Від людей не сховаєшся

Віталій Шевченко

Слідчий карного розшуку Лариса Ковальчук поспішала на роботу. Запізнюватися не можна, вона всього якийсь тиждень працює, ше не освоїлася,навіть не знає як кого звати.
Начальник районної міліції майор Бугрімов, коли вона прийшла до нього представлятися, вперся своїми вузькими очицями в її груди, які випиналися з гімнастерки і на якій виблискував орден Червоної Зірки:
- Де ти його заробила? – спитав.
- Воювала у розвідці! – сухо відповіла Лариса, здогадуючись, про що подумав майор.
У нього під час війни було аж три пепеже, одну забрав до себе командир полку, друга загинула під час бомбардування їхнього штабу а третя благополучно довоювала до кінця війни, і він її залишив у німецькому містечку Нойенбранденбурзі, під самим кинутим під ноги Берліном з дитинкою, і поїхав до своєї дружини, яка його чекала всі ці довгі роки війни десь у Середній Азії разом із двома маленькими дітками.
Лариса всього цього не знала, але здогадувалася, і тому, коли прийшла додому, у свою кімнату, яку вона знімала у баби Химки біля вокзалу, то довго роздивлялася у жовте дзеркало, яке за своє плідне життя бачила не тільки людей нової, радянської, влади а і німців, білогвардійців і навіть петлюрівців, худу, але красиву молоду жінку, на правій циці її бовванів оцей клятий орден.
- Бачиш, падлюка, подумав, що я його заробила у ліжку! – вголос сказала Ковальчук до себе, бо в кімнаті нікого не було, баба Химка в цей час поралася на кухні, готувала вечерю. Скромна вечеря, бо харчів було обмаль, як і в усіх, але хоч щось, а в інших і цього немає.
Хотіла сподобатися оцій стрункій, міцній дівчинці, щоб не пішла кудись в інше місце, бо одній і важко і якийсь заробіток, хоч маленький, але все ж.
- Будеш вечеряти? – всунулася у кімнату баба Химка, її двоє синів загинули на фронті, а дочка жила окремо, з чоловіком, який працював на станції, бо всі там працюють, нічого іншого тут немає.
Коли Ковальчук пішла на кухню, то побачила на столі самотню череп`яну миску а поруч неї завмерла велика дерев`яна ложка, чекаючи, коли її почнуть ганяти по мисці.
- А ви? – спитала Ковальчук.
- Я потім, - відмахнулася баба Химка, її попередні пожильці ніколи не запрошували до себе за стіл, не звикла до такої честі.
- Ні, - рішуче відповіла Ковальчук, - будемо їсти разом. Що Бог послав. – і тим відкидаючи кудись убік усі міркування баби Химки.
Правду кажучи, їй це сподобалося. Як сподобалася їй і ця дівчинка, коли вона в перший раз з`явилася до неї на поріг.
Отак на радість баби Химки покотилося далі її тихе життя. А в Ковальчук все було набагато складніше. По-перше, батьків її вислали у 33 році кудись у Сибір, а її виховувала молодша мамина сестра, тітка Зоя, яка загинула у 1944 році при звільненні села, а сама Ковальчук пішла охочою у Червону Армію.
Ось така її куценька біографія, але, коли приходилося заповнювати різні анкети, уважно кожного разу балансувала над прірвою, щоб чогось не прогавити.
Ось і тепер, як тільки вона переступила поріг районної міліції, а начальник вже стояв на порозі свого кабінету і кликав усіх на термінову нараду.
- У відомої ворожки, баби Лукер`їхи, повернувся син, головний злодій на станції до війни. Прийшла орієнтировка. – він намацав рукою якийсь папір, що лежав у нього на столі. – Він дуже небезпечний, бо ще до всього був на війні, тобто знає все.
Тут начальник подивився на Ковальчук:
- Підеш до них, подивишся, що і як. Зорієнтуйся на місці. А всім черговим бути уважними. Особливо там, де зосереджено народне добро.
Він ще раз вперся у Ковальчук, в її орден, пхикнув:
- Ти, той, так не йди. Бо здогадаються.
З тим усіх і відпустив.
Ковальчук і сама розуміла, що до ворожки йти у міліцейській формі провалити усю справу, тому пішла додому перевдягатися.
В неї було усього одне платтячко, синє у білий горошок і баба Химка замилувалась дівчиною, коли вона вийшла до неї.
- Бач, як гарно! Тобі ще й гарного хлопця! – сказала вона.
- Де їх взяти, отих хлопців! – віджартувалася Ковальчук, - краще скажіть, хто це за Лукер`їха?
- А-а-а, це ти до неї! – здогадалася баба Химка. – Ворожка місцева. Заробляє собі на хліб ворожбою. Люди ходять до неї з усіх усюд. Навіть приїжджають залізницею. Оце нещодавно повернувся з шпиталю її єдиний син. Довго лікувався, без ноги. Ходить на милицях. Вона така щаслива.
Тут баба Химка згадала і своїх синів, схлипнула, і додала:
- А був до війни такий орел. Товаришував із моїм старшим, Миколою.
- А як його звати? – спитала ще Ковальчук.
- Веніаміном. А по вуличному Вєнька. – доповіла і це баба Химка.
Ковальчук ще повертілася перед дзеркалом, побачила, що її парабелум випинається з-під ліктя і накинула ще хустину собі на плечі. Так краще, не видно, і пішла до Лукер`їхи.
Лукер`їха виявилася маленькою і живою жіночкою з уважним і розумним поглядом. Коли вони вже всілися у маленькій кімнатці, де на вікнах стояли високі столітники у горщиках, тим затуляючи світло, Ковальчук побачила, що звідкілясь у Лукер`їхи з`явилися карти і вона їх потасувала і спитала Ковальчук:
- Як тебе звати?
- Лариса! – відповіла Ковальчук, відчуваючи, що чомусь захвилювалася.
- Хочеш взнати про судженого, - промовила Лукер`їха якимсь несподіваним, чітким голосом і виклала з колоди три карти перед собою, уважно на них подивилася і додала:
- В тебе буде зміна у житті. Підеш на підвищення. Дуже скоро.
Вона ще виклала три карти на стіл. Подивилася на них, посміхнулася до дівчини.
- А суджений? – несподівано для себе тонким голоском спитала Ковальчук.
- А ти його вже зустріла. – Незрозуміло відповіла Лукер`їха і Ковальчук відчула, що в неї відібрало дихання.
- Не хвилюйся, все пізнається у свій час! – додала Лукер`їха і тут Ковальчук почула, як хтось сказав за її спиною:
- Мамо! Що, до нас гості? – Ковальчук обернулася і побачила перед собою молодого хлопця, з блідим обличчям, на якому горіли двоє великих блакитних очей. Він посміхався, дивлячись на Ковальчук, трішки зігнувшись уперед, бо костилі заважали стояти прямо.
- А-а-а, це наша дільнична! – додав він. – Не хвилюйтеся, я вже прописався. Тепер буду шукати роботу.
Маленька жіночка, Лукер`їха, підхопилася, підійшла до сина і притулилася до нього з щасливим виразом на обличчі.
- Синочок мій, Вєнюся! – проспівала ворожка.
- До речі, - додав Веніамін, - щойно дружина Бугрімова застрелила його удома, коли він прийшов на обід.
До Ковальчук не зразу дійшло те, що вона почула. Потім схопилася з місця, бути у ворожки було вже непотрібно.
- Так, так, - закивала їй Лукер`їха, - він же її обманював усе життя! Мав зазнобу у буфеті на вокзалі.
Ковальчук ще хотіла залишити гроші, та Веніамін не дав:
- Мамо, не беріть грошей! Скільки раз я вам казав! – сердився він.
А щаслива мати кивала головою:
- Дійсно, Ларисо, коли все збудеться, що я тобі наворожила, отоді і принесеш.
Ковальчук вискочила на вулицю і побігла додому перевдягатися, щоб потім мерщій на службу.
А дома чекала її баба Химка:
- Ти чула новину? Начальника міліції застрелила жінка. Так йому котюзі і треба!
І Ковальчук пересвідчилася, що на цій станції всі все знають, не від кого не заховаєшся.
Так вона думала, біжучи до міліції. І ще десь майоріла думка, згадуючи слова Лукер`їхи: “А кого це я встигла зустріти?»
Перебирала усіх молодих людей, яких вона бачила останнім часом на станції і зупинилася на одному. Невже це він?
І її обличчя пашіло подивом, хоча і не час було про це думати: «Невже це він?»



23.08.2015р.
Свидетельство о публикации № 9659 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 1 663
  • Комментариев: 2
  • 2015-09-20

Віталій Шевченко
Краткое описание и ключевые слова для: Від людей не сховаєшся

Проголосуйте за: Від людей не сховаєшся

(голосов:2) рейтинг: 60 из 100

    Произведения по теме:
  • Щоб не запізнитися
  • Душею треба це відчувати
  • Невигадана історія
  • Спогади свідка незвичайної смерті на війні. Із серії "Незвичайні історії на війні". Про ветерана війни, який 18-річним хлопцем був мобілізований у армію в Запоріжжі, як тільки місто звільнили.
  • Хімерне явище буття
  • Слава їм усім! Віталій Шевченко
  • Зошит Оселедця
  • Мабуть ніде, ні в одній державі немає таких арештів, як оце в нас в Союзі. Віталій Шевченко.
  • Баба Фроська
  • Людина живе, поки її пам’ятає хоч одна жива душа. Ось так сиділа, згадуючи минулі роки і все намагаючись згадати щось таке, що пов’язане було б з її чоловіком. І нічого згадати не могла, все
  • Каструля з варениками
  • На цій несподіваній війні. Демобілізація солдата й наслідки гулянки. Коли він демобілізується, то поїдуть спочатку в Одесу. Я думав, що вона вже давно демобілізувалася і поїхала додому. Віталій
  • Три підшипника
  • Оповідання про вічне почуття Любові й про повернення солдата до дівчини після війни. Я знала, що ти повернешся! Давайте зупинимося у цю щасливу мить і прилучимося до великих почуттів Любові і Щастя.
  • Дуся
  • Оповідання про дівчину з розвідки і сирітку в часи після Второй світовой війни. Випадок з рецидивістом. Віталій Шевченко.
  • Повернувся з того світу
  • В окопах Великої Вітчізняної війни, з циклу документальних оповідань «Незвичайні історії на війні». Віталій Шевченко.
  • Льоля
  • Віталій Шевченко. Він не міг відвести від них очей, на лівій руці не було п’ясті. З очей у неї бігли сльози: – Все не так… все не так… за що я горіла у танку… нікому не потрібна… таке собаче життя…

  • Пугачев Евгений Валентинович Автор на сайте 21-09-2015
Прочитав поспіль два рази. Гарне оповідання. Дійсно, від людей не сховаєшся, а від себе - тим паче.
  • Виталий Шевченко Автор offline 22-09-2015
Спасибі, шановний Євгене Валентиновичу, на доброму слові!
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Від людей не сховаєшся