Живий уламок історії

Турбота держави про ветеранів, пенсія і допомога. Як виживають ветерани другої світової війни. Віталій Шевченко.

– Папа! Не приставай к гостям! – звернулась до старої людини, що сиділа поруч мене, моя однокурсниця; час безжально пройшовся по її обличчю, як, до речі, і по моєму.
Я мимовільно зазирнув у люстерко, що висіло навпроти на стіні: на мене дивився старий чолов’яга з сивими вусами, підстриженими, як у Голохвастова ще у позаминулому сторіччі.
Дядько Петро, а так звали мого сусіда, відмовчався, почекав, поки господарка не зникла на кухні, де вона готувалася до святкової вечері, і знову нахилився до мене.
– Пенсія гривень чотириста? – спитав він.
– Ні, – захитав я головою.
– Триста? – з надією подивився він на мене.
– Теж ні! – заперечив я.
– Двісті! – впевнено кивнув він мені.
Я вже не мав сили казати, тільки мовчки хитнув головою.
– Сто сорок? – співчутливо дивився дядько Петро на мене.
– Так! – вперше погодився я.
– Підвищують? – не відставав він.
– На дві гривні! – я засміявся від такої турботи рідної держави на чолі з метикуватим президентом і бадьорим прем’єром.
– Папа! Не приставай к Виталию! – тепер вже зробив зауваження хазяїн. Він якраз приніс із кухні якесь блюдо і влаштовував його на столі.
Дядько Петро знову відсидівся, чекаючи, поки і заклопотаного хазяїна не поглинула кухня, і, лукаво посміхаючись, спитав мене:
– В Росії краще відносяться до ветеранів?
Я знизав плечима: справи у сусідній державі мене якось не обходять.
– Краще! – повідомив він мене. – Вони зберегли магазини для ветеранів. Там все є по прийнятним цінам.
Потім він додав:
– Правда, оце я підстригаюсь на шостому селищі за дві гривні. Спеціально відкрили для ветеранів. По середах. Бачиш, як гарно підстригли? – він показав рукою на свою зачіску.
Дійсно, непогано підстригли, і усього за дві гривні. Гарне досягнення президента і прем’єра, а особливо міністра оборони. Молодці!
Дядько Петро не вгавав. Він теж, як і ми, приїхав на день народження своєї названої доньки, живе сам, нема з ким розмовляти, і оце я потрапив під його міцну руку.
– Нам маршал Конєв дав наказ затулити Москву зі сторони Волхова, – не вгамовувався він, – і ми виконали його наказ. Німець підійшов під самі наші позиції, але далі ми його не пустили. Багато там загинуло нашого брата, політбійців. Жуков якраз винайшов «Катюшу» і попалив у них цілих десять дивізій із усією технікою. Спеціально це зробив, щоб знали, як заходити до нас так далеко.
Він помовчав, вдивляючись у минуле, і виклав мені свою точку зору на хід Вітчизняної війни:
– Правда, на нашій ділянці техніки, окрім гвинтівок, не було. Та політбійцям вона і не положена.
– Деда! – засміявся хазяїн, вігулькуючи із кухні з черговим блюдом. – Отстань от человека!
Знову терпляче мовчання, поки хазяїна не проковтнула кухня, тоді нахилився до мене:
– П’ятдесят гривень отримав?
– Ні.
– А я отримав, довелося стояти чотири дні і ночі. Як тоді під Москвою. Нам, курсантам Саратовського піхотного училища, присвоїли звання політбійців, і зразу у бій. Хуртовина, а ми героїчно йдемо вперед. Тоді мене і поранило, у жовтні опинився в шпиталі. В черепі засів осколок німецької міни. Вже шістдесят років, як я його ношу.
Він знову перервався, трохи помовчав і спитав:
– Десь ще підробляєш?
– Так, – тут я вперше ствердно кивнув.
– Двісті маєш? – він знову завищив показники.
– Ні.
– Сто п’ятдесят? – він трохи скинув.
– Так.
– Ну, це добре. І дружина твоя працює. Якось кінці з кінцями зводите. А мені не можна, ніде не беруть на роботу. Друга група, – він розвів руками. – Коли нас, таких як я, привезли на завод, то жінки плакали, побачивши нас, а ми стоїмо перед ними худі, виснажені, рани ще не загоїлись до кінця, начальство нас на завод не пустило…
Вечеря покотилася по протоптаній стежині: перший тост за іменинницю, потім закусювали і розмовляли, дядько Петро вже слова не міг отримати, бо був під контролем.
Але коли контроль зменшувався, то він нахилявся до мене і щось встигав сказати:
– До нас приїжджав Георгіу-Деж, румун, все начальство вийшло і нас вигнало...
– Коли стояв за п’ятдесятьма гривнями, то познайомився із таким, як я, тільки він на милицях, захищав Севастополь…
– Товариш Конєв сказав…
– Мене лікарі два рази на рік обдивлялися… Чи не випав, бува, осколок…
Коли почали розходитися, виявилось, що без сторонньої допомоги дядько Петро піднятися не може. Час бере своє…
Хазяїн із хазяйкою допомогли йому, курсанту Саратовського піхотного училища, напівзабутому ветерану, який ще сорок років пропрацював після війни у будівничій організації, піднятися.
Ми з дружиною ще збиралися йти, коли він подзвонив і доповів, що вже дістався додому. Все гаразд.

19. 08.2002 р.

Избранное: рассказы о войне 1941
Свидетельство о публикации № 9569 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 1 748
  • Комментариев: 3
  • 2015-08-29

Проголосуйте. Живий уламок історії. Турбота держави про ветеранів, пенсія і допомога. Як виживають ветерани другої світової війни. Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для Живий уламок історії:

(голосов:5) рейтинг: 100 из 100
    Произведения по теме:
  • Хімерне явище буття
  • Слава їм усім! Віталій Шевченко
  • Призначення богів
  • Кого мені призначив Господь? Віталій Шевченко
  • Zpev zimni
  • Оповідання з часів другої світової війни про Новий рік в родинному колі, чешські корені й німця. В дідовій хаті зібралися всі і зустрічали Новий Рік. За стінами гриміла війна.
  • Моя розмова з Президентом
  • Оповідання про зустріч з Президентом. До мене в кімнату, де я сидів над рукописами, зазирнув Президент Порошенко. Віталій Шевченко.
  • Сучасна історія
  • Десь біля нас... Віталій Шевченко.

  • Геннадий Любашевский Автор offline 30-08-2015
Уважаемый Виталий Иванович! Прочитал на одном дыхании.
В этом рассказе, как в зеркале, отражена История. Она - в воспоминаниях каждого из нас, чьи родные прошли ту страшную войну. И так много совпадений! Мой тесть окончил Саратовское танковое училище. Был пять раз ранен, горел в танке. В его теле сидело множество осколков. А дядя был тяжело ранен под Москвой и всю жизнь носил в сердце осколок немецкой мины... И папа мой, которого Вы отлично знали, тоже был ранен под Можайском...
Спасибо за Память!
С искренним уважением к Вашему творчеству.
  • Светлана Скорик Автор offline 3-09-2015
Очень яркий рассказ получился, Виталий Иванович, ветеран у Вас такой колоритный, живой, узнаваемый, можно сказать – портрет целого поколения. Вот такие неугомонные духом, боевые они и есть, наши ветераны.
  • Виталий Шевченко Автор offline 4-09-2015
Спасибо Гене и Вам, Светлана Ивановна за добрые слова! К сожалению, его уже нет. И я рад, что мне удалось его сохранить для истории.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Живий уламок історії