Діти спекотного літа

Степ та поле. Український степ, чорноземний ґрунт. Рослини степової Таврії: перекотиполе. Юрій Безух.

Степь... – это птицы, парящие высоко в воздухе, но вьющие гнёзда на земле, это стада копытных, то появляющиеся, то исчезающие за горизонтом; это поминутно выскакивающие и вновь прячущиеся в норы, как чёртик на пружине, грызуны; это саранча, выпархивающая внезапно, как выстрел в упор, и тут же замирающая неподвижно.
В. Г. Мордкович


Степ та поле

Український степ сформувався 10–12 тисяч років тому, після того як розтанув останній льодовик, на території ним (льодовиком) не зайнятій. Спочатку це був своєрідний тундростеп. Південноукраїнський степ є частиною величезного євразійського степу, який починається на Далекому Сході, на межі з Маньчжурією та Монголією, і закінчується пуштою в Угорщині. До речі, слово це явно запозичене мадярами зі слов’янських мов. В Північній Америці степ звуть преріями, в Південній – пампою, в Африці – саванною. Нас цікавить таврійський, сірогозький степ.
Для степової зони характерна наявність великих відкритих рівнинних ландшафтів, посушливий клімат з досить високою температурою та малою кількістю опадів і частими та сильними вітрами. Рослинний покрив степу представлений травами з незначною кількістю кущів та дерев в балках, ярах та западинах. Основне його багатство – чорноземний ґрунт, багатий гумусом. Важливу роль у формуванні та благополучному існуванні степу відіграють тварини. Для степової фауни характерними була велика кількість травоїдних копитних та гризунів, які живуть в норах. Численні стада копитних втоптували копитами насіння степових трав, що полегшувало їх проростання, знищували більш соковиті занесені рослини, нищили бур’яни, вилучали надмірну масу сухих стебел та листя (своєрідна стрижка високої трави), стримували утворення надмірної степової повсті, переносили насіння деяких видів. Тварини – своєрідний етап переробки сонячної енергії, накопиченої наземнимними частинами рослин, в гумус. Так, звичайна корова залишає за день на полі близько десятка ляпанок. Далі в цей процес включаються жуки-гнойовики. Зараз, на жаль, навіть священний скарабей, звичайнісінький жук нашого дитинства, потрапив до Червоної Книги. Слідком за найрізноманітнішими комахами в процес перетворення ляпанки в гумус включаються хробаки та черв’яки, безліч бактерій і навіть віруси. Таким був тисячолітній процес складування та збереження сонячної енергії й перетворення її в гумус. Для формування 3 см шару гумусу потрібно не менше ста років.
В полі ситуація зовсім інша. За підрахунками вчених, лише близько десяти відсотків ваги зібраного урожаю береться безпосередньо з ґрунту. Все інше – це вода та повітря – результат фотосинтезу. В степу все: і відгнилі трави, і перетравленні рештки, і трупи тварин – врешті-решт повертаються в ґрунт, збагачуючи його.
З поля весь урожай, включаючи солому, вивозять геть. Далі зерно прямує або на північ – Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, – або на південь, до Одеси, звідти до Європи чи в далекі Індію та Китай. Там воно потрапляє на стіл городян, звідти – в унітаз, річку та море. Тобто органічні та мінеральні речовини, вибрані з ґрунту, туди вже ніколи не повернуться. Тому за останні 150 років інтенсивного землеробства ми втратили 30–40–50% гумусу, який природа створювала протягом кількох десятків тисячоліть.
Слідком за Василем Васильовичем Докучаєвим приходимо до невтішного висновку, що гумус-чорнозем – це такий же невідновлювальний матеріал, як нафта, газ та вугілля!
З копитними та ляпанками розібралися, а що ж гризуни, які не захотіли жити в полі та зі степу перекочували до Червоної книги? Коли ви останній раз бачили ховраха? Я вже не кажу про байбака або тушканчика. Норні тварини поїдають рослинний матеріал та опалі, відмерлі трави, стебла, затягують їх у нори, перетворюючи спочатку в підстилку, а потім в гумус. Вони переміщують матеріал, в тому числі поповнюючи його мінеральними речовинами з більш глибоких шарів, сприяють аерації ґрунту та створюють умови для збереження вологи.
Ми з жалем і жахом констатуємо: в жодній природній зоні Землі тваринний світ не було піддано такому нищенню людиною як у степах Євразії!
В сучасному вигляді степ сформувався також під впливом людини, перших скотарів та кочовиків, які не лише випасали худобу, а й періодично випалювали суху траву. Цим вони нищили мохово-лишайникове покриття, з травостою випадали стрижньокореневі багаторічники, і в той же час розросталися злаки. Тобто вогонь знищував непридатні до випасу рослини, при цьому зберігаючи їстівні дернові злаки. Доведено, що при абсолютній заповідності, як і при надмірному випасі, степ починає втрачати свою типову рослинність, змінюється й заростає бур’янами, тобто непридатними для їжі тварин рослинами (отруйними та неїстівними). Це добре розумів Фальц-Фейн, який для збереження первісного вигляду степу розводив у Асканії Нова різних копитних на вільному випасі. Степ є найбільш продуктивною природною системою, саме в цій зоні створено величезне багатство землі – чорнозем. 6% світового чорнозему зосереджено на території України.
Степ сформувався в умовах недостатнього зволоження, досить високих температур та частих вітрів. Так, середня кількість опадів по нашому району становить близько 400 мм за рік. Рослинний та тваринний світ чудово пристосувався до цих умов. Та біда в тому, що опади вкрай нерівномірно розподіляються за роками та місяцями. Так, їх у 1948 р. випало лише 248 мм, а в 1997 р. – 700 мм. У Північному Причорномор’ї кожен 3-й рік – посушливий. Лише в цьому століття посушливими були 2003, 2007, 2012 та 2013 рр. А ось запис з архіву герцога Фердинанда Ангелтьт-Кетенського, близького родича Катерини Другої та власника, на той час, Асканії Нова: «У 1830–32 роках у степу на протязі 21 місяця зовсім не було дощу та снігу». До того ж до посухи часто приєднувалися пилові бурі, які були в 1946, 1953, 1960, 1969, 1972, 1974, 2007 рр. В той же час у 1960, 1985, 2010 рр. були сильні повені, особливо березнева 1985 року. Дощі йдуть вкрай нерівномірно. Для нашого степу характерними є липневі зливи, коли впродовж кількох десятків хвилин випадає значна кількість опадів, які не встигають засвоюватися ґрунтом і стікають в низини. Так, 30 червня 1955 р. в м. Миколаєві випало протягом чотирьох годин 195 мм опадів. Рівно половина річної норми. 2011 рік був посушливий, але завдяки волозі, накопиченій восени 2010 р., та травневим дощам був дуже гарний урожай зернових. Після посушливого 2003 р. навесні та влітку 2004 р. йшли рясні дощі, й степ квітнув та зеленів ціле літо.
Степ був чудово пристосований для збереження вологи. «Він покритий суцільним килимом трав, а місцями кущами мигдалю, дерези, терену, степових вишні та шипшини. Повсть із живих та відмерлих трав прикриває землю. Краплини зливового дощу розбиваються об них на дрібненькі часточки. Килим із органіки розбухає, і лише після цього волога просочується в ґрунт, не руйнує пори. Для вологи в такій землі багато простору. Ґрунт не лише приймає вологу, він дихає. Коли рівень ґрунтових вод починає підніматися, повітря витискується на поверхню, після цього «видиху» наступає «вдих» – так яскраво пише Анатолій Захарович Іващенко в книзі «Летит перо ковыля». Вода поступово накопичується й проникає, в тому числі завдяки численним норам, в глибину. Таж повсть захищає степ від перегрівання та втрати вологи.
Степ уміє не лише накопичувати, а й зберігати вологу. Зверху дикий цілинний степ, покритий 3–4 см шаром повсті, утвореного переважно відмерлими рештками злаків. Цей шар чудово накопичує вологу (в тому числі й за рахунок туману) й дуже обережно та поволі її віддає. Наступний шар дернини поволі пропускає цю вологу в землю й разом з повстю вберігає її від випаровування. Далі – гумусний шар ґрунту, або перегнійно-акумулятивний горизонт, глибина залягання якого сягає від 35 до 120 см.
В полі ж променева енергія сонця не накопичується в ґрунті. Вона перегріває поверхневий, всього 3–4 см, шар землі, який розігріває повітря; розпечене повітря піднімається вище, тягнучи, буквально викачуючи, за собою дорогоцінну вологу з землі, «радуючи» нас міражами.
Степ як природний ландшафт на сьогоднішній день практично знищений. Його замінило поле. Існують державні органи та програми, які займаються відтворенням та охороною лісу. Степ ніхто не прагне відтворити. Ми, щоправда, можемо втішати себе, що Херсонщина займає одне з перших місць на Україні по площі заповідників, серед яких є й степові ділянки. Невеликі ділянки незайманого, цілинного степу збережено лише в степових заповідниках та на недоступних для оранки крутих схилах, в тому числі балок Сірогозької та Дурної. Степова цілина та подові перелоги зараз сильно потерпають від перевипасу худоби, в той же час поля страждають від нестачі органіки.
Вчені виділяють кілька стадій нищення степу, пов’язаного з перевипасом як великої рогатої худоби, так і особливо овець. При збільшенні випасу першими зникають: ковила (місце якої займає типчак), півники, тюльпани, гіацинти. Привільно себе продовжують почувати молочай, кохія-віниччя, полин, чортополох, конюшина, не страждає тонконіг луговий. На останній стадії перевипасу зникає навіть тонконіг, з’являється спориш, лобода та інші бур’яни. Саме поняття «бур’яни» пов’язане виключно з людською діяльністю, адже в живій природі нема ні шкідливих, ні корисних рослин, існує певний біоценоз, де кожен виконує притаманну йому функцію.

* * *

Діти спеки. Ми ж поговоримо про те, як рослини пристосовуються до умов степу. Вони навчилися дуже економно споживати, старанно зберігати та раціонально використовувати вологу.
Рослини степу ховаються від перегріву під землю, більша частина біомаси знаходиться в землі. Це дало змогу новосибірському вченому знавцю екології степу В. Г. Мордкову сказати, що степові рослини «по шию» погрузли» в землю. Видатний дослідник херсонського степу Йосип Кіндратович Пачоський назва степ «лісом догори ногами». Коренева система степняків по масі в 10–20 разів переважає надземну. Вона на 90–95% розташована у верхньому півметровому шарі ґрунту, завдяки власне чому і утворився чорнозем. У катрана корінь проникає в землю більше ніж на 3 м, у кермеків татарського та широколистого, люцерни румунської, шавлії пониклої – на 2 м, а в посуху коріння люцерни може заглибитися до 20 м. Ранньовесняні квіти накопичують і зберігають вологу у цибулинах, бульбах та кореневищах. Якщо копнути шматок цілинного степу, ми майже не побачимо землі – суцільне мереживо корінців, коренів, кореневищ, між ними бульби, бульбочки, цибулини – все це пронизане норами ящірок, комах, павуків, черв’яків, хробаків-гробаків. Тут у спекотні дні ховається, зберігається і тримається життя. Тому в степу не живуть кроти, які риють землю, а живуть сліпаки, які її їдять.
Частина рослин максимально скорочує свій життєвий цикл, щоб навесні використати вологу осінніх дощів та снігу – це ефемери та ефемероїди. Можна сказати, що вони втікають, а потім ховаються від жари. Для степу взагалі характерна сезонна аспективність – швидка зміна вигляду та кольору степу. Наш район знаходиться в зоні типчаково-ковилової біднорізнотравного степу. Для нього характерними є дернові злаки з незначним домішками різнотрав’я. На 1 квадратний метр нашої цілини в середньому приходиться близько 12 видів рослин, а ось в північному степу України їх кількість сягає 80. Всього ж в Асканії Нова зафіксовано 450 квіткових та 20 мохоподібних вищих рослин.
Криптобіоз – приховане життя, характерне для степових мохів, у яких спори починають формуватися у грудні-січні, і їх розвиток призупиняється лише при сильних морозах та спеці.
Деякі рослини-сукуленти, такі як молодило – заяча капуста, певні види молочаю, мають товсте, м’ясисте листя, яке вміє накопичувати вологу й дуже економно її витрачає.
Класичні ксерофіти, тобто рослини, пристосовані до посухи, – це злаки. Вони, змінюючи один одного, превалюють в степу з весни до осені. У них вузьке листя, яке розташоване вздовж стебла, в суху погоду воно складається, різко зменшуючи поверхню випаровування. Культурні злаки – основа харчування сучасного людства – не є темою нашої розмови. Найбільш відомі дикі злаки – це ковила. В нашій країні її близько 30 видів. Практично всі вони (26) занесені до Червоної Книги. Зрідка в нас ще можна зустріти ковилу волосисту – тирсу, частіше – типчак-кострицю волоську. Злаків надзвичайно багато. Вчені нараховують понад 340 їх видів у нашій країні. Назву лише деякі з них: куцоніжка, куничник, грястиця, колосняк, келерія, перлівка, просянка, біловус, тимофіївка, пирій, піщанка, лисохвіст. Сюди ж відносяться тонконіг, очерет. В більш вологих місцях проростають осокові, до яких відносяться різні види осоки та пухівки. Майже всі вони ростуть у нашому степу, хоча розібратися в цьому важко навіть спеціалісту. Деякі – однорічні, інші дво- та багаторічні, – так, дернина типчака живе до 30-ти років. Вузьке листя має й степова гвоздика.
Інші рослини мають жорстке голе листя, покрите захисним шаром кутикули. До таких відноситься кінський щавель, молочаї, валеріанела – адамове ребро, звіробій, залізняк, живокість, медунка, деревій, глуха кропива, пижмо – степова, божа горобина. Восковим нальотом покрите листя молочаю, жабриці, белевалії, рястки. Опушене листя в більшості видів шавлії, дивини, волошок, цмину, котячих лапок. Дрібне та опушене листя у весняних астрагалів, рястки, цимбохазми, грудниці, вероніки, льонку, навіть такі противні якірці – собачий баштан мають дрібні, прилеглі до землі листки. Деякі рослини – шавлія, полин – захищаються, виділяючи ефірні олії. Частина степовиків: спаржа – заячий холодок, дика морква, тонконіг, віка – мишачий горошок, дрік, карагана, чина – мають дрібне та ажурне листя.
Деякі рослини навчилися тримати листя ребром до сонця. Особливо показовим є латук, який так і величають – компасний – за його здатність тримати листя строго з півночі на південь.
У багатьох рослин листочки не просто дрібні, а тьмянуваті, сивуваті або блакитні, це найбільш характерно для степових видів полину: євшану та полину звичайного.
Наш видатний співвітчизник, перший президент української Академії Наук, Володимир Іванович Вернадський писав про «силу, всюдність та тиск» життя. Особливо добре це було помітно надзвичайно посушливого літа 2012 р. Здавалося, все посохло, поникло, принишкло й згоріло. Та ні! Тут же попіднімав свої голі стебла-дротинки цикорій – петрів батіг, горлянка-синьоцвіт та ще з десяток подібних рослин. Високі прямі прутики петрового батога прикрашені голубими квітками. Вони цвітуть рано-вранці, а вже вдень в жару в’януть і відпадають. Поруч – подібні дротики ще якогось степовика, прикрашені жовтими квіточками, вже на вечір вони перетворюються в дрібненькі кульбабки й полетять за вітром маленькими прапороносцями вічного життя.
Ще одним прикладом невмирущості життя є зелень на балці. Тридцять років балка була заповнена водою. Вода висохла, дно стало страшним, порепаним такиром, пройшов тиждень-другий – і без всякого дощу з цієї пустелі почало уперто лізти всіляке зілля. Насіння було занесене вітром, дощовою водою, а то й пролежало 30 років у мулі і дочекалося свого. Недаремно невтомний дослідник херсонського степу Й. К. Пачоський пише про такі категорії степових рослин, як компоненти, які проростають регулярно, щорічно, і інгредієнти – це однорічники, що з’являються не кожен рік, а лише в періоди, коли степ достатньо насичений вологою

* * *

І звичайно ж, наша розповідь була б неповною, коли б ми не згадали велику групу рослин, характерних саме для нашого південного степу і відомих як перекотиполе. Назва ця належить рослинам різних родин (свинчаткові, зонтичні, складноцвітні, капустні, лободові, холодкові, айстрові, лілейні, губоцвітні, гвоздичні), але таким, що мають чимало спільних ознак. Ці рослини всією своєю організацією пристосовані для життя на широких просторах. Стебло у них утворює безліч дрібних гілочок, які, у свою чергу, утворюють ще дрібніші. Таким чином під час росту рослина набуває форму кулі, яка легко відривається від землі й перекочується по степу, розсіюючи насіння. Класичні представники: курай руський, кермек, катран, качим (лещиця), гоніолимон, який теж відносять до кермеків, та волошка розлога, вона ж жебрій, херлей, ми всі її добре знаємо як верблюдку. Як бачимо, назви найбільш типових представників цієї групи мають східне, тюркське походження. Сюди ж часто відносять жабрицю рівнинну (порізник), різак звичайний, миколайчики степові та сині, рогач піщаний, залізняк колючий, котячу м’яту українську, белевалію сарматську, сокирки, головатень круглоголовий, стоголовник посівний, устели-поле піщане. Восени вся ця братія, яка до того міцно трималася за землю, відривається і величезними колесами котиться по полю, збиваючись у купи, накопичуючись перед вітровпорами. Ось що писав очевидець у кінці уже далекого 19 століття: «Жуткое впечатление производят такие степи в лунные ночи, когда, сцепившись друг с другом, растения прыгают по степи. Подпрыгивая на несколько метров, напоминают множество диковинных «зверей», «волков», «зайцев»». Насіння, що лежить у коробочках, висипається не відразу. Для цього у нього є спеціальне пристосування: дрібненькі волоски, які затримують решту, дозволяючи впасти на землю лише одній насінині, і тільки під час сильних поштовхів. Завдяки цьому одна рослина висівала своє потомство на площі в десятки верст.
В ніч з 7 на 8 листопада 1943 р. кілька кураїн зірвало глибокий стратегічний задум «батька всіх народів» щодо захоплення Перекопу. Про це можна прочитати в нарисі «Перекоп» моєї «Вовчої Греблі». Не даремно перекотиполе звуть ще степовими або вітряними відьмами. У той же час наші спостережливі прапращури завдяки кураю зробили найвизначніший винахід людства – колесо.
Ще в далекі 1930-ті рр. визначний радянський ботанік Василь Васильович Альохін писав, що ця група рослин майже не вивчена. За останні три чверті століття мало що змінилося. Отож спробуємо дещо надолужити. Почнемо з добре знайомого всім нам кураю руського (солянка чумная, рос.), він же покотун, катун, який відноситься до родини зонтичних. В повоєнні роки діти, йдучи до школи, зобов’язані були принести кілька кураїн. Кураєм протоплювали школу, а вдома – лежанку, і об нього ж старанно витирали ноги. Вимазаний грязюкою курай не пропадав, а йшов на відновлення загат.
Мало хто знає, що насіння кураю – цінна лікарська сировина, з якої виробляли сальсолін та сальсолідин. Курай дуже корисний завдяки своїй заспокійливій дії, отож використовувався при лікуванні гіпертонії, запамороченнях, головних болях, неприємних відчуттях в ділянці серця на нервовому ґрунті, особливо у жінок у клімактеричному періоді.
Добре знайома всім і верблюдка – волошка розлога. Це чудовий матеріал для виготовлення мітел. Власне на цьому практичне значення перекотиполя й закінчувалося.
До різновидів перекотиполя, які мають лікувальні властивості, відносяться й миколайчики сині (синеголовник, рос.), які зрідка можна зустріти на цілинних ділянках, переважно подах, та у великій кількості – на Арабатській стрільці. Треба сказати, що Арабатка – це справжній рай для різних видів перекотиполя, особливо кермеків. Миколайчики – чудовий відхаркувальний засіб, в народній медицині ним також лікували переляк, безсоння та полоскали хворі зуби. Миколайчики, кермеки та сухоцвіти використовуються для зимових букетів.
Залізняк колючий (зопник, рос.) має кровоспинні, жовчогінні, протизапальні, жарознижуючі властивості, використовується зовні при лікуванні ран. Бульби в нього їстівні.
Типові, класичні представники перекотиполя – ті ж курай, верблюдка – мають вигляд спочатку м’ячика, потім м’яча і врешті м’ячища-вовчища. Це – якщо побачити вночі. Інші, такі як кермек, гоніолимон, в міру дозрівання опускають гілочки донизу й приймають кулеподібну форму. А гілочки кураю, навпаки, поступово у верхній частині згинаються до центру.
Белевалія сарматська відноситься до родини лілейних і в період цвітіння швидше нагадує тюльпан чи рястку, але поступово її квітоніжки витягуються й загинаються донизу, утворюючи невелику й легку кулю, яка вже в травні відривається від стебла й легко летить, пурхає над полем. У залізняка та котячих лапок листя восени поступово засихає, але не скручується, а утворює своєрідний суцільний щит, який врешті вітер відриває від землі.
Перекотиполе – це класичні степняки. Отже мають глибоке і міцне коріння. Та в міру висихання коренева шийка стає дуже крихкою, й куля легко відривається від коріння. Це основний, але не єдиний спосіб вирватися на волю, в степ широкий. Устели-поле піщане виривається разом з корінням. У миколайчиків та жабриці лише пізно восени або навіть взимку, коріння підгниває, й рослина починає кочове життя. Таким чином, початок польоту у різних видів перекотиполя починається навесні (белевалія) і триває до зими (миколайчики).
Все-таки розпал цвітіння класичних представників перекотиполя відбувається восени. Запам’яталася поїздка в кінці вересня в потязі. Між Марганцем та Нікополем лежить сплюндрована та зґвалтована земля – залишки кар’єрів. Це своєрідний заповідник, ні людям, ні худобі там робити нічого. І ось ця штучно горбиста місцевість уся світилася різнобарв’ям велетенських куль з ніжними відтінками рожевого, жовтого, блакитного та білого кольорів. Всеперемагаюче торжество життя.
Підсумовуючи, можна сказати, що степові рослини успішно освоїли такі методи виживання: скоротити до мінімуму життєвий цикл і заховатися від жари, пустити коріння якомога глибше, захиститися шубою, дрібненьким тьмяним, сизо-голубим, або навпаки м’ясистим (сукуленти) листям, прикритися ефірними маслами, восковим нальотом, різко зменшити площу нагрівання (прутики-дротики, скрутити-згорнути вузьке листя), поставити листя ребром до сонця, –тобто вижити, а головне – продовжити рід. Виконати найголовнішу заповідь Бога: «Плодіться та розмножуйтесь».
Вічна хвала життю!

Вересень 2012 – травень 2014.

Перекотиполе

Избранное: рассказы о живой природе
Свидетельство о публикации № 7076 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © lik :
  • Очерки
  • Читателей: 4 304
  • Комментариев: 2
  • 2014-05-16

Степ та поле. Український степ, чорноземний ґрунт. Рослини степової Таврії: перекотиполе. Юрій Безух.
Краткое описание и ключевые слова для: Діти спекотного літа

Проголосуйте за: Діти спекотного літа

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • Посмішка Гріна
  • Море, Грін.
  • Втеча дев’ятирічного хлопчика з ГУЛАГу
  • Свідчення для майбутнього суду
  • Дари степу
  • Природа Таврійського степу: білий лунь, куріпка, перепіл, кулик, лиска, фазан. Продовжуємо мандрівку Таврійським степом.
  • Вони зникли або зникають
  • Тварини і птахи, що населяють і колись населяли Таврійські степи і південно-східну зону України: байбак, дрохва, тхір-перев’язка, сліпак, мишівка...
  • Незабутні зустрічі
  • Про чарівний світ тварин Кавказу, Криму та Карпат: рисі, кавказькі тури, олені, грифи, ведмеді. Подорожі й мандрівки дикою природою. Юрій Безух.
  • Гади
  • Плазуни: змії, полози, ящірки, черепаха. Мова про плазунів, яких ми не дуже любимо та цінуємо, але які теж мають право на життя. Юрій Безух.
  • Лиха вдача чорної вдови
  • Чорна вдова, або каракурт, дрібне, але смертельно небезпечне створіння. Юрій Безух.
  • Велети серед карликів
  • Наші найближчі та найчисельніші сусіди: комахи, павуки. Сарана, коник, кобилка, акрида, богомол, оса сколія, тарантул, жук-носоріг, жук-олень. Юрій Безух.
  • Дивосвіт бражників
  • Найбільші метелики - бражники. Присмеркові метелики: бражник мертва голова, бражник павичеве око, винний, липовий, молочайний, тополиний, олеандровий, сосновий і т.п. Юрій Безух.

  • Светлана Скорик Автор на сайте 16-05-2014
До чего глубоко, всесторонне Ваше знание про степь, Юрий Валентинович! Чувствуется огромная любовь к ней как к "рідній колисці" и то, что все эти очерки и рассказы - не просто отражение увиденного глазами, а дело всей жизни: сначала полюбить, потом изучить как можно глубже и уже потом - писать. Самый правильный подход! Так подробно и интересно, как Вы, о степи мало кто пишет.
Очень люблю перекатиполе, раньше всегда на зиму в вазу ставила.
  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 24-05-2014
Дякую, Світлано Іванівно. Щоб це написати знадобилося 40 років спостережень і майже три роки копання в літературі.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Діти спекотного літа