Вся правда про чортячу ніч

      
 
Що таке Запоріжжя? На це питання можна лише презирливо посміхнутися у відповідь. Бо ж, напевно, і якась далека дика людина, розбуджена посеред ночі односельцями, щоби бути урочисто з’їденою, з легкістю відповість, що то є таке Запоріжжя. Грізною славою своєю й цінами на скромну хортицьку нерухомість воно, навіть на самий недоброзичливий погляд, може поступитися хіба що Москві. Але ж ми тут не про Москву, так? Запоріжжя, столиця вільності козацької, прихисток гультяйства й звитяги, безкорисливого побратимства і відвертого грабіжництва… Січ, пороги, Великий Луг, чубаті хлопці, що не сподіваються дожити сивини, і сиві діди-зимовчаки, що знають все на цьому світі й відчувають душею своєю, довіку несмиренною, усі інші світи, скільки їх ще не є… Дніпро, і тихі українські ночі, і дніпровий птах, що, як є дурний і не здогадається спочити на Хортиці, то нікуди й не долетить, а як сяде, то вже нікуди й не схоче… Така сила в усьому цьому, що здається – так було споконвіку і так має бути завше. Навіть найдосвідченіших мандрівників не оминає це відчуття, і, опинившись у Запоріжжі, вони відразу питають: а де тут у вас Мала Хортиця? Де пороги, де перша Січ, найславетніша, найзнаніша, най-най-най? На дні вже, панове, Мала Хортиця. На дні… Що ж, вдовольняться музеєм, кінематографічним муляжем Січі, скелястими словутиними берегами, та й поїдуть собі, затамувавши невдоволення і розчарування. Чи полетять, а може, попливуть. Все закінчиться більш-менш нормально, якщо вони звикли обирати торені шляхи. А як ні?

Пекельний тонель за чотири віки забуття був безбожно захаращений. Чорту довелося прохромити рогами й розбити лисим лобом не одну кам’яну брилу, поки він дістався поверхні. Але наказ він мав суворий і безапеляційний: зібрати з запорожців заборговане подушне за всі роки, до останньої кульгавої душі. Отак воно ведеться: хтось молодий і непричетний завше має бути крайнім. А самі ж сиділи, паскуди, носа не потикали назовні, налякані роками московського царювання та атеїстичного розгулу – і що? Тепер, бачте, керують, куди там які герої, в орденах і грамотах! Чорт був впевнений, що з орденів і грамот все й почалося. Принаймні, він неодноразово чув: не лізь, чортяко, поперед батька в пекло, бо навіщо тобі ордени, як їх нікуди буде чіпляти. І часто відповідав, не обираючи слів, чесно й жорстко, що він про таку життєву мудрість думає – та кого ж, в чорта лисого, цікавила його чортова думка! От і напросився… Звернувши на свій звичний невдоволений потік свідомості, чорт втратив пильність і таки прогавив момент виходу на поверхню. Потужний струмінь дніпрової води вдарив його, збив з копит і ледь не скинув униз. І лише тоді, захлинаючись, зриваючи кігті об каміння у відчайдушному ривку проти потоку, він згадав нарешті, що безжальний час змінює не тільки його оброслу шерстю бридку пику. Але ж хто міг подумати, що замість січового майдану, чи – ще краще – шинку, він опиниться у воді! Видершись нарешті назовні, на останніх краплях повітря пронизавши водну товщу, він виринув з ріки і вдихнув, глибоко й жадібно. І миттєво був покараний за це: навіть його звиклі до сірчаної пари й смоляної кіптяви легені запорізьке повітря обпалило, наче розтопленим свинцем, а засліплені очі його, і без того від народження червоні, миттєво налилися брудними сльозами й бурою застійною кров’ю. Хриплячи й відпльовуючись, він відчайдушно замахав лапами й поплив наосліп, рвонув, як торпедний катер, керований вщент п’яним командиром – будь-куди, лишень щоби подалі від отруйної жовто-червоної хмари. А коли таки спромігся на мить відкрити очі, впевнився, що закон підлості, хоча й в жодному підручнику не прописаний, справно працював і тут: чорт плив вздовж ріки. Більше того: перед самим його свинячим рилом поставала з води груба сіра гребля. І секунди, які він бездарно втратив на те, щоби пропхнути через обпечене горло сакраментальне «Ой, лишенько мені!» вирішили його подальший шлях: вируючий піною шлюз всмоктав його, і він сторчголов полетів у безодню, обдираючи боки об бетон.

Внизу теж виявилося не солодко: несамовитий потік дибився над підводним камінням, вирував, жбурляючи бризки та лахміття піни, між білими від солі й чайчиного посліду скелями, затягав вглиб, у мутняву й гуркіт валунів, що катулялися дном. Побитий і обідраний чорт у відчаї вже розкрив був пащеку, щоби благати допомоги у Пречистої, аж раптом відчув, що може дихати, що повітря, хоча й відгонить толуолом, діацехілом та іншою поганню (до речі, незнайомою йому, бо суворо забороненою у пеклі), але вже не палить так нещадно. Він змахнув хвостом, заклинив його кінчик у розколині скелі, підтягнувся потроху і нарешті видерся на скелю сам. І, відкашлявшись та втерши сльози, обдивився навколо.

Нижче греблі Дніпрогесу береги Дніпра зеленіли, як на картинках у підручниках, що їх справно друкували для чортенят, незважаючи на всепекельну кризу й скруту. Але вже де-не-де зелень відступала, пропускаючи до води якісь непевні шинки і явно старшинські обійстя. А вже за декількасот метрів від берега стовбичили сірі багатоповерхівки. Дивлячись на них, чорт з незадоволенням подумав, що замість посилати емісарів за недобраними душами, пекельне керівництво мало б звернути увагу на внутрішні негаразди. Насамперед – що у порівнянні з цілком живими мешканцями цих сірих стільників мертві грішники мають аж надто багато вільного простору на душу. Позаду була височенна гребля, над якою, закриваючи геть усе, майоріла вже близько знайома чорту хмара кольору гною та крові. А попереду… Чорт протер очі, боячись вірити… Попереду піднімався з Дніпра острів, і на ньому стояла маленька, але безсумнівна Січ, під палісадом якої, і у крихітнім, угрузлім в землю солом’янім передмісті якої, і по всьому голому похилому берегу, скільки бачило око, де-не-де жевріли козацькі шальвари, і білі козацькі сорочки, здавалося, аж блищали на сонці. Чорт рвучко висмикнув хвоста зі скелі й кинувся у воду. Вимахуючи лапами і збиваючи ратицями піну, він гадав, як міг помилитися майже на півверсти, згадував усе, що знав про дрейф континентів та тектонічні процеси, але, так ні до чого й не додумавшись, легковажно махнув хвостом. Головне – він дістався місця, все інше хай турбує когось іншого. Ну, заждіть лишень, чубаті, натхненно думав він, витягаючи свою волохату тушу на теплі брили, прийшов час розплатитися. Думаєте, внизу про вас забули? Дзуськи! Хіба таких, як ви, забудеш! Тож давайте краще добром, а чим вам відплатити за душі – це, будьте певні, ми знайдемо… Чорт сам зовсім не був певен, що знайдуть у пеклі, чим віддячити за стільки душ, але думка ця поганила його райдужний настрій, і тому він квапливо відігнав її від себе. А от що відігнати було неможливо – це усвідомлення того, яка величезна купа роботи на нього чекала. Це ж треба з кожним поспілкуватися, кожної миті ризикуючи отримати кулачищем по рогах, відібрати потрібних, улестити, залякати, скласти угоду за всіма правилами – хай Господь милує! Але мають же вони розуміти, що пекло – не банк і не кредитна спілка, що платити кінець кінцем все-дно доведеться. Певно, що мають. Та тільки що їм – не їм, кожному окремо, от у чим підлість! – відповісти на банальне «А чому саме я»? Чи не краще буде домовитися добром із старшиною? Вони володіють ситуацією, вони можуть забезпечити потрібну кількість душ гуртом… Чорт обтрусився, пригладив шерсть і рішуче двинув до Січі.

Січ вирувала, як у добрі старі часи. Чорт облився холодним потом, збагнувши, що забув стати невидимим. Втім, на превеликий його подив, оточуючі ставилися до нього цілком лояльно. Стусани, які він час від часу отримував, були скоріше дружніми, а регіт, що летів йому в потилицю, зовсім не був образливим. Окрилений нечистий пробився крізь натовп і націлився до товстого вцяцькованого мундира при отаманській булаві.

І зупинився, кліпаючи очима. Бо зовсім поряд побачив такий самий багатий жупан і таку саму булаву, а там ще одну, а ген там ще й ще… Що ж це робиться, людоньки добрі, розгублено подумав він, що ж це ви стільки кошових та гетьманів на свою голову взяли, вас же тут на всій Хортиці двох добрих куренів не набереться! І як же ви розумієте їх, як вони говорять усі разом і кожний своє! Мабуть, доведеться мені…

Чорт не встиг вигадати, що йому доведеться. На січовій церкві вдарив дзвін, козаки розступилися, і в глибині притвору проступили в напівтемряві контури ікони. І попливли до сонячного світла, відкриваючи святий образ, який чорту зараз хотілося бачити найменш за будь-що. Він притьмом оббіг церкву, і поки мовчав майдан, слухаючи слово Боже, знічев’я почав читати якісь листки, з яких маленькими фотографіями дивилися на нього ті ж таки самі вцяцьковані жупани.

Інформація була нищівною. З’ясувалося, що жоден з гетьманів а чи кошових не тільки не здатен душами з пеклом поділитися, а взагалі не має під своїм проводом стільки шабель. Не може того бути, подумав чорт, напевно, я чогось суттєвого не знаю. Напевно, над цією старшиною має бути ще хтось, кому рекламні папірці не потрібні, бо він і так знаний. Він озирнувся і попрямував до невеличкого хлопчини, що мовчки й зосереджено відривав гопака, вимахуючи важкою шаблею.

- А нічогенько у вас тут, зовсім як колись, – розв’язно почав він. – Давно я на Січі не бував! Вже й забув, які тут порядки мають бути. Ти б підказав мені, хлопче-молодче, хто у вас зі старшини найголовніший.
Що взяти з дитини? Байдуже йому було до маскарадів, самодіяльних вистав та інших забавок, якими дорослі прикрашали офіційну подію. Він всім єством своїм був ще у цілком серйозній справі. І як мав перед собою чорта, то чорта й бачив, і замість відповіді мовчки вдарив його шаблею по голові. Та так, що попередній шлях через кам’яні завали вдався померклому розуму нещасного чорта чимось на кшталт спа-масажу.

– …але в нас прийнято дякувати.

У голові в чорта біснувалися несамовиті дзвони, загальною кількістю, мабуть, не менш за чотири київські Лаври, перед очима все ще літали вогняні мухи. Він розгледів непевно дві обернені до нього спини у білих халатах. Спини чомусь висіли в повітрі паралельно до землі, і лише за півхвилини чорт здогадався, що це ж він сам лежить паралельно до землі, на чомусь жорсткому, горбкуватому й холодному.

– А подяка в нас прийнята така: черговій медсестрі зміни, яка вас прийняла – шістсот, доктору – тисяча чотириста. Загалом поки що дві, це демократично і до того ж легко запам’ятовується. Зрозуміло? Агов, не чую відповіді.

– Зараз отримаєте перелік того, що потрібно купити, – сказав другий. – Передасте родичам, бо вам виходити з відділення не можна. Та хай не десь купують, а саме отут, в аптеці на першому поверсі. І хай принесуть чек…

Він обернувся нарешті, неквапливо сфокусував на чорті чесні блакитні очі. Брови його полізли вгору, він штурхонув другого ліктем.

– Диви, диви!..

Другий теж озирнувся й стиха присвиснув.

– Ого! А що ж вони, дурні, записали йому «струс мозку»? Чортзна кого беруть до "швидкої”, здичавіли зовсім… Купить отаке диплома в переході десь, а потім знає лише струс мозку, ОРВІ та гострий живіт… Значить так: видалення рогів – раз, ампутація хвоста – два, обробка кукс правої й лівої ноги під протез стопи – три й чотири…

– Ти тихше давай, – застеріг його колега. – Чого радієш, дурню? Це справа хірургії, а не травматології. Дивись, заберуть його в нас, разом із тим струсом мозку – і плакали грошики…

– Не віддамо, – наїжачився другий. – Кінець кінцем, роги можна оформити як відкритий перелом черепа.

– А хвіст?

– Випадіння хребта внаслідок удару, – швидко сказав другий. – На всю довжину… Скільки це ще буде перший внесок, до тих нікчемних двох тисяч?

Вони відвернулися й швидко зацокотіли по кейбордах, не довіряючи, мабуть, собі й один одному. Нечистий зібрав волю в кулак, зробився невидимим і ривком скинув ноги з каталки.

– Лежіть, вам не можна ходити, – не обертаючись озвався котрийсь із халатів. – У вас випадіння хребта. До того ж з відділення вас однаково не випустять.

Чорт тихо причинив двері й пішов – коридором, довгими вищербленими сходами, спершу похитуючись, потім впевнено, все швидше і швидше. Він зміг подолати й нудоту, й несамовитий біль у голові, й запаморочення, але на їх місці лишилася дивна мутнувата порожнеча. Скромні радощі й більш-менш терпимі проблеми власного життя, службові перемоги й поразки, непрохані сповіді грішників, що пробрали б до серця самого Люцифера, але діставалися чомусь саме йому, вибиваючи з колії й провокуючи єретичні роздуми про незбагненну, складну й невсипущу мудрість Божу – все це відійшло так далеко, що, здавалося, могло й не бути ніколи. Сон, просто сон довжиною в життя, легкий, ефемерний, майже немотивований… Якщо вірити Гоголю, так відчував себе, мабуть, чаклун, вбивши святого схимника й відчувши вперше безмовний поклик чорного лицара з вершини Кривану. Лише почуття обов’язку тримало чорта докупи, лише залишки почуття обов’язку гнали його містом: через трамвайні рейки, під міст, на дамбу, вулицею з неохайними атрибутами довічної реконструкції…

Площа – таки величенька площа. Фонтан – теж величенький, а головне, майже без сміття. Декоративна форма грубих обрисів і абсолютно неприродних кольорів, але віддалено нагадує ливарний ківш, а отже, може вважатися тут символом. А головне – палац у стилі модерн, з великим прапором і гербом. Не інакше як обійстя місцевої влади… Мені сюди, сказав собі нечистий і рішуче попрямував до палацу, ігноруючи підземний перехід. Чорт забирай, але ж і всі жителі Запоріжжя також запорожці. Й це слово в моєму завданні можна і так тлумачити, чом ні?

Щойно перед чортом відкрилися потрібні двері, як секретарка з янгольським обличчям і формами піднеслася з-за столу й затулила собою двері наступні, такі ж самі масивні й дубові. Чорт, вилаявшись пошепки, швиденько оглянув себе, але справа була не в ньому. Він залишався так само невидимим. Миттєва футбольна реакція діви, мабуть, просто була відточеним рефлексом на звук.

- Не можна! Йде позачергова нарада. Сьогодні не можна взагалі. Спустіться до приймальні й запишіться на інший день. Тобто… той… на інший тиждень.

Осатанілий чорт сконцентрувався, ступив на крок убік і пройшов крізь стіну. Таке й раніше вдавалося йому з превеликим напруженням, а сьогодні, після всього, знесилило повністю. Опинившись у кімнаті, він важко оперся на один з бюстів, що рядком, наче мармурові слоники, стояли на позолоченій полиці під величезним, на всю стіну, портретом. Чорт набрав повні легені повітря й щосили стис його в грудях. Суправентрикулярна тахікардія, що вперше за кількасот років знову дала себе знати, трохи втамувалася. Мимохідь він в’яло подивувався сам собі: дивно все-таки побудований розум. Ось саме зараз, коли все має вирішитися (має, чорт забирай, бо інакше я вже не знаю, куди звертатися!), він помічає речі абсолютно несуттєві. Що при всьому багатстві оздоблення кімнати вона лишається дисгармонійною, наче жоден з її господарів ніколи не сподівався зогріти тут собі місця. Що полички у книжковій шафі чистісінькі, а от томи законодавчих збірників на ній припали не менш як чотирирічним пилом. Що й бюсти, й всі численні різнокаліберні портрети у кабінеті мають одні й ті самі риси: якогось, з усього судячи, вгодованого хама-кримінальника. Та й в обличчях присутніх, здається, відбивається від цих витворів мистецтва щось таке…

– Кінець кінцем, не треба забувати, що ми – службовці, яких громада найняла задля виконання керівних функцій у власних… себто, я маю на увазі – у її, громади, власних – інтересах, – саме закінчувала промову важкувата чорнява добродійка, спрямувавши натхненний погляд окулярів по-над головами присутніх. – Ми не маємо права ігнорувати голос громади.

– Добре, спасибі, – підвів риску головуючий. – Сідайте, будь ласка. Хто ще має щось із цього приводу?

– З приводу голосу громади? – іронічно уточнив хтось. – Знаєте, шановна, я чомусь із Вашої промови лише це й зрозумів.

– Мені потрібно дві тисячі душ, – хрипко заявив чорт. – Негайно. Інакше… – Він закашлявся.

– О! Чуєте? – зраділа чорнява добродійка. – І нема чого іронізувати тут, шановний!

Головуючий зморщився.

– Ну, дві тисячі – це забагато. Навіть як на голос громади. Хай буде двісті. Якщо не заперечуєте – двісті держслужбовців додатково. – Він лагідно посміхнувся підлеглим і додав: – У контексті рішення Кабміну про скорочення штатів.

– Спасибі, – віддано видихнула добродійка. – Я ж знала, що ви – людина справи. Тільки як розподілимо? Давайте приблизно занотуємо: значить, у обласну та районні податкові інспекції… скільки?

Головуючий здивовано підняв брови. Дехто з присутніх не втримав глузливу посмішку.

– Які інспекції? Таж їх ми, навпаки, скорочуємо!

– А прокуратурі? – відчуваючи недобре, зойкнула добродійка.

– Обійдуться.

– Та як же ж обійдуться?! На одного слідчого – сорок кримінальних справ у середньому!

– Кажу ж: обійдуться. Їм не вперше. Не хвилюйтеся так, план виконають. Знайдуть, кого посадовити.

– Мені потрібно дві тисячі душ! – голосно сказав чорт.

– Значить, вирішимо так: усі дві сотні – в нашу адміністрацію. На кожні чотири душі…

– На кожні п’ять, пробачте, – стиха озвався юстиційний мундир з невиразними рисами обличчя, що сидів праворуч.

– Добре, на кожні п’ять… Ну, ви розумієте. Є ще місце в гаражах?

– Та знайдемо.

– У тендері… ну, ви знаєте, хто в нас зазвичай перемагає у тендері на авто, не перший рік працюємо з ними. Подбайте там.

– Мені потрібні дві тисячі душ!!! – щосили заволав чорт, повертаючи собі справжній вигляд. На його ревіння віконні шибки відгукнулися дзенькотом, один чи два портрети – падінням зі стіни… але лише вони. Люди були вже надто зайняті. З голосу громади, анонсованого чорнявою добродійкою, головне було вже почуто. Більше його не чув ніхто, включаючи й саму добродійку, яка похнюплено сиділа, втупивши очі у масивну, номенклатурного вигляду теку на колінах. Подлубавши пальцями ув обидвох вухах, спортивного виду чолов’яга навпроти неї стиха спитав сусіда:

– Слухайте, а чому працюємо саме з ними? Адже різниця в цінах…

Сусід пирхнув.

– Дитячий садок, їй-богу, я з вас дивуюся, колего. А проте, ви ж тут нова людина, пробачте… Таж ви самі сказали: різниця в цінах. І левова частина з цієї різниці… ну, ви розумієте, ми ж з вами дорослі люди…

Що цікаво, вони не тільки не чули його – не бачили. Лишень масивний коротун, що сидів з краю столу, підняв на чорта набряклі, змучені похміллям очиці й промимрив:

– Голос… Гик!.. Народу… Так, народ. Він –ого-го в нас! Він такий. Са-ме та-кий. Так…

Спустошений, розбитий чорт не пам’ятав, як повертався містом. Але якась невсипуща, невиправно раціональна частина його розуму, мабуть, ще працювала сама собою. Бо коли він прочуняв нарешті, дніпровська течія вже несла його точно до входу в пекло. Чорт обережно скуштував трохи повітря, потім наважився, набрав повні груди, пірнув і запрацював ратицями. З порожніми руками, гірко промовив голос у його голові. З порожніми лапами… От якби не лінувався і працював індивідуально з кожним… За цілий день – нічого, нікого, жодного… А радів із себе, а хвалився, шмаркач… В ім’я Господа милосердного, який же ж сором!.. Він розкрив був рота, щоби втопитися, але тут же стиснув щелепи до хрусту зубів. Може, злякався в останню секунду, може, спрацював рефлекс на неприємний, мильно-сталевий присмак дніпрової води. А скоріш за все – тому, що ще тримало його це, ще було головним у ньому, всотане з материнським молоком: честь клану, службовий обов’язок – понад усе.

І на першому плані цього «понадусього» був рапорт… Ні, звісна річ, колеги не мали особливого зубу саме на нього. Та й взагалі дурний характер, асоціальність та безсердечність чортів не те щоби зовсім не мають місця, а… Скажімо так: суттєво перебільшуються зазвичай. Були, були й глузливі посмішки молодих чортів, і іронічні ремарки, і певна зневага у поглядах. Але ж, по-перше, принципових і в пеклі не завше полюбляють, по-друге, посміятися при нагоді з ближнього – це не тільки у людській природі, ще й увесь класичний кінематограф на цьому побудований. А по-третє – молодості ж треба пробачати, чи не так? Тим більше, що присутність начальника все ж таки утримувала всіх у пристойних межах. Кульгавий чорт слухав доповідь мовчки, опустивши очі, зберігаючи на обличчі кам’яну непорушність. А дослухавши до кінця, помотав головою й раптом гупнув кулачищем, так що ближні казани з грішниками підскочили майже на півметри. Але коли заговорив, голос його був на диво тихим, тихим і невимовно гірким. І сказав він зовсім не те, чого морально знищений винуватець очікував від не надто прихильного шефа.

– Сміємося, панове? І чого ж сміємося, питаю я вас? Та невже ж вам лайном вуха позакладало? Запоріжжя… Так, наш традиційний, невичерпний ресурс. Але ж, чорт забирай, хіба лише в тому страва? Це ж наше, це ж і наше також… – Він із хрускотом стиснув кулаки, не в силі відразу добрати слів. – Загляньте ж у себе: в кожному з вас хоча б часточка його знайдеться. Це ж і наша історія. І наша слава. І… І все те колишнє, без чого немає майбуття. Без чого й багатьох з вас, мабуть, не було б на світі…

Він провів долонями по зарослій пиці й легко, як замолоду, підвівся.

– Ми можемо це втратити, зовсім втратити, розумієте? Їх треба рятувати.

І, окинувши чортів уважним поглядом, зовсім тихо закінчив:

– Пішли, хлопці.

Саме в цю мить наверху зайшло сонце…


Власне, про саму ніч ви чули напевно. Багато кому, може, й хотілося б заховати, засекретити, втаємничити, але ж масштаби!.. Та й засоби масової інформації – їм рота не замажеш, це сила не те щоби абсолютна й чиста, як гірський кришталь, але таки величезна (про Москву ми ж, здається, домовлялися не говорити?). Звісно, навіть найтовстіша жовта газета – це не Данте: таких шпальт, щоби розповісти, що саме бачив у пеклі запорізький медперсонал, який чорти забрали на екскурсію буквально на п’ять хвилин, просто не знайшлося. Але все інше – будь ласка. Як чорти батогами загнали керівництво металургійних підприємств у очисні споруди, і як ганяли їх там туди-сюди, аби прочистити трубопроводи, відстійники й скрубери, хоч трохи привести їх до ладу. Як чортенята вишикували вздовж стін наїжачених з жаху двієчників і шампанським мили підлоги у ВУЗах, під щойно вигаданий реп «Як я кохаю Альма-матер, як я обожнюю знання». Як батьки міста давилися пачками грошей, що їх запихали їм у горлянку, і як корчилися й вили, коли чорти знову витягали гроші, прив’язані гітарними струнами, аж зі шлунків. Як волохаті лапи кидали жолуді у заповідну землю, і волохаті свинячі пики шепотіли давно забуті відьомські закляття, і як від них на очах проростали дуби крізь маєтки панів-скоробагатьків, і розкидали гілля, і товстішали, розриваючи муровані стіни на шмаття. Як чорти лазили підвалами, металевими кожухами обладнання й кабельними каналами, обнюхуючи кожний міліметр двічі дубльованих систем безпеки запорізької атомної. І як нічого не виявивши, залишили з десяток пляшок чогось такого, згадуючи про що чергова зміна станції й досі втрачає мову, закочує очі під лоба й пускає слину… Всього було, а половину ще й понавигадували.

А потім… Звичайно, ані випадкові свідки, ані удачливі акули пера і телекамери за чортами в пекло не полізли. Та й не було за чим. Півтисячі брудних, втомлених людей, що знесилено сидять на підлозі – це, звісно, візьме за душу, але ж це не сенсація. А до півтисячі таких самих чортів і взагалі хто зна, як поставилася б цільова аудиторія… Навіть перспектива преміальних чортів вже не звеселяла. Щоправда, їм ще ніхто нічого й не обіцяв, але ж, чорт забирай, пекло ще такого не знало: за одну ніч – три тисячі з гаком угод, скріплених кров’ю. За якими, до того ж, пекло не винне було тимчасовим носіям душ аж нічого, бо вони й так, без будь-яких угод, вже належали йому.

Лисий чорт навіть кидати на шефа вдячні погляди не мав сили. Він опустив повіки, й перед очима його чомусь пропливало те, на що він півдоби тому взагалі не звертав уваги. Люди… Просто люди на вулицях, пересічні запорожці. Маленький чоловічок із широкими, не до зросту, крапчастими від дрібних шлакових частинок руками ливарника… Русявий велетень, що втупився невідривно у підручник з мікробіології… Гарна, як місяць, молодиця, лагідна, усміхнена, і ланцюжок таких самих дітей за нею – вчителька, чи, може, вихователька дитсадка… Тисяча, десять, сто тисяч – ділові, заклопотані, розумні, сильні… Чорт відкинув шефів пафос, відкинув зрозумілу за даних обставин слабкість, але нічого не змінилося: вони чомусь подобались йому, просто подобались та й по всьому. Тільки от чому вони завше чекають когось на допомогу – янголів, чортів, Київ, НАТО, Росію?.. От якби вони… Е, ні, цього не треба! Чорт сахнувся подумки, і навіть спробував відмахнутися лапою від незваної страшної ідеї. Це вже занадто, хай йому чорт! Бо як вони знову, як колись, відчують себе єдиною громадою, то й нам роги повідбивають.

http://stihi.pro/8622-vsya-pravda-pro-chortyachu-nch.html
Свидетельство о публикации № 8622
Рекомендуйте стихотворение друзьям
Избранное: забавные рассказы современный рассказ запорізькі письменники
Автор имеет исключительное право на стихотворение. Перепечатка стихотворения без согласия автора запрещена и преследуется...
  • © Wolf White :
  • Юмор
  • У стихотворения 2 271 читателей.
  • Комментариев: 5
  • 2015-01-28

Краткое описание и ключевые слова для стихотворения Вся правда про чортячу ніч : Чорти його розберуть, що в нас тут, у Запоріжжі, коїться... Це не "крик душі", це - попередження: прийдуть і розберуть! Андрій Вахлаєв-Висоцький. Проголосуйте за стихотворение: Вся правда про чортячу ніч
(голосов:4) рейтинг: 100 из 100

    Стихотворения по теме:
  • Серед дієслів і присудків
  • Зустріч з Музою!
  • Сучасне оповідання
  • Якщо щось піде не так, звалимо на Парасюка!Віталій Шевченко
  • У кодлі клятих друзів
  • У кодлі найкращих клятих друзів. Віталій Шевченко.
  • Голуби миру
  • Де ми станемо однією ногою, там будемо стояти і іншою! Такий наш принцип! Віталій Шевченко
  • Шпрехен зі ефік?
  • А на самар-лейте розмовляєте? Віталій Шевченко.
  • "Вечной мужественности взмах..."
  • Письменник завжди тримає руку на пульсі. Я ж вже готовий письменник. І досвід в мене великий є, і знань потрібних теж багато. Можу вже писати! Віталій Шевченко
  • Одновірші Ольги Ареф’євої
  • Прилучайтеся до гумору! З творчого доробку поетеси Ольги Ареф’євої у моєму перекладі з російської. Віталій Шевченко.
  • Розстріляний Парнас
  • Веселі дотепні сатири на українську літературну верхівку. Автор – Юрій Кириченко. Хай вибачить мені пан Яворівський, на телевізії він надто вже аж свійський. Віталій Шевченко.
  • Адепт
  • Віталій Шевченко
  • Сороче Бі-Бі-Сі
  • Вірш про сварку між горобцями. Два завзятих горобці скубуться, не припиняють сварку. Валентина Хлопкова.
Чорти його розберуть, що в нас тут, у Запоріжжі, коїться... Це не "крик душі", це - попередження: прийдуть і розберуть! Андрій Вахлаєв-Висоцький.

  • Ольга Суслова Автор offline 29-01-2015
Так, Андрію, якби ж ми відчули себе єдиною громадою... то й чортам тут місця не стало б.
  • Светлана Скорик Автор offline 29-01-2015
Андрей, Вы достойный преемник Гоголя, судя по этому рассказу! И ведь эта фантасмагория - наша реальная жизнь, вот что всего смешнее и обиднее.
Язык здесь - превосходный, читала с большим удовольствием, удивляясь обилию и колоритности отысканных Вами словечек.
Жаль, что такой чортячей ночи на самом деле мы устроить нашим можновладцям не можем. Вот если б весь народ на них поднялся, не только Запорожье... Но народ предпочитает разбираться со своими же злидарями, такими же как он сам.
  • Андрей Вахлаев-Высоцкий Автор offline 30-01-2015
Спасибо, я старался :-(

Очень лестно, пани Светлана, но - кой там чёрт "преемник Гоголя"... От силы - Остапа Вышни. Это основная моя проблема: будучи в полном смысле двуязычным, я вынужден использовать в основном русский. При этом прекрасно осознавая, что украинский как средство выражения мысли несколько сильнее (по той же причине, по которой русский гораздо сильнее английского: менее формализован). Я ведь не профессионал, я ещё надеюсь сделать себе имя и не хочу рисковать. В русской литературе и хороших русскоязычных переводах мне есть на кого опереться, кем прикрыть тылы, чтобы не так было заметно, что я покуда эпигон, а не пионер. В украинской - не на кого. Нынешняя украинская литература сама представляет собой эксперименты, пробные шары более смелых (или безрассудных) коллег по увлечению, а прежняя, времён позднего царизма и СССР - вырезана под корень (в новейшей истории - вместе с творцами и их именами: горят на самом деле рукописи, и ещё как горят). Остались только идеологически верные "гноблэння селян", "трактор в поли дыр-дыр-дыр" и всякоразные "вышнэви усмишкы". Вот эти самые усмишкы у меня и получились. Нет тут ничего нового. Нелюбимый рассказ.
  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 1-02-2015
Шановний пане Андрію! Повністю приєднуюсь до слів Світлани Іванівни. Є щось тут і від Гоголя і від Булгакова, за що Вам велике спасибі.
Щодо занепокоєння станом укр. літ. Справді, те чому вчили і зараз учать в школі не дуже вартісне. Але література жива і не просто жива. Почитайте Вінграновського особливо прозу, Григора Тютюнника, Талалая, Юрія Щербака, Валерія Шевчука, згадайте Яновського і Довженка. Це вершини які можуть прикрасити будь-яку літературу. Дякую за ваш маленький шедевр.
  • Светлана Скорик Автор offline 1-02-2015
С тех пор как у меня сын стал ходить в школу, я для себя, кроме Лины Костенко, которую хорошо знала и до того, открыла целый мир замечательных украинских авторов: Тютюнник, Нестайко и множество других, тоже очень колоритных, прозаиков и поэтов. Их, конечно, числом гораздо меньше, чем в русской литературе, но со стороны высоты качества - Тютюнник, например, вровень с самыми достойными русскими и советскими авторами, Костенко - гениальна не меньше Цветаевой, а Всеволод Нестайко для украинских школьников значит то же, что Николай Носов для русских. Учебники по укр.лит. мне в основном нравятся, подбор авторов - за вычетом некоторого процента, взятого для усиления идеологической составляющей, а не по признаку таланта - сделан очень профессионально. Ну а то, что в школах не учат русскую литературу (чуть-чуть, в составе мировой, - как кот наплакал) - это, конечно, очень плохо. Но не безвыходно. Умные родители догадаются своим детям подсунуть почитать и Толстого, и Чехова, и Пушкина и др. Так что со стороны литературы в школе обстоят дела неплохо. Другое дело - история.
Зря Вы не любите этот свой рассказ-сказку. Он и написан мастерски, и несёт важные для нас мысли. Если кому-то из Вашего окружения это показалось весёлой "усмішкой", это могли быть чисто их личные вкусы, воспитанные больше на западноевропейской современной литературе.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:

   
     
Вся правда про чортячу ніч