Чому Тичина посварився з Ковпаком

І не дивно!

В столичному Голосіївському парку полюбляв прогулюватися не тільки Максим Тадейович. По закінченню Другої Світової війни там, вочевидь, вперше зустрілися Ковпак і Тичина, пригрітий владою легендарний партизанський червоний генерал, та не менш відомий поет. Кажуть, що прогулянки двох відомих радянських людей, спеціалістів з пера та ППШ, набули вже майже ритуального значення. Тим паче, що Тичина, познайомившись із такою глибою як Ковпак, захотів увічнити його славетне ім’я в поемі, і навіть уже почав був над нею працювати. Поету, звісна річ, потрібна була якомога більша кількість фактів із життя генерала, а особливо з його славного партизанського минулого. І раптово припинилися не тільки прогулянки, але й різко перервалося знайомство, як таке, а чернетки поеми про Ковпака та його підпілля Тичина знищив.
Подейкують різне. Очевидно, що, зрештою, і Ковпак, і інші партизанські загони як червоні, так і синьо-жовті, заслуговують нині на шану у нащадків. Якби не одне «але». Майже щодень чуємо славень червоним партизанам, червоній армії, забуваючи про те, що на теренах всієї України діяли, окрім червоних підпільників, ОУНівські рейдові бойові загони, а на Волині й у Галичині ще й, на додаток, діяла польська націоналістична так звана Армія Крайова, котра вважала західну Україну своїми східними теренами. Отже воюючи проти спільного ворога, фашистської Німеччини, паралельно всі три угрупування воювали одне з одним. Іноді Армія Крайова залюбки об’єднувалася з червоними партизанами проти УПА. Причина тут дуже проста – польському генералу Сікорському, що сидів в Лондоні в польському уряді у вигнанні, якась там вільна Україна була потрібна настільки, наскільки вона була потрібна Сталіну. І треба ж такому статися, що не радячись між собою, Сталін і Сікорський скеровували російських інтернаціоналістів і польських шовіністів проти українських націоналістів, а тим часом гітлерівці мордували і поляків, і українців. Ба більше того! – за кожного вбитого гестапівця чи поліцая червоними партизанами – гітлерівці спалювали все село де був убитий німець. Але, як полюбляв казати «великий кормчий»: «лєс рублят – щепкі лєтят». І летіли, але не «щєпкі», а висіли на шибеницях прості українські селяни. А відтак наростала образа і гнів українців до німців, яких спочатку мали за визволителів з-під більшовицького ярма.
Не дивно, що Ковпаку легко вдалося, при сприянні українських селян, пройти від Путивля, що на Сумщині, до Карпат, на Івано-Франківщину, щоби знищити нафтові запаси німецької армії. Комісар партизанського з’єднання Ковпака, Руднєв, домовився з українськими національними повстанцями про співпрацю і ненапад, а тому ковпаківці отримали коридор вільного ходу до бензосховищ. Виконавши завдання Москви, Ковпак доповів Сталіну по рації, а останній приказав вдарити в спину бандерівцям. Ковпак каже: «я би рад це зробити, але Руднєв каже, що поки він живий, він не зламає свого чесного слова і домовленості про ненапад». Відповідь Сталіна була лаконічною: «так почему он (Руднєв) жівой?». І тоді Ковпак віддав наказ радистці заманити Руднєва в радіо-землянку і застрелити. На всякий випадок не забули і про Руднєва молодшого, сина комісара. Про це, в довірливій співбесіді, чванькуватий Сидір Ковпак розповів Павлу Тичині. Десь в глибинах душі був прихований справжній Тичина, той Тичина, що оспівував перший антифашистський бій Августина Волошина на Підкарпатській Україні-Руси. В Тичини спала полуда з очей і він побачив перед собою звичайного кар’єриста, маленького «гвинтика» сталінської машини, котра перемолола не одну людську гідність і долю. Підлість, зрада, підступність не личать справжнім воїнам, якщо це не прості розбійники.
А що сталося зі з’єднанням Ковпака після вбивства комісара та нападу на бандерівців варто особливо підкреслити. Після вбивства комісара Ковпак все ж таки завдав підступного удару в спину бандерівцям, але був розгромлений і «героїчні» червоні партизани хто як міг добиралися на Житомирщину. Сюди ж, на возі, під купою гною, Ковпака привіз селянин з Франківщини, котрого він найняв. Неподалік від Житомира був хутір Вчелка, де в багатодітної вдови (матері шістьох дітей) Ковпак відходив від прочуханки, яку отримав в Карпатах та відмивався від кізяків, після «героїчних» мандрів. Згодом уже після війни герой СРСР Ковпак згадав про ту вдову з хутора, яка його відмила, підгодувала і обігріла. Він особисто приїхав був до баби Макарихи (так згодом її стали називати односельці) і привіз їй орден Леніна, котрий їй було вручено урочисто. Жінка дожила до глибокої старості, маючи одну з найвищих пенсій в Україні, пристойну квартиру в елітному районі Житомира. А щодо хутора Вчелка, то він щез, як багато інших хуторів в Україні, а на його місці і з десяток інших сіл, котрі знищили, спорудивши Троянівський військовий полігон, на 30 кілометрів в діаметрі, в 1956 році. Це були часи коли міністром оборони СРСР був самодур маршал Жуков. В Житомирі був розташований штаб армії і командував ним генерал Гаркуша, фронтовик, з семикласною освітою. Основна «техніка» при будівництві гребель, доріг, комунікацій була жива тяглова сила, – солдати. Автору цих рядків «поталанило» будувати цей танкодром. Будувався він для першої в Союзі імітації атомної війни, – в Україні і Білорусії проводилися всесоюзні навчання, підчас яких загинуло чимало молодих солдатів при форсуванні річки Березни з повною викладкою (32 кілограми плюс скатана шинеля через плече навскоси). Але то уже інша тема. Як і похід в баню в противогазах і теж з повною викладкою в кирзових чоботах...
P.S. Щодо співпраці українських партизанів, націоналістичних і комуністичних, то такі перемовини велися за ініціативою обидвох сторін, але завше їхні добрі наміри – єднання проти спільного ворога – натикалися на категоричну заборону Сталіна. Пригадаймо, хоча б те, як підло зрадив ОУНівське підпілля в Рівному сталінський розвідник Кузнєцов, що «випадково» посіяв свою записничку з явками і адресами підпільників-націоналістів, котра потрапила в руки гестапо, з вини «легендарного» Кузнєцова більшість підпільників міста Рівне була замордована фашистами. Вочевидь, що основне завдання Кузнєцова полягало в тому, щоби втертися в довіру до націоналістичного підпілля і руками нацистів знищити його. Це був лише один з багатьох епізодів марних сподівань українських націоналістів координувати спільні бойові дії проти німецьких загарбників. Більшовики і фашисти, воюючи між собою, думали на перспективу. А в перспективі ні тим, ні тим не потрібна була незалежна українська держава, а відтак і український національний опір вони намагалися задушити ще в зародку. Бо як для москалів, так і для німаків, українці були потрібні в якості рабів і то в обмеженій кількості. Зрештою, щось подібне проглядається в сучасних українських реаліях...

Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 17523 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Очерки
  • Читателей: 33
  • Комментариев: 1
  • 2020-02-23

І не дивно!
Краткое описание и ключевые слова для: Чому Тичина посварився з Ковпаком

Проголосуйте за: Чому Тичина посварився з Ковпаком



  • Безух Юрий Валентинович Автор offline 24-02-2020
Судоплатов родом з Мелітополя, а Ковпак був військовим комісаром у Генічеську до війни. Ось така географія.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
Чому Тичина посварився з Ковпаком