненав’язливо нагадуючи про своє існування і свої чари. Вільна хвилина на початку робочого дня в поліклініці. Виходжу в лікарняний парк. Вранці відчайдушно й густо цвіте цикорій – петрів батіг. Серед його квіту метрів за десять від себе бачу зайця: сидить, поскубує травичку. Ось він підняв голову, нашорошив вуха й сторожко дивиться на мене. Я не рухаюсь. Заєць знову нагинається за травою. Та щось його непокоїть. Він знову підіймається на задніх лапах. Уважно дивимося один на одного. Врешті заєць неквапливо залишає лікарняне містечко. Привіт передано.
4.07.2011

Врешті похолодало. Після сірого непроглядного грудня та такої ж першої половини січня пішов, хай невеликий сніг. Йду лікарняним парком. Раптом щось пробігло в кущах бирючини, мелькнуло величеньке, коричневе – й затаїлось. Спробую підійти до куща з іншого боку. І що ж? З куща вискакує фазан і тут же відлітає в поле. Ось така зустріч.
Січень 2012

Але не завжди все так просто й ідеалічно. На початку літа 2013 гайнули з сином Владиславом у степ. Проїхали Партизанський під. Далі, вздовж на диво збереженого вітровпора прямуємо в напрямку Верхніх Торгаїв. Справа соняшникове поле. Піднімаємося на ледь помітний пагорб. Кругозір збільшився. Далеченько по нашій дорозі назустріч четвірка вовків. «Славік, дивись: вовки». Реакція сина цілком адекватна й прагматична. Він тут же зупиняє велосипед і без поспіху повертає назад. Я прямую за ним. А що було, якби їхав з Валіком? У того романтизму й цікавості більше.
Їдемо. Періодично озираючись. Відстань не зменшується. До того ж поруч високі дерева. Далі нам праворуч, і хижаків звідти не видно. Вже вдома ми розцінили цю зустріч, як добро, яке дав степ на роботу над «Вовчою Греблею».
Та не завжди все буває так добре. Від нашого родового Кіровського (Бурцівського) кладовища до кургану Огуз 1,5–2 км по прямій дорозі, яка проходить по чумацькому Муравському шляху. Тож при нагоді , відвідавши могилки, їдемо й до Могили. Та в 2013 р. курган відкидав усі наші залицяння: то різко мінялася погода, то починалися проблеми з велосипедом, то ще щось, і доводилося вертатися додому.
Зрозуміло, що найбільший з царських скіфських курганів – це місце Сили. З одним з проявів такої доброї сили ми зіткнулися під час спільної поїздки з краєзнавцем і поетом Миколою Дєєвим та моїм племінником, художником-дизайнером, автором сірогозьких гербів Юрієм Вакуленком. В генах Юрія кров половецького роду Вовків «Бурцевичів». В нього дар відчуття тонких матерій Всесвіту, до того ж він вкрай обережно відноситься до всього непізнаного.
Світлий сонячний день 16.07.13 р. ми стоїмо на кургані. Микола Якович із загадковою посмішкою, дістає зошит і починає читати фрагменти щойно завершеної поеми «Земля родная». Читає виразно й самозаглиблено. Юра штовхає мене, на заході з’являється райдуга. Різнобарвна веселка займає майже половину неба й радує наш зір чистими яскравими кольорами, а слух – поема. З’явившись з першими словами, райдуга так само зникає з останніми. Диво!
Диво – це добре. А буває й інше. Свідками чогось драматично-містичного стали мої племінники, коли вони занадто розігралися на кіровському кладовищі ввечері. Пройшло вже майже 20 років, а вони все ще уникають розповідати деталі тієї зустрічі з Чимось.
Археологи добре знають, що там, де пролилась свіжа кров, буде знайдено золото. Золота в Огузі знайшли таки чимало. Ми не будемо торкатися сивої давнини. А ось у Громадянську війну в розрізі кургану було розстріляно священика Царевського. Це достовірний, але не поодинокий факт. Під час Вітчизняної війни тут же гітлерівці розстріляли радянських парашутистів. Про трагічні долі шукачів скарбів, наших сучасників, в тому числі археологів та бульдозериста, добре відомо місцевим жителям.
В серпні 2013 р. я нарешті дістався до кургану. Виліз на його верхівку і вже в сутінках почав милуватися краєвидом. Раптом – що це? По дорозі від кладовища промайнули дві вовчі тіні. Навколо ніяких дерев. Єдиний шлях до села – назустріч вовкам. На південному схилі кургану видно залишки розкопу, де кілька років тому викопали вовчий виводок. Одразу пригадалися й інші випадки. Згадав тракториста зі Змагання, який майже цілий день просидів у кабіні трактора, а за ним з цікавістю спостерігала пара вовків. Про зустріч з чотирма сіроманцями розповідали знайомі вчителі з Першопокровки. Вони «Муравьем» поїхали косити траву для корови. Вже погрузили сіно в кузов, коли неподалік з кукурудзи вийшла четвірка вовків. Відомий рубанівський убийвовк Коляда В. І. розповідав про те занепокоєння, яке викликало у озброєних мисливців поява з соняшникового поля одразу шести вовків. Та й зараз сіроманці тероризують окраїну Першопокровки, поїли курей, ще й собачкою закусили. Хижаки настільки знахабніли, що вже в сутінках заходять на околиці. У шофера швидкої допомоги з Верб вовки витягали все стадо, 29 штук гусей. По слідах встановили, що пара вовків прихопила по гусочці, любесенько прогулялася сільським парком, потім вони розділилися, перекусили окремо і далі знову помандрували в поле.
По моїй же дорозі їде автомобіль. Вовки зникли. Вибору немає. Їду назустріч власній долі. Чи бачили мене вовки, не знаю. Я їх більше не бачив. Що це було? Просто випадок, попередження чи присмеркове марево?
У вересні приїхали знайомі краєзнавці з Запоріжжя. Звичайно ж перша зупинка – Огуз. Вже понад 40 років я по кілька разів на рік відвідую Могилу. Але такого не бачив! Орендарі заволочили землю. Напередодні пройшов дрібний дощик і висвітив таємницю землі. На темному ґрунті чітко видно світліші плями давніх поховань. Царський могильник не міг використовуватися як звичайний цвинтар. «Це поховання улюбленців царя: коней, собак, соколів, можливо, гепардів» – пояснив Юрій Вілінов.
Здається, взаєморозуміння з Огузом відновлено.
29.03.2014

Білий степовий лунь
Куріпка






Перепіл
Кулик






Качка лиска
Фазан
Избранное: рассказы о живой природе
Свидетельство о публикации № 7024 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © lik :
  • Очерки
  • Читателей: 2 559
  • Комментариев: 2
  • 2014-05-10

Проголосуйте. Дари степу. Природа Таврійського степу: білий лунь, куріпка, перепіл, кулик, лиска, фазан. Продовжуємо мандрівку Таврійським степом.
Краткое описание и ключевые слова для Дари степу:

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Діти спекотного літа
  • Степ та поле. Український степ, чорноземний ґрунт. Рослини степової Таврії: перекотиполе. Юрій Безух.
  • Вони зникли або зникають
  • Тварини і птахи, що населяють і колись населяли Таврійські степи і південно-східну зону України: байбак, дрохва, тхір-перев’язка, сліпак, мишівка...
  • Гади
  • Плазуни: змії, полози, ящірки, черепаха. Мова про плазунів, яких ми не дуже любимо та цінуємо, але які теж мають право на життя. Юрій Безух.
  • Велети серед карликів
  • Наші найближчі та найчисельніші сусіди: комахи, павуки. Сарана, коник, кобилка, акрида, богомол, оса сколія, тарантул, жук-носоріг, жук-олень. Юрій Безух.
  • Провісники весни
  • Перше квітня це не лише день гумору та сміху, а й міжнародний день птахів. Нарис про птахів, наших перших співців, провісників весни. Весінні птахи: граки, коноплянка, чечевиця, чечітка, снігур,

  • Татьяна Осень Автор offline 11-05-2014
Юрій Валентинович. Дякую! Адже і я разом з вами змогла подорожувати по нашій Таврії! Щиро дякую!
  • Виктория Сололив Автор offline 11-05-2014
Спасибо, Юрий Валентинович, что поделились и со мной своей любовью к нашей природе. Я тоже ни дня не могу без відкритого обрію - горизонта, с моей лоджии пол-земли и полнеба видно. Видно восходящее солнце: от маленькой краюшки до огромного красного шара, важно и медленно поднимающегося над горизонтом - красота! Приезжайте в гости, буду рада.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Дари степу