Анатолій Бальцер: відомий і невідомий

Анатолій Іванович Бальцер, директор Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Горького довгих 35 років (1947–1982): життєпис.

Я повернувся вчора, пройшовши звивисті, мов змія, дороги.

Я пишу ці рядки вітряної ночі, коли дощові краплі
б'ють об шибки і коли про далеч плаче рояль.
Терентій Гранелі


З душевним хвилюванням починаю цю роботу. Чи вдасться мені передати життєвий шлях людини, яка пройшла його так, як захотіла Доля? Торкнутися найпотаємніших струн його неповторного і непересічного життя. Відтворити невидимі рухи його вчинків та найзаповітніших бажань. Тим більше, що все це відноситься до відомої людини в Запоріжжі і області, до людини, яка майже 20 років стояла на чолі однієї з найважливих і найавторитетніших установ в області, фактично її створила – Обласної наукової бібліотеки ім. Горького.
Мова йде про Анатолія Івановича Бальцера. Мені довелося зустрічатися із Анатолієм Івановичем на велелюдних шляхах буття. Завжди спокійний, врівноважений, людина слова, коли щось пообіцяв, завжди виконає, тягнув на своїх плечах одну з найскладніших будівель міста – обласну бібліотеку.
Кажуть, що треба з’явитися у свій час і на своєму місці, щоб щось зробити неповторне і важливе. Ось так, мабуть, Доля винесла Анатолія Івановича Бальцера саме на це місце, відверто кажучи, дуже і дуже клопітне, щоб стояла в центрі міста і приваблювала до себе своїм навіть зовнішнім виглядом "Горьковка”, як її любовно називають ті, хто давно став під знамена читацької аудиторії.
Коли перед тобою весь життєвий шлях людини і ти можеш його вивчати і аналізувати, то не так вже і важко знайти потаємні пружини і важелі, які направляли людину в тих чи інших обставинах, відчути, що найголовніше у її житті, побачити, чи завжди він вибирав найоптимальніші рішення, уяснити його взаємодії з оточенням. І саме тут ми можемо підійти до несподіваних узагальнень, які дає нам життєпис Анатолія Івановича Бальцера.
Виявляється, що до двох найвищих вершин свого життя він потрапив випадково, але, незважаючи на це, зумів в них вкласти всього себе, всю свою душу, всім своїм ходом життя перетворивши їх у найкращі часи свого буття.
Я маю на увазі перебування Анатолія Івановича на фронті в 1941–1945 рр. і його директорство на чолі бібліотеки ім. Горького, яку саме Анатолій Іванович Бальцер зробив її однією з найкращих бібліотек в Україні.
Дві найвищі вершини у житті. Буває, що у людини немає жодної, а тут навіть дві...
А все починалося у запорізького хлопчика Толі Бальцера, як у всіх. Щасливе дитинство у сім’ї робітника заводу "Інтернаціонал” Івана Івановича Бальцера, члена ВКП (б) з 1932 по 1938 рр. Жили у власному домі по вулиці Електровозній, 17 неподалік Дніпра.
Велика, древня ріка приваблювала хлопця. Та хто може встояти перед вічною рікою? Зрання підніматися, коли ще темрява оповивала землі і, захопивши рибальські причандалля, спрямовувати свою ходу туди, де вже зеленіє латаття і спить очерет, завмираючи з вудкою і чекаючи невловимої хвилини, коли поплавець раз і вдруге зануриться у воду. Щаслива мить! Це захоплення хлопчина зберіг на все своє життя.
Про це чудово ще до війни написав наш класик Максим Рильський:

Цибуля, сіль, півхліба, три тарані,
Півпляшки, запасні гачки і чайник...
Усе, либонь. Рибалка здавна звик
Перевірять припаси в тиші ранній.
Не пізно ще, та прискорім ходу:
Усе владнати треба до ладу
І ранішню засипати принаду.
Чорніє млин, рум’яна спить вода,
І солов'їна пісня молода
Пливе струмком із росяного саду.

Та щасливе життя раптово урвалося – в листопаді 1937 р. був заарештований батько. Вже перед самим його арештом забрали Олександра Владиславовича Грунтовського, командира полка Першої Кінної армії, кадрового офіцера, батька найліпшого товариша Анатолія Бальцера, Віктора Грунтовського, його однолітка.
Тоді Іван Іванович відповів на запитання хлопців:
– Не хвилюйтеся, там розберуться, відпустять.
Та не відпустили, а навпаки, через кілька днів прийшли вже за ним.
Він теж сказав, прощаючись:
– Я через два дні повернуся, розберуться.
Та закрилися двері в хаті за батьком навіки. Аж у 1989 р., коли почав розвалюватися Радянський Союз, батька відновили посмертно в партії і реабілітували. Та це вже не принесло жаданого полегшення...
А потім заарештували і матір... Дітей відправили у дитбудинки. Анатолій Бальцер потрапив до Дніпропетровська.
Були батько і матір, була щаслива сім’я – і одної миті все це щезло. Чужі люди навколо, чуже середовище, стискалося серце, не розуміючи, що відбувається, ніяк не вірилося, що батько, рідний батько, який вранці йшов на роботу, а ввечері повертався, стомлений, додому, відпочиваючи у затишному сімейному колі, – ворог народу. Який же він ворог народу, коли він саме отой народ?!
Матір, протримавши кілька місяців в тюрмі, відпустили. Вона повернулася додому, на вулицю Електровозну. Хата стояла пусткою, шибки вибиті, в кімнатах і кухні голо, хтось все виніс, тільки в одній кімнаті залишився старий, обдертий диван...
Та мати не впала у відчай, кинулася визволяти своїх дітей, повернула молодшого, Олександра, а потім привезла з Дніпропетровська і Анатолія.
Її ніхто не брав на роботу, мовляв, дружина ворога народу, доки один знайомий начальник цеху заводу ім. Войкова не пожалів, прийняв на роботу, тільки попередив:
– Нікому не кажи, що чоловік репресований, кажи, що розвелася з ним.
Потім Анатолій Бальцер, щоб допомогти матері, влаштувався учнем на заводі "Комунар”. Було важко, ще малий, а треба працювати. Особливо діставалося у нічну зміну, хотілося спати, а спати на можна. Його жаліли робітники, дозволяли спати, розбуджували перед самим ранком:
– Вставай, Толю, бо скоро начальство прийде!
Та навчання не кидав, продовжував вчитися у школі робітничої молоді. Закінчив її з похвальною грамотою і в 1940 р. поступив до Запорізького машинобудівного інституту. Та вчитися завадила війна. Встиг закінчити тільки перший курс.
У вересні місяці, перед тим, як радянські війська залишили Запоріжжя, Анатолій Бальцер був мобілізований у армію.
Ще раніше пішов добровольцем на фронт його товариш Віктор Грунтовський. Перед тим, як німці захопили Запоріжжя, від Віктора був лист, в якому він повідомляв, що вибрався з оточення і вирушає на Мінськ. А коли цей лист дістався до його рідних, Мінськ вже був захоплений німцями. Більше від нього листів не було.
В "Книзі Пам'яті України”: Запорізька область, м. Запоріжжя. – Том 1. (А – О). – Дніпропетровськ: "Січ”, 1994 р., на сторінці 180 читаємо: "Грунтовский Виктор Александрович, 1922 г. р., русский. Призван в 1940 г. Мл. сержант, пропал без вести в ноябре 1942 г.”
В цій інформації як мінімум дві помилки. Віктор за національністю був поляк, і в армію в 1940 р. не призивався.
Перше бойове хрещення Анатолій Бальцер прийняв у день свого народження, 21 лютого 1942 р., яке могло залишитися для нього останнім. Командування вирішило почати зимовий наступ на Харків, щоб перехопити ініціативу у ворога. Гарно були намальовані атакуючі стріли на картах в генеральських штабах, та коли дійшло до виконання...
Безкрайнє поле замерзлої землі, по якій повз Анатолій Бальцер у складі стрілецької роти. Десь на обрії завмерло ранкове сонце, засліплюючи бійців, та вони уперто повзли уперед, назустріч ворогові. Анатолій нічого не бачив, та на всяк випадок розрядив кудись у порожнечу обойму.
Поруч повз його товариш Володя Лісієнко, теж із Запоріжжя. Раптом між ними розірвалася ворожа міна. Виник гострий біль в правій нозі, потім він відчув, що ноги його не слухаються. "Невже відірвало?” – майнула страшна думка. Зразу же прийняв рішення: ”Якщо відірвало, то жити калікою не буду!” – і рука підтягнула до себе гвинтівку. Та застрелитися не зміг, замерз затвор. Отака випадковість зберегла йому життя
У Володі були поранені руки і голова. І вони, підтримуючи один одного, поповзли у тил. Поки їх підібрали санітари і доправили до шпиталю, було вже запізно, і Володя помер. Анатолія евакуювали у Куп'янськ, потім до Астрахані, де він одужував цілих три місяці. Після видужання Анатолій Бальцер потрапив знову на фронт, але вже до гарматної обслуги.
Щодобові запеклі бої у південному напрямку. Ворог тисне наші війська, а вони відбиваються як можуть, дуло гармати розпікається так, що не можна доторкнутися рукою, піхота відійшла, а артилеристи самі перед наступаючою німецькою піхотою і танками. І так цілих п'ять місяців, доки хтось у штабі не розгледів, що у рядового Анатолія Бальцера освіта – перший курс інституту. І відправили студента до Харківського артилерійського училища, яке знаходилося у Фергані.
Заняття в училищі були спресовані у сім місяців, часу не гаяли, пройшов підготовку і – лейтенантом на фронт. Курсанти уважно вивчали матеріальну частину, проводили стрільби в наближених до бойових дій умовах, займалися спортивною та фізичною підготовкою.
А коли випадала вільна хвилина, Анатолій Бальцер йшов в бібліотеку і поринав у світ поезії. Пушкін, Лермонтов, Шевченко, Симонов, Ісаковський... Закривав книгу, зітхав, треба було повертатися до навчання. Йшов, а в голові бриніли рядки:

С берез – не слышен, невесом –
Слетает жёлтый лист.
Старинный вальс «Осенний сон»
Играет гармонист.
Вздыхают, жалуясь, басы,
И, словно в забытьи,
Сидят и слушают бойцы –
Товарищи мои...

Та після закінчення училища Анатолій Бальцер не повернувся до своєї частини, до своїх товаришів. Він був призначений в 758-й армійський винищувально-протитанковий артилерійський полк командиром взводу 6-ї батареї, яка залишилася без офіцерів.
Перший бій, в якому прийняв участь молодший лейтенант А. Бальцер, був за визволення Пушкінських місць – село Михайлівське та його околиці.
6-а батарея отримала завдання переправитися через річку Велику і зайняти там вогневі позиції. Але командування попередило, по можливості, стріляти з гармат якомога менше, щоб не загубити святині, пов’язані з іменем поета.
Особливість місцевості була такою, що ворог знаходився на узвишші, ховався у хвойних лісах, його було не видно, а наші війська перед ним як на долоні, в деяких місцях він із зайнятих висот переглядав бойові порядки наших передових частин на 20-30 кілометрів.
Та вихід був знайдений. Солдати позаготовлювали снігові блоки, ними замаскували батарею, і ворог її не помітив. Коли 7 квітня почався наступ, то батареї полку дієво підтримали наступ нашої піхоти. Ті батареї, які не здогадалися замаскуватися, понесли втрати. Було в них підбито двоє "студебекерів” та дві гармати. Були вбиті та поранені.
Німці ще провели нічну контратаку, але у них нічого не вийшло. Та вони такі зуміли відбити наступ радянських військ, і через два тижня боїв наступ припинився. В цих боях був знову поранений в ногу Анатолій Бальцер та залишився в санчасті полку, не захотів евакуюватися. Через кілька днів, після одужання, повернувся на батарею.
Як не сумно признавати, але на цей раз не вдалося відбити у німців Пушкінські місця, незважаючи на втраті в техніці і в людях. Отака правда війни...
В червні 1944 р. наказом по армії молодший лейтенант Бальцер призначається начальником хімслужби полку. Починається нова сторінка в біографії бойового офіцера. За своїми службовими обов'язками він вже не знаходився в бойових порядках піхоти, перебував в полковому тилу. Але на війні як на війні! Передбачити події неможливо.
Якось повертався в штаб полку вулицями прифронтового містечка Ауце, який знаходиться неподалік від курорту Тукумс, що біля Ризької затоки.
Зустрічний офіцер, капітан, спитав:
– Друже, немає вогника?
Анатолій зупинився, якраз під будинком, витяг з кишені сірники, хоч сам не палив, але носив із собою, і дав капітанові запалити.
В цей час – за рогом будинку, де вони стояли і куди йшов Бальцер, – з гуркотом розірвався снаряд.
– Дякуй, лейтенанте, що зупинив тебе! – посміхнувся незнайомий капітан.
Потім Анатолій ще довго беріг отой щасливий коробок.
Коли вдалося оточити німців під Ригою і випала якась година перерви між боями, Анатолій Бальцер 21 лютого відзначив свій день народження. Виповнилося йому 23 роки. Він запросив своїх знайомих офіцерів і старшин, які розмістилися в критій машині "ГАЗ-АА”, і за рахунок зібраної наркомовської пайки вони почали відмічати день народження. Та раптом поблизу стався якийсь гуркіт, і солдати, які в цей час неподалік теж обідали, попадали на сніг. Що таке? Що сталося? Визирнули з машини, повиходили з неї, побачили, що під "газіком” лежить снаряд, який не розірвався. Швиденько відігнали машину у безпечне місце і випили за здоров'я щасливого іменинника.
Мабуть, це був останній випадок, коли життя Анатолія Бальцера на війні було на грані життя і смерті.
8 травня німецька групировка "Курляндія”, яка була оточена біля Риги, капітулювала. Одночасно капітулювала і фашистська Німеччина. Закінчилася війна. Коли про це взнали солдати, вони палили у небо з усіх видів зброї. Їм пощастило, і вони дожили до Перемоги.
Вже після війни видатний поет сучасності Олександр Твардовський написав вірша, в якому передав почуття всіх тих, хто залишився живим:

В тот день, когда окончилась война
И все стволы палили в счёт салюта,
В тот час на торжестве была одна
Особая для наших душ минута.
В конце пути, в далёкой стороне,
Под гром пальбы прощались мы впервые
Со всеми, что погибли на войне,
Как с мёртвыми прощаются живые.
Внушала нам стволов ревущих сталь,
Что нам уже не числиться в потерях.
И кроясь дымкой, он уходит вдаль,
Заполненный товарищами берег.
Заполненный товарищами берег...

А живі поверталися додому. Серед них був і Анатолій Бальцер, який демобілізувався у 1946 рі. Його залишали в армії, та він зрозумів, що просування по службі в нього через батька не буде, тому не погодився. А може, він відчував, що це не його справа? Мабуть, і це. У всякому випадку Анатолій Бальцер приїхав у Запоріжжя і вже у вересні відновився в машинобудівному інституті.
Влітку з ним трапилася на Дніпрі пригода. Заплив далеко від берега, забув, що в нього поранені ноги, і, коли повертався назад, праву ногу звело, він почав тонути. На березі були люди, Анатолій гукав їх, але ті думали, що він шуткує, сміялися і махали йому руками.
Його потягло під воду, і, мабуть, він би захлинувся і потонув, але майнула думка: "Повернутися живим з війни і потонути у себе вдома?!” Зібрав останні сили, зчепив зуби, винирнув і поплив до берега. Головне, не зупинятися. Плив до тих пір, поки не опинився на землі, лежав, приходячи в себе. Тільки тоді ті, хто був на березі, здогадалися, що тут щось не так, підбігли і витягли Анатолія на суходол.
Та провчився Анатолій Бальцер недовго. Час був непевний, післявоєнна розруха, та й ще додався до цього голод, треба було якось виживати. І Анатолій брав домашні речі і віз їх продавати або обмінювати на продукти в Краснодарський край та на Кавказ, які були не так зачеплені голодом. Таких вояжів він зробив не менше трьох, рятуючи матір і молодшого брата від голоду. Після цих вояжів прострочив час навчання в інституті. Постало питання працевлаштування. Мати порадила звернутися до завідуючої обласної бібліотеки ім. М. Горького, де вона працювала бухгалтером. Так Анатолій Бальцер опинився на посаді молодшого бібліотекаря в обласній бібліотеці. Думав, тимчасово, а вийшло на все життя.
На новій роботі він поринув у чарівний світ книги, який його більше не відпустив від себе. Працює спочатку молодшим бібліотекарем, потім бібліографом, завідуючим довідково-бібліографічним відділом, заступником директора, а з 1961 року директором бібліотеки. Одночасно, у 1947 р. вступає до Харківського бібліотечного інституту, який закінчує (заочно) у 1951 р.
У лютому 1948 р. одружився із працівницею бібліотеки Іриною Лаврентьєвою, яка на той час закінчила Мелітопольський бібліотечний технікум і потрапила працювати в обласну бібліотеку.
Тепер, з висоти часу, добре видно цю подвижницьку працю. Недаремно кажуть, що світ тримається на самих подвижниках.
Рядовий читач, який кожного дня йде в бібліотеку, навіть не здогадується, скільки підготовчої праці зроблено працівниками бібліотеки на чолі з директором, щоб він міг прийти на абонемент чи в читальний зал і отримати потрібне видання, зробити з нього виписку, знайти в книзі те, що шукаєш роками, або просто взяти твори любимого автора, Cтендаля чи Лермонтова, чи якусь новинку, люб'язно запропоновану бібліотекарем, і це відбувається кожного дня, які шикуються в скороминущі тижні, що, в свою чергу, переростають в швидкоплинні місяці, з яких виникають довгі роки.
Я на все життя запам'ятав той день, коли в бібліотеці, яка знаходилася неподалік нашого студентського гуртожитку, бібліотекар, молода жінка, запропонувала мені почитати щойно надрукований в журналі "Москва” роман Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита”. Я і досі вдячний їй за те, що вона прилучила мене до однієї з вершин світової літератури.
А Анатолію Івановичу Бальцеру прийшлося займатися цією необхідною для суспільства роботою довгих 35 років (1947–1982).
Як кожний фанат своєї справи, він намагався зробити її як найкраще. Підбирав раритетні видання з історії Запорізького краю, виховував небайдужою до своєї роботи молодь, передаючи їй свій великий професійний і життєвий досвід. Завдяки йому почалося будівництво спеціального приміщення для бібліотеки, і знову саме його стараннями було воно доведено до завершення. Наче передбачаючи наше непросте сьогодення, Анатолій Іванович Бальцер разом із архітектором Леонідом Гольдштейном так спроектували будинок бібліотеки, що, крім неї, нічого більше в приміщенні не може функціонувати. Мудра далекоглядність, як на наші часи, коли "нові українці” виселяють з тих приміщень, які їм сподобалися, дитсадочки, школи, редакції газет, навіть лікарні.
Тепер стоїть в центрі міста храм книги – Обласна універсальна наукова бібліотека імені О. М. Горького, яка з повним правом повинна носити його ім’я, і в якій продовжують працювати його учні і учні його учнів, і в якій побував за своє життя практично кожний мешканець міста.
Ось що кажуть про Анатолія Бальцера його учні.
Директор Обласної бібліотеки імені О. М. Горького Інна Павлівна Степаненко:
– Чудова і славна людина. Він мені був як батько. Коли я стала директором, він мені три роки допомагав, поки я не навчилася.
Заступник директора обласної бібліотеки Наталія Анатоліївна Купреєва:
– Був суворим, міг спитати, але одночасно був доброзичливий. Якщо робив якесь зауваження, то одночасно підказував, як треба зробити.
Завідуюча відділом краєзнавчої літератури Ганна Миколаївна Нагорна:
– Був чуйною і доброю людиною. З ним легко було працювати, ми всі його любили.
А в 1998 р., за ініціативи Запорізької бібліотечної асоціації, Запорізьке відділення фонду культури України заснувало щорічну обласну премію імені А. І. Бальцера в галузі бібліотечної справи, і першим її лауреатом стала учениця Анатолія Івановича, директор бібліотеки ім. О. М. Горького І. П. Степаненко.
У 2004 р., до 100-річчя від дня заснування бібліотеки, лауреатом премії ім. А. І. Бальцера стала його дружина Ірина Григорівна Бальцер, ветеран і відмінник бібліотечної справи, яка пропрацювала в бібліотеці з 1947 по 1986 р. З 1951 по 1967 р. була завідуючою абонементом, а з 1967 по 1986 р. заввідділом обробки бібліотеки.
Ось ми і підішли до завершення нашої розповіді про Анатолія Івановича Бальцера...
В одній із своїх книг він приводить латинський афоризм: "Я зробив, що міг, а хто може, хай зробить краще”.
Дійсно, Анатолій Іванович Бальцер зробив багато, зайняв своє почесне місце в історії нашого Запоріжжя, став в один ряд із знаменитими бібліографами, такими, як Микола Рубакін та Михайло Комаров.
Шкода тільки, що ці гарні слова ми кажемо, як майже завжди, наздогін Анатолію Івановичу. А треба було б сказати йому це за його життя.
...Коли я буваю в обласній бібліотеці, то не полишає мене відчуття, що Анатолій Іванович знаходиться десь поруч. Ось він вийшов із кабінету і йде, трошки кульгаючи на праву ногу, по приміщенню установи, придивляючись до того, як живе бібліотека. Зустрічаємося з ним очима, і він мені легенько хитає головою, як це бувало за життя.

16.11.2005 р.
Избранное: статьи по истории
Свидетельство о публикации № 9701 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Проголосуйте. Анатолій Бальцер: відомий і невідомий. Анатолій Іванович Бальцер, директор Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Горького довгих 35 років (1947–1982): життєпис.
Краткое описание и ключевые слова для: Анатолій Бальцер: відомий і невідомий

(голосов:3) рейтинг: 80 из 100

  • Раиса Пепескул Автор offline 29-09-2015
ВЛУЧНО.
  • Михаил Перченко Автор offline 29-02-2016
Ой, який же ти молодець, Віталій. Віддав таку необхідну шану.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Анатолій Бальцер: відомий і невідомий