Льоля

Віталій Шевченко.

Він не міг відвести від них очей, на лівій руці не було п’ясті. З очей у неї бігли сльози:
– Все не так… все не так… за що я горіла у танку… нікому не потрібна… таке собаче життя… навіть на роботу не беруть…


                                                                                                          Присвячується Тетяні Миколаївні Микитенко, яка
                                                                                                          допомогла написати це оповідання.

                                                                                                          Дріт колючий. Надсекретна зона.
                                                                                                          Вправо – вліво крок – і куля в лоб.
                                                                                                          Знищено ікони і закони.
                                                                                                          Ешелон іде за ешелоном,
                                                                                                          І життя – мов коні у галоп…
                                                                                                                                    Анатолій Ройченко

Він не повірив власним очам, коли побачив її на шостому селищі на базарі. Біля ніг у неї лежав пожовклий газетний лист, на якому завмерли білі, ще довоєнні, жіночі черевики на високих підборах.
– Ти? Жива! – радість лилась з його очей.
Вона сторожко озирнулась на всі боки і обережно відповіла:
– Так, як бачиш…
– Скільки коштує? – якась жінка у довгому фіалковому пальті, нахилилась і підняла з землі черевики.
– Сто рублів, - відповіла та, відвертаючись, щоб не збити покупця. Жінка довго м’яла їх у своїх руках, зітхнула і поставила черевики на місце.
– Послухайте, жіночко, – впрягся і він у торги, – їм зносу немає. А на вашій нозі сидять, як вилиті.
Жінка із цікавістю озирнулася на молоду людину, високий, ставний, у перешитій шинелі. Зітхнула:
– Та у мене усього вісімдесят…
– Давайте, де наша не пропадала! – посміхнувся до неї він і киваючи своїй знайомій, мовляв, помовч, усе йде гаразд.
Коли жінка, віддавши гроші і забравши туфлі, загортала їх у пожовклий газетний лист, який вона підняла із землі, майнув там на хвильку портрет вождя. Він посміхався до присутніх, розкурюючи свою знамениту люльку. Та за хвильку зник разом із жінкою у базарному натовпі.
– Я б і без тебе продала, – сказала невдоволено вона, – цілих двадцять карбованців втратила.
– Нічого, я тобі віддам, я вчора отримав на заводі получку, – посміхнувся він.
– Не треба мені твоїх грошей. – відповіла вона. Помовчала, тоді сказала:
– Ну, я піду? – і серйозно глянула йому в очі. Не хотіла переступати якусь важливу для неї межу.
Але від нього відчепитися було не так просто.
В орієнтуванні серед вкраденого були зазначені оці білі черевики на високих підборах. Але хто міг подумати, що зустріне саме її, свою бувшу фронтову любов?
– Ти тоді куди зникла? – спитав він, відтягуючи хвилину розставання.
Вона глипнула на нього і відвернулася.
– Яке тепер це має значення? – стиха промовила вона.
З базарної веремії витнувся якийсь тип у офіцерський шинелі, погони відпороті, все намагався зайти йому за спину.
– Я тебе шукав, а ти десь зникла, – він перехопив погляд, яким обмінялися тип із нею.
– Я зустріла земляків, їхали додому, – тип тримав праву руку у кишені.
– Як же ти могла поїхати, не порозмовлявши зі мною! – він куточком ока стежив за тим невідступним типом: що в нього на думці?
– А що ти міг мені сказати, я ж залишилась калікою? – розпач на мить з’явився в її очах, коли вона зиркнула на нього і відвернулася. Тип, почувши ці її слова, відступив на крок назад і знову розтанув у базарній веремії.
– Мені треба йти, – знову сказала вона, ховаючи ліву руку за спиною.
Йому стало жалко її:
– Я тебе проведу.
– Як хочеш, – знизала вона плечима.
Пішли в сторону заводів, від них йшов сморід, але йому було не до цього. Як її попередити? Він озирнувся непомітно – за ними нічого підозрілого не було. Добре, що його ніхто з відділку не бачив.
Минули одну вулицю, іншу, звернули на якусь зовсім сільську вуличку – ні тротуарів, ні дороги, тільки з обох сторін невеличкі саморобні хатки. Тут жив звичайний люд, що працював на отих смердючих заводах.
Зупинились біля однієї з осель. Криве вікно низенької хатки підсліпувато дивилося на людей, що застигли навпроти. Йому йти не хотілося, він просто не міг отак піти.
– Слухай! – він обережно доторкнувся до її плеча, – мені треба сказати тобі щось важливе.
Вона здивовано дивилася на нього:
– Ну, той кажи!
– Ні, у хаті, – він настійливо мотнув головою.
Вона засміялася:
– Можеш не силкуватися, нічого не вийде.
Двері відчинила якась стара баба. Вона підозріло щулилась підсліпуватими очима на незнайому молоду людину, потім сказала:
– Приходив Йоська і забрав клумаки.
– Ну, і грець з ним,–- відповіла молодиця і провела його у маленьку, тісну кімнатку.
Під стіною стояло ліжко, прибране витертою солдатською ковдрою. Біля вікна якийсь столик з перекошеними ніжками. А біля дверей зіщулилась стара-престара шафа.
Вона перехопила його погляд:
– Так і живу! – і скривилась.
Потім відкрила рипучі двері шафи, там на єдиному вішаку висіла її гімнастерка з лейтенантськими погонами, а на грудях повний іконостас з орденів і медалей.
– Бач, ніхто на роботу не взяв, кажуть, каліка, і все… – вона відвернулася від нього, не хотіла, щоб він побачив її сльози. Щось підкотилося у нього і стало в горлі.
– Ти… той… – кашлянув недоречно, – не… той… ми все зробимо… але тобі треба звідси тікати. Вже міліція вийшла на Йоську, а через нього вийдуть і на тебе… – випалив він.
Вона закам’яніла, дивлячись на нього і притуливши руки до грудей. Він не міг відвести від них очей, на лівій руці не було п’ясті. З очей у неї бігли сльози:
– Все не так… все не так… за що я горіла у танку… нікому не потрібна… таке собаче життя… навіть на роботу не беруть… – вихлюпнула вона всі свої болі на нього.
Та він не знітився, витяг з шафи чемодан, що лежав на самому споді і вперше за зустріч звернувся до неї на ім`я:
– Льоля! Чим швидше ми звідси підемо, тим краще!
– Що, здаси мене міліції? – криво посміхнулася вона.
– Якби я тебе хотів здати, то вже здав би на тому тижні! – розсердився він. – Хутчіше збирайся! І одягни гімнастерку, а я відвернуся.
Через хвилин п’ять вже можна було вирушати.
Вона подивилася на нього і посміхнулася:
– Ти, бач, пам’ятаєш моє ім`я!
– Я все пам’ятаю, нічого не забув, – голос у нього пом’якшав.
– А як ти знайшов мене? – ще спитала вона.
Він ледве не бовкнув, що хтось сказав йому, мовляв на базарі торгує якась молода жінка без п’ясті.
Він ще спитав тоді:
– На якій руці?
– На лівій.
І в нього тьохнуло серце, як оце зараз, коли вона притулила руки до своїх грудей.

10.12.2010 р.
Свидетельство о публикации № 726 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 2 917
  • Комментариев: 0
  • 2011-02-06

Віталій Шевченко.

Він не міг відвести від них очей, на лівій руці не було п’ясті. З очей у неї бігли сльози:
– Все не так… все не так… за що я горіла у танку… нікому не потрібна… таке собаче життя… навіть на роботу не беруть…


Краткое описание и ключевые слова для: Льоля

Проголосуйте за: Льоля

(голосов:2) рейтинг: 40 из 100

    Произведения по теме:
  • Зошит Оселедця
  • Мабуть ніде, ні в одній державі немає таких арештів, як оце в нас в Союзі. Віталій Шевченко.
  • Дивак
  • Історія кохання з ХІХ століття. Віталій Шевченко
  • Нінка автоматниця
  • Віталій Шевченко
  • Моя розмова з Президентом
  • Оповідання про зустріч з Президентом. До мене в кімнату, де я сидів над рукописами, зазирнув Президент Порошенко. Віталій Шевченко.
  • A la guerra comme a la guerra
  •  Оповідання про Велику Відчизняну війну, про артилеристів, про героя, якого обійшла нагорода. Тема війни, яка нас і досі не відпускає. Віталій Шевченко.

Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.