«Не треба вже поводирів. Нація не сліпа...»

Віталій Шевченко. Критичний огляд роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ, 2011).

Не пригадую, коли я оце останнім разом отримував таку велику естетичну насолоду від прочитаного, як від роману Ліни Василівни Костенко «Записки українського самашедшого» (Київ, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2011 р., 416 с.). Починав читати з деякою пересторогою, бо встиг ознайомитись у деяких газетах з інформацією, що, буцімто, це 400-сторінковий негатив, мовляв, навколо життя і так тяжке, а ще оці негативні емоції, зосереджені в романі і виплеснуті на читача. Але зразу позбувся цієї перестороги і з великим задоволенням пірнув у гущу твору і, коли закінчив читання, то пожалкував, що воно так швидко закінчилося, хотілося і далі насолоджуватися романом.

Я думаю, що ті, хто дозволив собі критикувати твір або відкладати його убік, не дочитавши, нічого в ньому не зрозуміли. Блискуча проза, яка точно передає почуття людей, які пережили 2000–2004 роки.
Герой, який вміє точно і безпомильно аналізувати, переживає те, що переживають мільйони українців, втрачає роботу, знаходить її, покладається на свої сили, кохає любиму жінку, свою дружину, національно свідома кадра, знаходить себе під час Помаранчевої революції, стає на бік тих, хто сказав владі рішуче «Ні!», він в мене викликає тільки позитивні емоції. Взагалі, Ліна Василівна написала чудовий роман, який закрив рота усім отим авторам, які без матюччя не можуть писати свої твори. Виявляється, можна і без матюччя!
Мабуть, просто таланту у них немає, бо писати тонко, виводити героя у розмаїтті сучасного життя треба вміти. Як казав ще один класик літератури, Шолом Алейхем: «Талант або є, або нема, і на базарі його не купиш».
А скільки перлин розсипано по роману! «Мова солов`їна, а тьохкають чортзна що», «З`явились теоретики, які можуть заморочити кого завгодно», «Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу», «…а на березі (пам`яті – В.Ш.) стоять дорогі мені люди», «Я надійна одиниця електорату, по таких, як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади», «Сидять по три каденції, і ще хочуть», «У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій», «А тещин репродуктор на кухні бубонить без упину… Я розумію ці сентименти старих, їм це було єдине вухо у світ», «Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку», «…зношені маски вчорашніх теоретиків соціалізму», «Не-громадяни вибирають не-громадян», «Судів більше, ніж честі і гідності», «Жити в Україні і не любити Україну!» Цей ряд можна продовжити безкінечно. Не побоюся зробити припущення, що роман буде «розтягнутий» на цитати, як це завжди робиться з великими творами.
Взагалі, «Записки українського самашедшего» – це енциклопедія народного життя на переломі тисячоліть, як вийшло у Пушкіна з його «Євгенієм Онегіним» на початку ХІХ століття. Письменниця в своєму романі зробила точний аналіз стану сучасного українського суспільства. Чому саме він такий, і що робити усім нам, щоб з нього вийти, і хто винен, що ми в нього потрапили. Думаю, мабуть, тому деякі читачі виявилися невдоволеними, бо на сторінках роману побачили себе.
Мені, як історику, дуже подобається, як Ліна Василівна блискуче проаналізувала у своєму творі взаємодію людини і суспільства. Бо на місці героя я бачу себе і моїх сучасників, які теж мучаються і думають, чому це у 1991 і в 2004 роках було таке велике піднесення нації і це піднесення закінчилося торжеством чиновництва. А це потрібно зрозуміти, щоб рухатися уперед.
І відповідь, якщо уважно прочитаєш роман, до якої почали достукуватися люди, – це вина в першу чергу лідерів нації. Обидва рази вони виявилися слабкішими, ніж сам народ. Обидва рази їх купили за «злато і срібло». І обидва рази вони звалили вину на народ: бачте, він не такий, як потрібно!
Але народ в своїй суті не змінився, він той, який був і є, хоча переніс і перетерпів багато, але рух до нормального життя залишився, іроман Ліни Василівни це підтверджує.
Каліфи на час прийшли і підуть, а народ залишається, і він зробить все у свій час, коли той прийде, щоб змінити своє життя остаточно на краще. До такого висновку приходиш, прочитавши роман. Спасибі Вам, Ліно Василівно, за це!

Свидетельство о публикации № 860 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. «Не треба вже поводирів. Нація не сліпа...».
Краткое описание и ключевые слова для «Не треба вже поводирів. Нація не сліпа...»:

(голосов:3) рейтинг: 60 из 100
    Произведения по теме:
  • Приближение к правде
  • Казаки Оренбурга, гражданская война Оренбург. Рецензия на роман «Урал – быстра река» казака и политзаключённого Ивана Веневцева. Критическая статья.
  • Новая книга Павла Баулина
  • Литературная рецензия. Рецензия на новую книгу Павла Баулина «Возвращение в прошлую жизнь» (Запорожье, 2011). Маргарита Мыслякова.
  • Дай мне новую жизнь
  • Омар Хайям, перекличка с ним современной поэтессы. Статья о сборнике рубаи «Диалог с Омаром Хайямом» Элеоноры Булгаковой. О поэтической перекличке с великими поэтами прошлого.
  • Исповедь по-украински
  • О сборнике украинской поэзии запорожской поэтессы Раисы Пепескул «Сповідь». Сборник отличается разнообразием напевных ритмов, вдохновлённых украинской народной песней. О главных проблемах современной
  • Сповідь Раїси Пепескул
  • Віталій Шевченко.        Отак в мене вийшло з поетесою Раїсою Пепескул. Я зустрічався з нею на наших літературних зборах неодноразово, але навіть не здогадувався, що перед мною тонка, спостережлива,

  • Михаил Перченко 26-03-2011
Як і в Марусі Чурай, так і в особі, від лиця якого ведеться надзвичайно пристрастна розповідь про те , що в нас вкрай болить, і що і є, напевно, розпродана, зрадена, знесилена, затреплена Україна, велика частина самої Ліни Костенко. Аналіз найсуттевих подій, влучні, талановиті ремарки, псіхологія особистої трагедії, як наслідок трагедії всієї держави, подані з великою силою. Україна і разом з нею ії народ вмирає. Вся книга - це жахливий, гучний, з кров’ю з горла крик самої України. Книга про вовків при владі, про воляче терпіння обдуренного, зашуганного народу, про його жалюгідне становище. І ще книга про тутешнє становище "блювотної, шизофренічної літератури", про тих "літераторів", що "хочуть насюсяти на великих", що заповзялись писати виключно матом, про "речників порожнечі", "щибздиків й симулякрів", що "підхопили постмодернізм. як дитячу "вітрянку", і на яких не дістає "літературознавчого Фройда". І іще ця велика книга про майже все, що є болючим для збожевілої України, для ії небайдужего громадянина. Спасибі Віталію Шевченко за распочате обговорення цієї визначної книги.
  • Андрей Ковтун 11-05-2012
Піднесення 1991-го та 2004-го років були під лозунгом "Геть від Москви". А це - історична помилка. Трагічна для України помилка. Не туди йдемо.
  • Безух Юрий Валентинович 12-05-2012
Дякую, шановний Віталію Івановичу. Бо цей роман так обгадили, ну майже як свого часу Солженіціна. Ви мене умовили почитати першеджерело. А йдемо все-таки туди! А що не так швидко, - може це й добре? Юрій.
  • Раиса Пепескул 29-05-2015
Спасибі, Віталію Івановичу. Будьмо!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
«Не треба вже поводирів. Нація не сліпа...»