Сто перших років Олени Апанович

Стаття київського журналіста Ярослава Фалько

Стаття київського журналіста Ярослава Фалько

До 100-річчя з дня народження відомої вченої в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського з 9 вересня відкрито експозицію творів дослідниці «Олена Апанович, український історик, архівіст, письменниця», а в Інституті рукопису бібліотеки планують провести виставку-презентацію документів з її особового Фонду. Обидві експозиції діятимуть протягом місяця.

На щастя, про Апанович написано вже багато. Тому в нашому нарисі основну увагу звернемо на не дуже відомі сторінки її життя і творчості.

«Повернутися на Запорожжя»
До 16 років Олена не знала жодного українського слова. А в 1972-у її вигнали з роботи за «український буржуазний націоналізм». До 25 років вона нічого й не чула про запорожців. У 60-і Апанович вважали найкращим дослідником історії українського козацтва. У 70-і роки ім'я вченої викреслили з науки, а на історичні праці дослідниці забороняли й посилатися. А потім...

У 1989 році за ініціативою Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури проходила наукова експедиція «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле». Її учасники спускалася на теплоході по Дніпру й досліджували стан пам'яток, пов'язаних з історією козацтва. Черкаси, Мишурин Ріг, Кременчук. Дніпропетровськ з його предтечами — козацькими селами Новий Кодак, Мандриківка й Лоцманська Кам'янка. Петриківка й Старі Кодаки... У кожному місті проводили зустрічі з громадськістю та читали короткі доповіді.

Запоріжжя приймало учасників експедиції в Будинку політпросвіти, як тоді називали будівлю, що стоїть праворуч від облдержадміністрації. Оголошень про зустріч ніде не було. Але йшла Перебудова, гаслом часу став рефрен із пісні Віктора Цоя — «Перемен! Мы хотим перемен!», й однією з важливих змін, яких вимагала громадськість, стала вимога повернути народу й досі заборонену історію України, яку тоді не викладали ні в середніх школах, ані у вишах. Не дивно, що в актовому залі Будинку політпросвіти ніде було яблуку впасти! Всі місця — зайняті, студенти набилися на гальорку й сидять у проходах.

Коли оголошували ім'я чергового доповідача, зал шелестів тихим шепотом. Це молодші перепитували старших, хто виступає, після чого звучали короткі сплески оплесків. Аплодувати було кому. Петро Тронько, колишній заступник голови Ради міністрів, який у 60-і роки реалізував не одну громадську ініціативу зі збереження пам'яті про козацькі часи. Федір Шевченко, колишній директор Інституту історії, провідний історик-медієвіст. Михайло Брайчевський, автор крамольної праці «Возз'єднання чи приєднання?» Арнольд Сокульський, археолог, опальний перший директор запорізького Музею історії Запорозького козацтва...

Нарешті, на трибуну зійшла невисока, вже літня жінка. Скромне вбрання. Старомодні круглі окуляри. Туго зачесане назад волосся тримає світлий обруч. Ведучий оголосив:

— Керівник експедиції Олена Апанович! — і зала зірвалася шаленими оваціями. Всі ніби чекали на неї. Доповідачка хвилини дві чи й три не могла почати доповідь, перечікуючи черговий сплеск оплесків.

Наступного дня проходила наукова конференція на острові Хортиця, у приміщенні Музею історії Запоріжжя. Початок став несподіваним. Хтось із рухівців раптом встав і підняв угору книжку:

— Олено Михайлівно, Ваші «Збройні сили...» Буду вдячний за автограф, — і передав книгу по рядах у президію. Коли книгу повертали власнику, здійнявся шквал аплодисментів і, здавалося, книга, переходячи з рук у руки, ніби пливе серед моря бурхливих оплесків. Я, молодий журналіст, нічого не зрозумів. Сидів поруч із директоркою Музею, доброю знайомою Тамарою Шевченко й запитально подивився на неї.

— Це книга-легенда, — пояснила Тамара Костянтинівна. — «Збройні сили України першої половини XVIII століття», справжнє євангеліє студентів-істориків кінця 60-х. До того ж — раритет, її наклад — усього три тисячі примірників. Монографію довго не видавали, бо вважали занадто крамольною навіть для часів хрущовської відлиги. Вийшла в 1969-му лише завдяки команді тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Та вже в 1973 році книгу вилучили з усіх бібліотек... Зрозуміло, Апанович звільнили з роботи, так би мовити, за «сукупністю всіх злочинів». Але формальною причиною стала... назва монографії. Адже власні збройні сили має лише незалежна держава, а на «горі» вважали, що Україна її ніколи не мала. Отже, припустивши вислів «Збройні сили України», авторка виявила повну «ідеологічну незрілість»... І – цікавий для вас, журналістів, факт. Літературним редактором книги був мабутній археолог Борис Мозолевський, тоді — працівник видавництва «Наукова думка».

Доповідь Олени Михайлівни на Хортиці теж викликала хвилю емоцій...

Так через довгих 17 років Апанович повернулася на Запоріжжя. Пізніше вона зізнається: увесь цей час, що пройшов із часу її звільнення з Інституту історії Академії наук, вона найбільше мріяла знову «повернутися на Запорожжя». І в розпал горбачовської Перебудови ця мріяла здійснилася. І — як! Шквал оплесків, інтерв'ю, квіти, щире захоплення...

То стало шаною за її тернистий «шлях на Січ».

«Мій «кошовий» Кость Гуслистий»
Батько Олени був вихідцем із роду збіднілої білоруської шляхти. Мати, Каміла Бортновська, — з дрібної польської. Батько працював залізничним службовцем і сім'я Апановичів увесь час переїжджала з місця на місце, отож, донька Олена народилася 9 вересня 1919 року на невеликій залізничній станції в Симбірській губернії. Потім батько працював у Харкові, затим — у Харбіні, головній станції Китайсько-Східної залізної дороги, що йшла крізь піщані пагорби Маньчжурії. Після того, як у 1935 році Москва продала свою частину залізниці Китаю, сім'я Апановичів повернулася в Харків.

Олена з відзнакою закінчила середню школу, потім — філфак Харківського педінституту. У війну перебувала в евакуації, в Казахстані й Башкирії. Коли в 1944-му Олена повернулася в Харків, будинок, де вони мали квартиру, лежав у руїнах...

У цей час ішла відбудова Києва. Місто гостро потребувало не тільки робочих рук. Столиця без інтелектуального життя, без мистецтва, без учених — просто велике село. Отож, у Київ повертали стару інтелігенцію, що не була задіяна на фронтах, і запрошували працювати багато молодих фахівців. В Олени батьків уже не було. Мати померла, батька ж арештували у зловісному 1937-му й він, очевидно, загинув у якомусь із сталінських концтаборів. Словом, її не тримає в Харкові нічого, крім гірких спогадів, і дівчина їде в Київ.

Олена Михайлівна пізніше згадувала: на роботу в Центральний державний історичний архів потрапила випадково — привела подруга, що тут працювала. Та в кожній випадковості є своя частка закономірності.

Очолював ЦДІА відомий історик, архівіст і етнограф Кость Гуслистий. Це була колоритна постать! Уродженець Запоріжжя, він і схожий був на справжнього запорожця. Кремезний, як Тарас Бульба. Непокірний оселедець на підстриженій «під макітру» голові, довжелезні, вже посивілі козацькі вуса... Справжній кошовий отаман! У рідному місті він працював у дитбудинку вихователем і мріяв стати педагогом. Але поїхав учитися в сусідній Дніпро, познайомився там із «козацьким батьком» — Дмитром Яворницьким і під його впливом назавжди «захворів» на любов до запорозьких козаків. Кость Григорович вражав просто енциклопедичними знаннями. Блискучий ерудит, він притягував до себе, наче магнітом.

«Історію в нашій харківській десятирічці викладали так погано, що в мене нічого не залишилося в пам’яті», — зізнавалася Олена. Дівчина мріяла стати журналісткою. Але знайомство з Гуслистим, а потім і Федором Шевченком, який читав молодим архівістам ЦДІА джерелознавство, кардинально змінили її життєві плани. Загалом історія Запорозького козацтва не може не вражати. Не дивно, що перші ж козацькі студії Олену просто заворожили.

Взагалі то за фахом Апанович – архівіст. Перші іспити вона пройшла ще в 1946-у, коли брала участь у виданні збірки «Україна перед Визвольною війною 1648 — 1654 років», що стала першою за 20 років академічною публікацією невідомих архівних документів козацької доби. Любов до архівістики вона збереже на все життя.

Але дівчині більше імпонувало амбітне завдання, яке ставив перед собою «кошовий» Гуслистий. Річ у тому, що з 1929-го, який Сталін назвав «роком великого перелому», історія СРСР усе більше набувала рис відвертої росієцентричності, історії ж інших республік відсувалися на маргінеси. Кость Григорович же у своїх творах нехай і обережно, та послідовно доводив: історія України має цілком самодостатній характер. Олена зрозуміла: це завдання – і для неї! Воно відповідало як її внутрішньому імперативу – нестримному бажанню писати правду, так і характеру, – непосидющому, запальному й по-хорошому задирливому.

Вона вступає в аспірантуру, де «хрещеним батьком» на її «шляху на Січ» стає Кость Гуслистий. Тему для дисертації «кошовий» обирав для неї зовсім не дівочу— роль Запорозького козацтва у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років.

«Шлях на Січ»
Кандидатську дисертацію Апанович захищає в 1950-у. Опонентом був Федір Шевченко. Він схвально оцінив дисертацію і, підсумовуючи, пожартував:

— Олена Апанович – перша жінка, що пробралася на Запорозьку Січ.

Ця фраза надовго стане візитною карткою молодої вченої. Річ у тому, що тоді сталінський режим знову почав закручувати гайки. Гуслистого звинуватили у «грубих політичних помилках» і навіть у тому, що його праці «просякнуті антимарксистським духом». Гонінь зазнав і Федір Шевченко, якому «зарубали» докторську дисертацію.

Стався і трагікомічний випадок. Багато вчених тоді не погоджувалися з терміном «возз’єднання України з Росією» та змушені були мовчати. А співробітники Інституту історії Володимир Голобуцький та Іван Бойко, наївно вірячи в непогрішимість Сталіна, написали «вождю» листа, в якому пояснили, чому цей термін антинауковий і його не варто вживати. Скоро обох викликали в ЦК КПУ. Там їм пояснили, що «возз’єднання» стало для України щастям і пояснили:

— Це – директива з Москви. Отож, якщо ви не зміните своїх хибних переконань, то не встигните дійти до Інституту історії, як перестанете бути його спіробітниками.

Почалося «полювання на відьом». Багато, багато науковців тоді змушені були змінити «свої хибні переконання». Та не Апанович! У 1954 році виходить її перша монографія, написана у співавторстві з Гуслистим, — «Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу». Тоді ж – кілька безстрашних наукових статей про козацтво. Все — ніби в піку офіціозу. Не дивно, що жарт Шевченка скоро перефразовують: «серед усіх наших істориків залишився один справжній козак і той у спідниці». Чи просто з повагою говоритимуть: «єдиний козак нашої історіографії».

Але найпродуктивнішим для неї стає період хрущовської відлиги. Цікавість до минулого України тоді була неймовірною, але знання люди більше здобували з історичних романів і часто художні вигадки сприймали за правду. Історія Запорозького козацтва залишалася все ще неходженим материком. Олена ж на власному прикладі знає, яке грандіозне враження справляє його історія.

— Козацтво сформувало з мене патріота України. Не можна по-справжньому вивчати історію козацтва й не стати патріотом України, — якось скаже Олена Михайлівна.

Тому своїм громадянським обов’язком вона вважала популяризацію знань про козацьку добу. Й можна тільки дивуватися її відданості цій ідеї. Зарплата в неї невелика, «у другу зміну» підробляє в ЦДІА, а тому на творчість відводить тільки довгі вечори, часто засиджуючись за робочим столом і запівніч. Пише багато науково-популярних статтей. Читає лекції на заводі «Точелектроприлад», які організує робітник Олекса Миколишин. Разом з головою Товариства «Знання» Валентиною Сидоренко веде лекторій «Запорізька Січ», на який ходить таке море народу, що великий зал Будинку вчених, де йдуть лекції, просто не вміщає всіх бажаючих. Пише кілька важливих наукових праць. Але обрамлюють десятиріччя «відлиги» її дві феноменальні монографії — «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50-60-і роки XVIII століття» (1961) і «Збройні сили України...» (1969).

— То було справді нове й вагоме слово в козакознавстві, — переконаний добрий знайомий дослідниці, доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської академії та просто блискучий учений, отець Юрій Мицик.— Авторка на фактах довела, що навіть в умовах жорсткого колоніального наступу Російської імперії збройні сили України зберігали серйозний мілітарний потенціал і багато в чому забезпечили перемоги над Османської імперією. А головне — залишилися знаковим явищем для тогочасної України.

«Збройні сили...» стали першим за 20 років солідним дослідженням історії Запорозького козацтва. Не дивно, що книга миттєво стала бестселером!

Але важливіше інше, вважає Юрій Андрійович. На той час єдиним великим наративом про козацьку добу залишався тритомник Яворницького – «Історія Запорозьких козаків», виданий ще в останньому десятиріччі XIX століття. Але виклад у тій легендарній праці доведений тільки до 30-х років XVIII століття, бо шквал критики з боку шовіністів і заздрісників змусив ученого завчасно поставити крапку.

— Комплекс праць Олени Михайлівни про запорожців охоплює перші три чверті XVIII століття і стає ніби 4-м томом «Історії...» Дмитра Яворницького, — говорить Юрій Мицик.

«Тут жила сама Історія!»
Біографи Апанович мало уваги звертають на краєзнавчу діяльність ученої, тим часом як її «війни» за збереження пам’яток історії займають надзвичайно важливе місце в житті Олени Михайлівни. Краєзнавство так чи інакше, але взяло б її у полон. Але дякувати ранньому знайомству з ним вона мала своїй... молодості.

Тут потрібне коротке пояснення.

Ви здивуєтеся, але більшовики ще в 1929 році краєзнавство... заборонили, вважаючи, що це суто «буржуйське заняття», не гідне істориків першої у світі пролетарської держави. Ну, щодо «буржуйськості», то було характерне для тих років ідеологічне заклинання. Насправді його заборонили тому, що воно сильно заважало пропаганді «пролетарського інтернаціоналізму», на прокрустовому ложі якого всі народи СРСР мали відмовитися від своєї мови, історії та національності. На свій лад вони мали рацію, бо краєзнавство вважалося штукою крамольною і в царські часи й завжди ставало прапором усіх інсургентів і фрондерів.

Скажімо, в часи Шевченка надзвичайно велику популярність мали неофіційні «туристичні маршрути», пов’язані з ім’ям... Івана Мазепи. Анафема й тавро «зрадника» лише підігрівали інтерес до персони опального гетьмана. І всі фрондери вважали своїм обов’язком побачити Батурин, столицю гетьмана. Свято-Вознесенський собор у Переяславі чи Трапезну церкву Мгарського монастиря у Лубнах, збудовані коштом Мазепи. А коли була можливість, — з’їздити в Бендери, на могилу Івана Степановича. У Бендери все XIX століття їздила сила силенна народу, починаючи з молодого Пушкіна, який там був і чарку пив. А скільки відомих людей побувало в Батурині, й перелічити важко. Тарас Шевченко зробив там кілька важливих зарисовок.

Дуже популярними були й місця, пов’язані з Хмельницьким. Шевченко жив у Корсуні, де була ставка Богдана, багато малював у Чигирині й Суботові. Микола Костомаров писав: історик просто зобов’язаний побувати на місцях, де пройшли події, які він досліджує. Тож, коли писав «Хмельницького», перш за все об’їздив майже всі місця битв Богдана, почавши з Берестечка, де його за це ледве не арештували жандарми.

Оскільки ж демократичним ідеалом у XIX столітті стає Запорозька Січ, то й найпопулярнішими маршрутами усіх бунтарів і революціонерів стають місця, пов’язані з низовим козацтвом. Вони починалися від Хортиці й далі йшли правим берегом Дніпра, де стояли Томаківська (70-і рр. XVI століття – 1593), Базавлуцька (1593 – 1638), Микитинська (1638 – 1652), Чортомлицька (1652 – 1709; 1728 – 1730) і Нова (1734 – 1775) Запорозькі Січі, причому останні чотири — на невеличкому клаптику в сучасному Нікопольському районі Дніпропетровської області. А далі, вже на Херсонщині, — Олешківська (1709 – 1728) й Кам’янська (1730 – 1734).

Здається, першим ці козацькі краї відвідає Тарас Шевченко, який довго ходитиме стежками Хортиці, з’здить у Нікополь і на Микитин Ріг, де Богдана обрали гетьманом. Потім тут побуває Костомаров. Пізніше — Ілля Рєпін, коли шукатиме типажі для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Але по-справжньому популярним маршрут зробить Дмитро Яворницький, який за 50 років досліджень пройде його безліч разів. Сьогодні «путівником» по цьому маршруту може стати книга вченого «Запорожжя у залишках старовини й переказах народу», її можна скачати з інтернету. Розкішні описи цієї стежки в минуле також знайдете в етнографічних «Нарисах Дніпра» Олександра Афанасьєва-Чужбинського (друга Тараса Шевченка) та повістях запорізького письменника Адріана Кащенка (1858 – 1921) «Зруйноване гніздо», «З Дніпра на Дунай», «Мандрівка на пороги»...

У вересня 1950 року розпочинають будувати Каховську ГЕС. Водосховище має залити майже всі місця, де стояли Запорозькі Січі. У цих краях потрібні термінові археологічні дослідження. На «горі» вважають, що копати Січі — справа неперспективна. В 1951-у Апанович щойно прийшла в Інститут історії, дівчині лише 31 рік, й оскільки не серйозним же вченим займатися непрестижними речами, в експедицію відряджають саме її, скоріше знічев’я, ніж для справи.

Так молода дослідниця вперше потрапляє на «маршрути Яворницького». Вона входить в екпедиційну групу археолога Федора Копилова, «штабом» якої стає Нікополь. Післявоєнні часи, з житлом геть погано й дослідники змушені жити у... приміщенні краєзнавчого музею. «Готельним номером» Апанович стає канцелярія. Неймовірна літня спека, хмари пилу... Здається, тут є все, аби назавжди відбити будь-яке охоту до краєзнавства й праці «в полі». Але перші ж кроки стежками фрондерів буквально закохують Олену в цей неймовірний край та його людей.

Краєзнавчи й музей дуже бідний. «Але запорозький дух буквально витає в цих місцях, — з подивом нотує вчена у своєму «Щоденнику». — Тут можуть скільки завгодно слухати про запорожців, багато про них говорять...»

Учені досліджують Томаківську Січ та козацькі вали на острові Буцькому, де в 1647 році копив сили Хмельницький перед тим, як підняти повстання на Микитинській Січі. Копають легендарну Чортомлицьку Січ, де знаходять залишки горнових печей (на Січі працювало понад 100 ковалів). Рятують від знищення надгробні хрести козаків Дем’яна Мукосія (помер у 1732-у) та Степана Храпала (1825). У Нікополі обстежують будинок запорозького полковника Сидора Білого. У селі Покровському, що постало на місці Нової Січі, — Покровську церкву, копію тієї, що стояла колись на січовому майдані. А в Капулівці, селі, що лежить уздовж річки Чортомлик, у гирлі якої стояла Січ, — стару хату, де колись була козацька корчма. Господарка хати Оксана Забутна та її подруга – «бабця Бульбиха» (обом – за 80) добре пам’ятали Яворницького: «він стрічався біля корчми з дідами, частував їх і весь час розпитував про запорожців».

Бульбиха — людина начитана, Жовтневу революцію називає переворотом, а життя до неї — «часами, коли ми були вільними». Жінки співають дві старі думи, які Олена не наважується відтворити в «Щоденнику», бо пісні такі оціночки дають Катерині II...

Небезпечні розмови, крамольні пісні. Й усе навкруги ніби дихає запорозькою старовиною... «Тут жила сама Історія» — скаже Апанович.

«Івана Сірка вважали... петлюрівцем»
У Капулівці Олена описує могилу кошового Івана Сірка. Могила – відома історична пам’ятка. Її малював ще Рєпін, Яворницький мріяв облаштувати біля неї музей імені Сірка. Зараз могила занедбана.

Селяни говорять, що п’ять років тому тут посадили квіти й розбили сад. Але квітники пропали, а гай стоїть уже наполовину вирубаний... У старовинний надмогильний камінь у війну стріляв п’яний поліцай і куля пошкодила дату смерті кошового. Дівчина здивована. Та все стає на місця, коли дізнається, що в нікопольських райкомі КПУ та райвиконкомі кошового Сірка вважають... петлюрівцем. Ну і ну! Усе ж перед від’їздом вона заходить у райком, де просить опорядкувати могилу, але... «Відповідь була різко негативною», — делікатно занотує Апанович.

Вона тоді не знає, що ще не раз сюди повернеться. Та вже зрозуміла: ця поїздка надовго визначить головний вектор її діяльності. Пізніше, згадуючи ті події та зустрічі, Олена Михайлівна розповідатиме, що довго все обдумувала й зрозуміла, що вчені самі не зможуть зберегти пам’ять про нашу історію. Потрібні зусилля громадськості, небайдужих людей. Влади, з якою коли можливо, треба знаходити спільну мову, а часто — опонувати й вимагати потрібних дій. Потрібні зусилля письменників і кінематографістів. Тільки такі спільні зусилля створять ту синергію, що допоможе справі.

— Пам’ятки мають свою мову, — пояснювала Апанович. — Музейні експонати «розмовляють» з нами мовою речей. А місця, де відбувалися події історії, — «мовою» ландшафту, старими будівлями, пам’ятниками...

Вона сама стає не тільки вченою, а й громадським діячем. Як учена в 1954-у напише про історичні пам’ятки Переяслава та працю «По місцях боїв Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років». Як громадська активістка, коли постане Українське товариство охорони пам’ятників історії та культури (УТОПІК), активно включиться в його діяльність. Її оберуть у президію Київської міської організації УТОПІК. Разом із соратниками вона підніме питання консервації та охорони Золотих воріт, які руйнував час і люди. Опікуватиметься Фролівським монастирем на Подолі та пам’ятками Києво-Печерської лаври. Читатиме цикл лекцій «Запорозькі козаки і Київ».

Але події знову й знову повертатимуть її в Нікополь. Вдруге вона їде сюди у відряження в 1965 році.

Річ у тому, що внаслідок розливу Каховського моря, в регіоні розпочалася масштбана ландшафтна катастрофа. «Море» безупинно підмивало береги. Земля понад берегом давала тріщину — та кривою блискавкою чорніла, ніби величезна скибка хліба, надрізана ножем велетня. Розширювалася і з диким гуркотом обрушувалася у воду... Моторошне видовище! Щороку береги втрачали майже по метру землі. Зупинити цей процес неможливо. Тому береги зміцнювали — на кілометри це вже не пляжі з ніжним піском, а купи гранітного каміння, насипаного на береги, величезні залізобетонні плити...

У районі Капулівки берег не зміцнювали, й «море» поступово добиралося до могили Івана Сірка, що ставала все ближчою до високого урвища берега.

Апанович усе описує і, повернувшись у Київ, на президії Інститут історії робить доповідь, вимагаючи врятувати пам’ятку. Завдяки втручанню істориків Рада Міністрів 21липня 1965 року надає могилі кошового статус пам’ятки республіканського значення.

Але як врятувати її? Апанович, Інститут історії, керівники Запорізької області й запорізька творча інтелігенція пропонують перенести могилу на Хортицю, яку того ж року оголошено державним заповідником. У Дніпропетровську, Нікополі й Капулівці — категорично проти. Надалі це протистояння виллється в довгу й просто ганебну для влади історію. Про неї вже не раз писали, в тому числі й сама Олена Михайлівна, тому повторювати її не станемо. Зупинимося на тому, що досі ніхто не знав, так би мовити на «таємницях слідства».

До «300-річчя возз’єднання України з Росією» по всій Україні в додаток до київського пам’ятника Богдану, зведеному ще в 1888 році, встановили 83 пам’ятники гетьману. У Нікополі, до речі, — роботи знаного скульптора Івана Кавалерідзе. Пам’ятник постав у старій частині міста, на колишній Базарній площі (зараз — Хмельницького). Тут же встановили пілон, на якому зазаначено, що саме на цьому місці Богдана обрали гетьманом України. «За компанію» облаштували тоді й могилу Сірка.

— Біля неї в 1956 році вперше в Україні встановили пілон із пам’ятною дошкою, присвяченою Запорозькій Січі, — розповідає історик, заступник Нікопольського краєзнавчого музею Мирослав Петрович. — На самій могилі – погруддя кошового, його обличчя копіювало зображене на «Запорожці пишуть...» Іллі Рєпіна. Головне — сюди на екскурсії почали возити школярів. Приїжджали й дорослі екскурсанти...

У Дніпропетровському обкомі КПУ від цього й так були не в захваті, бо будівля на проспекті Карла Маркса ще зберегла в кабінетах деяких старих партійців, які й досі вважали Сірка «петлюрівцем», а дехто — навіть «врагом народа». А тут масла у вогонь підливало КДБ. «Розвідники» доповідали, що могилу Сірка відвідують «ворожі елементи» з діаспори й багато громадян «із нечіткими ідеологічними поглядами». Словом, в обкомі не хотіли, щоб на могилу ходила творча інтелігенція і виношувала якісь свої плани. Отож...

— Насправді могилу реально було залишити на старому місці, — продовжує Мирослав Петрович. — Для цього треба було просто обвалувати берег біля Капулівки, як це зроблено зараз. Рішення про виділення коштів уже було, та їх чомусь уже який рік не виділяли...

Чесно кажучи, невідомо, чи мріяли в обкомі, щоб могилу отамана сховали брудні води «рукотворного моря», чи планувалося щось інше, та несподіване «київське втручання» змусило скоригувати плани. До того ж іншу позицію зайняв перший секретар Нікопольського райкому партії Володимир Остапченко. Особистий друг Щербицького, він не боявся опонувати першому секретарю обкому Олексію Ватченку, й у проблемі збереження могили Сірка солідаризувався не з ним, а з «командою Шелеста», вважаючи, що кошового треба будь-що зберегти на Нікопольщині. Його підтримували керівники району, зокрема заступник голови райвиконкому Михайло Кікоть. «Опозиціонери» вирішують перенести прах кошового в центр Капулівки. Тут уже виділили й місце. Та останнє слово залишилося «за областю».

В останній момент спрацювали якісь потужні важелі й надійшла команда — перепоховати Сірка за кілометр від Капулівки, фактично — ледве не посеред колгоспного поля, на Сторожовій могилі (інша назва — Бабина могила).

— Фактично Сірка викинули із села, — говорить Мирослав Жуковський.

Але Апанович сюди ще повернеться...

«Мої любі Бурда й Саламаха...»
Лави краєзнавців Нікопольщини поступово поповнюють нові активісти. Апанович морально підтримує Павла Богуша. Тепер він — легенда міста, на його будинку й школі, де викладав, є меморіальні дошки — «Тут жив почесний громадянин Нікополя, історик, краєзнавець...», «Тут працював учителем невтомний дослідник і популяризатор слави козацької, нащадок козацького роду...»

Інвалід Другої світової війни, людина трагічної долі, Павло Михайлович вдачу мав кипучу й усю свою енергію спрямовував на вивчення рідного краю. Він жив у приватному будиночку і, як і багато інших нікопольчан, що жили у власних хатах, вирощував ранні помідори. І майже всі вторговані гроші витрачав на те, щоб купувати старожитності. Зібрав досить велику колекцію раритетів, навіть у спальні на килимі в нього висів довгий палаш XVIII століття. Написав багато краєзнавчих статей і з півтора десятки книжок, які часто видавав своїм коштом.

Визначив, де на сучасній Нікопольщині стояли Січі, й біля місць, навпроти яких лежали затоплені тепер столиці Запорожжя, наполіг, щоб там установили гранітні обеліски з відповідними написами. Знайшов місце, де стояв зимівник знаменитого кошового Івана Сірка(1610 — 1680), — в районі села Грушівка Апостолівського району...

Усіх своїх знайомих Павло Михайлович із гордістю запевняв, що родом він — з козаків-запорожців:

— Мій пращур — кошовий Яким Богуш. Той самий, що в 1709 році керував обороною Чортомлицької Січі. А потім став одним із фундаторів Олешківської Січі.

За такі слова тоді можна було й на «виховну співбесіду» в КДБ попасти. Це — щонайменше! Але колишній фронтовик нічого й нікого не боявся. Загалом, енергія, з якою він боровся за пам'ять про козацьку добу, просто вражала!

У Капулівці жив добрий товариш Богуша й ще один відомий краєзнавець Нікопольщини — Леонід Бурда. Закінчивши Острозьке педучилище, він працювє вчителем початкових класів Капулівської СШ. Але так захопився козацькою минувшиною краю, що закінчив заочно Полтавський педінститут і далі викладав історію. Леонід Федорович ініціював створення при школі краєзнавчого музею. Односельці схвально зустріли його ідею. Зносили багато старожитностей, що від дідів-прадідів зберігалися десь по горищах і погребах. Ініціатива вчителя зберегла багато рідкісних речей, а головне — він організував прецікавий музей. Кілька стендів тут розповідали про історію Капулівки, від скіфських часів до сучасності. Але головні експонати — речі козацької доби.

«У гості до Бурди» приїздило багато вчених і знаменитостей. Як до себе додому, заходив Борис Мозолевський, який у цих краях «копав скіфів». Не раз гостював історик Юрій Мицик. Навідувалася відома актриса Марія Капніст, яка по материнській лінії походила з роду Івана Сірка. Звичайно ж, не раз бувала й Олена Апанович.

Побратимом Леоніда став його сусід і знавець козацької минувщини — Іван Саламаха. Вчитель фізкультури Капулівської СШ, це був вилитий запорожець. Колись він займався гирьовим спортом, отож, мав у руках надзвичайну силу — запросто міг підняти ковальське ковадло! Іван Іванович вірив у легенду — його далекі пращури були побратимами Івана Сірка й стражниками його могили. Отож, і він стає добровільним охоронцем могили кошового, пізніше до нього долучається і Бурда. Щоправда, вони охороняють не поховання на Сторожовій могилі, а старе поховання отамана, після того ж, як прах кошового перенесли, облаштували умовну могилу, близько місця, де стояла справжня.

Це було важливо, бо вандалів у нас вистачає. Одного разу дітвора з Орджонікідзе (зараз – м. Покров) каталася верхи на могильному камені, звалили його й він розколовся. Що в цей час курили їхні вчителі — одному Богу відомо. Камінь склеїли й установили над ним скляний саркофаг. Але однієї осінньої ночі до могили під'їхала якась мерзота й розстріляла надгробний камінь з вогнепальної зброї. А 13 років тому негідники вкрали на металобрухт залізні ланцюги, які огороджували могилу з чотирьох боків.

Скоро в капулівських побратимів з’явлися послідовники. У Покровському невеликий краєзнавчий музей у приміщенні Будинку культури обладнав двоюрідний брат стражника могили Сірка — Сергій Саламаха. Щоправда, друге життя музею дав інший директор — учителька Покровської СШ Лариса Гладкочуб. Завдяки їй музей експонує багато по-справжньому унікальних речей. Келих «побратим» (із двома ручками, запорожці пили з нього, коли браталися). Працюючі ткацький верстат і рідкісна музична скринька. Рідкісний інструмент для садіння пшінки, як тут називають кукурудзу. Розкішна колекція старовинних рушників...

Саме Бурда ініціював створення в Капулівці музею просто неба «Чортомлицька Січ».

— Батька надихнула Постанова Радміну 1965 року про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних із Запорозьким козацтвом, — згадує його донька, колишня вчителька історії та краєзнавець Людмила Черкасова. — «Якщо «Запорозьку Січ» зводять на Хортиці, то вже де-де, а в Капулівці, в мікрорегіоні, де в різні часи стояло відразу чотири Січі, — тут і сам Бог велів!» — вирішив він.

У Нікополі ідею з «козацьким» скансеном сприйняли кисло, перекидали її з кабінету в кабінет і все так і лишилося б розмовами, та задум підтримав ще один добрий знайомий Апанович — голова місцевого колгоспу-«мільйонера», чудовий господарник Іван Галайда. Коли до нього за допомогою зверталися Бурда, брати Саламахи й Лариса Гладкочуб, то Іван Терентійович, звичайно, для годиться довго бурчав, але не відмовляв, допомагав створити експозиції обох музеїв. От і цього разу подивився-подивився голова, як Бурда й Саламаха даремно пороги обивають, вкотре вислухав по телефону не перший спітч Апанович, яка соромила його за байдужість, зітхнув і все взяв у свої руки.

Першим об’єктом скансену в 1970-у став старезний «вітряк запорожця Мазая», що стояв біля могили Сірка.

— Млин давно не діяв, — згадує Людмила Черкасова. — Зате в селі була традиція: після загсу молодята мали поїхати до вітряка, піднятися на нього, що було нелегко й страшнувато, й сфотографуватися на верхотурі...

Вітряк стояв на високому фундаменті, каміння з нього обережно розібрали й перенесли на місце, де мав постати скансен. Потім перевстановили все млинарське начиння. Дерев’яні частини вже не витримали б «переселення», тому зняли з них мірки, за якими колгоспні умільці вже й спорудили новий-старий вітряк... Поруч ще мали постати капличка, гард, фрагменти Січі, будуватися туристична інфраструктура.

Як згадував голова Нікопольської райорганізації УТОПІК Володимир Грибовський, до проектування долучили Дніпропетровський будівельний інститут, фахівці якого створили проект скансену й виготовили його макет. Взагалі-то перший секретар Дніпропетровського обкому Олексій Ватченко з пієтетом ставився до історії низового козацтва. Його рідна сестра Горпина Ватченко навіть очолила Дніпропетровський історичний музей імені Яворницького, а брат виділив на реконструкцію закладу й будівництво нової будівлі під музей кілька мільйонів карбованців. Ті часи в Дніпрі називають ренесансом дітища Яворницького. Та коли макет скансену вже був готвоий, Шелеста вже зняли, на чолі республіки став Щерьбицький і настрої панували антикозацькі. Отож, коли Ватченку показали макет, Олексій Федосійович «вімкнув актора», й у «страшному гніві» змів його зі столу і вигукнув:

— Я Вам покажу (....) як ставити пам’ятники там, «де починалася Україна»!

Коли в 1989-у в Нікополь прибула експедиція «Запорозькі Січі», Олена Апанович підтримала проект Леоніда Бурди. Але... Вітряк «запорожця Мазая» так і лишився одним-єдиним об’єктом. А кілька років тому він і взагалі згорів. Охорони біля нього не було, бавилася якась дітлашня і...

— Зараз тут побудували козацьку вежу, капличку, кіоск для продажі сувенірів, сторожку, — розповідає Людмила Черкасова — Є й інші зрушення на краще – музею батька надали нове, більше приміщення. Відремонтували й приміщення музею в Покровському. Тут треба подякувати голові Покровської сільської ради Миколі Хнюкалу. Він гарний господарник і людина дуже ініціативна. Та навіть він не все може.

— Ідея Леоніда Федоровича й досі актуальна, — підтверджує заступник голови Покровської сільради Валентина Мостика. — Створено макет скансену. Крім музейних об’єктів тут має бути й туристична інфраструктура — готель, ресторан, кав’ярні, зони відпочинку для туристів. Капулівка й Покровське вже стали популярними, до нас приїздять на екскурсії школярі й студенти не тільки з Нікополя, а й із Дніпра та Запоріжжя. А якщо все запрацює... Та генерального інвестора поки що ми не знайшли.

...Востаннє Апанович побувала в Капулівці, коли готувала велику наукову статтю до 345-річчя Чортомлицької Січі. Зустрілася зі своїми старими побратимами. Подарувала свою нову книгу — «Розповіді про запорозьких козаків». Коли вчена згадувала Капулівку, завжди називала обох краєзнавців «Мої любі Бурда й Саламаха...»

— Подарувала їм книгу, — говорила, — а хотілося б вручити високі державні нагороди.

«Хлопці, не спіть!»
Коли експедиція «Запорозькі Січі...» влітку 1989-го прибула в Нікополь, Апанович, виступаючи на конференції, закликала громадськість міста:

— Постанову уряду від 1965 року про увічненян пам’яті Запорозького козацтва ніхто не відміняв. Її просто замовчують. Треба діяти... Хлопці, не спіть!

Того ж року Нікопольске Товариство української мови імені тараса Шевченка звернулося «на гору» з пропозицією: на честь 500-річчя Запорозького козацтва провести біля могили Сірка дитяче свято в посвячення в козаки. Але нашу республіку тоді недарма називали «заповідником застою». Дніпропетровський обком і Нікопольський райком КПУ відповіли категоричною відмовою. Про це стало відомо і...

У 1990 році тут, у Капулівці пройшли грандіозні святкові заходи із вшанування 500-річчя Запорозького козацтва, на яке з усіх куточків країни з'їхалося кілька десятків тисяч небайдужих людей. З високої Сторожової могили виступив заступник Голови Верховної Ради України Іван Плющ. Палка промова Івана Степановича де-юре реабілітувала Запорозьке козацтво. Не дивно, що промову зустріли шаленими оплесками. До цього над Дніпром висіли чорні дощові хмари, й усі боялися, що зараз лийне добряча злива, зіпсувавши все свято. Та оплески десятків тисяч людей, здалося, сполохали небо, хмари розійшлися, й Бабину могилу та долину Чортомлика раптом залило щедре сонячне світло...

Власне, діяльність краєзнавців Нікопольщини — це історія того, як діє «концепція синегрії» Олени Апанович. У Покровському й Капулівці зараз мріють таки відкрити скансен. Багато роблять для популяризації знань про рідні краї директор Нікопольського краєзнавчого музею Олександр Кушнірук, працівники музею історик Любов Варивода й археолог Василь Шатунов, історик Богдан Стратійчук, біолог Сергій Тороп, бібліотекар Олена Кириченко-Рудоманова.

У Покрові серйозно працює Юрій Сергійчук, за ініціативою якого нещодавно встановили пам’ятний знак на місці зимівника останнього кошового Січі Петра Калнишевського. А в Марганці – молодий дослідник Мар’ян Корбут.

У Нікополі прецікавий сайт відкрила завідуюча філіалом № 1 міської бібліотеки Лариса Білоцерківська. Цей сайт, що розповідає про історію Нікопольщини, американська асоціація сайтів визнала «унікальним за змістом». Розвиває туристичні шляхи по історичним місцям Нікополя та району Олег Фельдман. Але найбільш авторитетний у місті — Мирослав Жуковський, автор уже понад ста наукових розвідок про козацькі часи Нікопольщини.

Здається, все роблять краєзнавці й просто небайдужі люди, меценати й спонсори. А де ж участь академіччних учених?

Вона є і виявляє себе по різному. Леонід Бурда згадував, що тільки коли прочитав першу книжку Апанович, зрозумів, як погано він знає історію. У 37 років здобув фах вчителя історії. Наповнювати сайт Ларисі Білоцерківській допомагав професор Юрій Мицик. А Мирослав Жуковський багато счому завдячує спілкуванню з Апанович:

— Я півжиття роблю те, що обіцяв Олені Михайлівні, — говорить Мирослав Петрович.

Найпопулярніший учений на Нікопольщині – археолог Борис Мозолевський. Тут створився справжній культ Мозолевського. У Покрові його ім’я носить центральнйи парк міста. До речі, коли Борис Миколайович приїздив в район, обов’язково приходив на могилу Івана Сірка, щоб пвклонитися кошовому й покласти ан його могилу квіти.

Дуже популярний тут і Юрій Мицик, мабуть, перший професійний історик Дніпра, який у пост-шелестівські часи почав писати про низове козацтво.

Але пам’ятає Нікопольщина й Апанович. До 100-річчного ювілею вченої тут ініціювали – встановити на будинку краєзнавчого музею меморіальну дошку, присвячену Олені Михайлівні.

«Я стояла біля витоків грандіозної ідеї»
Якщо зібрати всі газетні матеріали, написані на захист Хортиці як природнього й історичного заповідника, вийде кілька томів довгої, тривожної хроніки. Та про Олену Апанович там виявиться хіба що кілька згадок... Тим часом, її роль у становленні задуму величезна!

Як же створювався заповідник «Хортиця»?

Автором ідеї став тодішній заступник голови Запорізького облвиконкому Микола Киценко. Це була неординарна людина. Батьки його — прості селяни з Токмацького району області. Перед війною вчителював. Потім — сім років армійської служби. Демобілізувавшись, працює в районній газеті Токмака. Потім редагує газету Великохортицького району, згодом очолює Запорізький обласний ТРК. Врешті його призначили «кермувати» культурою області.

Ідея не стала чимось випадковим. Усі ми родом із дитинства, й Киценко знав, що його село колись давно заснували запорожці, про що частенько згадували діди, коли сиділи «під стріхами» й тихо гомоніли, переповідаючи легенди козацьких часів. Інтерес до історії козацької доби переріс у любов до Хортиці. І безумно красивої природи острова. І його минулого.

— На Хортиці немає горбика, ямки, які б не розмовляли з нами мовою століть, — говорив Микола Петрович.

Як вважала Олена Михайлівна, ідею скансену підказувало багато речей. Це і заповідник «Кам’яні могили», розташований в Донецькій та Розівському районі Запорізької області. І «могили», й Хортиця зберігали первісний природний ландшафт, який треба було рятувати. Це і участь у музеїфікація унікальних «Кам’яних могил» під Мелітополем, і в облаштуванні парку «Дубовий гай» у Запоріжжі – улюбленого місця відпочинку містян.

Киценко вивчав історію Хортиці. Коли почала складатися думка про скансен, почав шукати консультанта. Найбільше йому подобалися книги й статті Апанович. Потелефонував Олені Михайлівні, вони зустрілися. Ідея Киценка вразила вчену!

— Треба діяти, Миколо Петровичу!

Заважала одна проблема. Хоча при владі був Шелест, який любив козацьку тематику, та не тільки в сусідньому Дніпрі, а й у Запоріжжі вистачало людей, які кисло дивилися на історію козацтва. Для деяких згадати Січ – усе одно, що підняти жовто-блакитний прапор. А чекати біля моря погоди не можна – як знав Киценко, за начерках нового генерального плану Запоріжжя, на Хортиці мали збудувати кілька масивів «хрущівок».

— Думаю, варто звернутися до Петра Тронька, — порадила Апанович.

Киценко був досвідченим керівником і розумів, що починати треба з офіційного обгрунтування ідеї та затвердження проекту — хоча б на рівні області, краще — республіканському рівні. «Для конспірації» він обгруновував необхідність оголошення Хортиці заповідником до 200-річчя міста Запоріжжя, яке мали відзначати у 1970 році.

У перших числах вересня 1965 року в Запоріжжя з робочим візитом прибув заступник Ради міністрів Петро Тронько. Киценко та його друг і однодумець — начальник відділу культури облвиконкому Степан Кириченко ознайомили Петра Тимофійовича зі своїми планами. Той повністю підтримав їх і погодився владнати питання в «Хаті», як тоді називали ЦК КПУ. Сам же умовив першого секретаря обкому Олексія Титаренка й голову облвиконкому Федора Мокроуса написати доповідну на ім’я Шелеста та голови Радміну (до речі, уродженця козацької Лоцманської Кам’янки) Івана Казанця.

І тут сталося диво. Доповідна сильно змінилася, тепер у ній майже не йшлося про ювілей Запоріжжя, вся увага акцентувалася на необхідності збереження пам’яті про Запорозьке козацтво, особливо у світлі того, що пам’ятки історії, пов’язані з козацькою добою, все ще оберігаються недостатньо добре...

Мирослав Жуковський, який вивчав цю історію за документами й часто спілкувався з Оленою Михайлівною, вважає, що до нового тексту доповідної долучилася Апанович:

— Її авторитет як дослідниці козацької доби був незаперечним, і роль Олени Михайлівни в підготовці тих документів — просто колосальна!

Тоді будь-яке серйозне рішення спочатку мало затвердити ЦК КПУ. 31 серпня питання винесли на засідання Президії ЦК, де його гаряче підтримав сам Петро Шелест. Швидко підготували постанову «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією Запорозького козацтва». А вже 18 березня 1965 року постанову з такою ж назвою підлписує Іван Казанець. Хортиця стала Державним історико-культурним заповідником. У північній частині острова мали постати об’єкти заповідника, присвячені історії козацтва.

У Запоріжжі ця новина викликала неймовірний інтерес. «На Хортиці збудують справжню Запорозьку Січ!» — з гордістю казали люди. Розповідали те, що прочитали в газетах. Але часто й фантазували. Врізалось у пам'ять, як один чолов'яга з щирим захватом говорив: відвідувачів там возитимуть на чумацьких возах, запряжених кіньми, й кінечною зупинкою стане козацька корчма, де розливатимуть справжні запорозькі меди й міцнючу оковиту. Всі з нетерпінням чекали, коли ж можна вбуде відвідати дивовижний скансен.

Але проходить одне літо, друге, ще одне, а Січ на Хортиці не з’являлася...

Що ж трапилося?

По-перше затягнули з проектами. Їх розробили тільки в кінці 1967 року, один – «Запоріжцивільпроект», ще шість – випускники Київського художнього інституту, й усі забракували. Новий конкурс оголосили тільки в лютому наступного року. Влітку 1968-го розглянули нові роботи, визначили кращі п’ять (із 15) і... не знайшли нічого кращого, як у січні 1969-го оголосити ще один конкурс. Як говорять фахівці, все йшло навіть довше, ніж завжди в ті часи торжества бюрократії та колективної безвідповідальності. Підсумки останнього конкурсу підвели тільки у квітні 1970-го.

По-друге, знайшлося чимало інстанцій, які охоче стромляли палиці в колеса. Чи не найбільше опонували ідеї Киценка в Міністерстві культури. У відомстві наполягали, щоб етнографічна частина Заповідника відтворювала архітектурні особливості та побут «сіл і містечок півдня України». У Мінкульті робили все можливе, щоб витіснити козацтво з «Хортиці».

Очевидно, тут не обійшлося без ідеологічних чинників. На одній із нарад обкомівець із Запоріжжя голосно пробурчав:

— А для кого ми це будуємо? Для націоналістів?

А якось, коли Апанович почав говорити про перенесення на Хортицю праху останнього кошового Петра Калнишевського, похованого на Соловках, інший партієць «пожартував»:

— Що, Олено Михайлівно, хочете помінятися з ним місцями?

Що ж, наш світ – дихотомний. Є день і ніч, є люди, які руйнують, є ті, хто будує.

«Це стало справою всього мого життя»
— Киценко — харизматична особистість! — згадувала Апанович. — Він буквально випромінював якусь потужну енергетику. Чудовий організатор, вмів об’єднати навколо себе ініціативних людей.

Не дивно, що ідея Киценка повністю заволодіває усіма помислами Апанович.

Передусім вона складає список пам’яток козацької доби. Олена Михайлівна взагалі першорядного значення надавала методології. Тому, вивчаючи запорозькі старожитності, перш за все, дала визначення, що таке історична пам’ятка й пам’ятні місця та створила їх наукову класифікацію за категоріями. І, нарешті, створює унікальний «Реєстр пам’яток, пов’язаних з українським козацтвом», який і досі має величезне значення – і для науки, і практичне. У 1967 році «Український історичний журнал» опублікує Реєстр, а трохи згодом його передрукує тижневик «Україна». Публікації викличуть справжній фурор! Адже досі ще ніхто в одному документі не описував всі пам’ятні місця козацької доби.

Уже в липні 1966-го на засіданні президії Інституту історії вона презентує проект Заповідника «Хортиця». Він мав займати понад 200 га. Увесь комплекс його споруд мав об'єднувати тематичний садово-декоративний парк. Його серцем мав стати Меморіальний комплекс, в який би складали музей і велична панорама, що зображували штурм запорожцями Петра Сагайдачного кримської Кафи (1616 р.).

Другою складовою заповідника мав стати етнографічний музей, який би відтворював Запорозьку Січ — її фортечні мури, січові курені, площу для козацьких рад, «грецький дім», козацьку церкву та багато інших будівель. Січ пропонували збудувати або на Совутиній скелі, або на «валах Сагайдачного», рештках укріплень початку XVII століття. В заповіднику також мали відтворити козацький табір з возів, скріплених ланцюгами, гард, корчму, кузню, гончарню та пушкарню. Окремо мав стояти козацький зимівник і пасіка біля нього. Мала бути й гавань, де б стояли козацькі чайки. Між Хортицею, островом Байда й правим берегом Дніпра мав діяти козачий перевіз.

Третім елементом заповідника ставало архітектурно-скульптурне оформлення. Мали бути встановлені скульптури гетьмана Сагайдачного, Івана Сірка, Хмельницького та його полковників — Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна... Крім них — скульптурні зображення літературних героїв: козака Голоти, легендарного Байди, козака Мамая, героїні народної думи Марусі Богуславки й Тараса Бульби. Перед музеєм — 16-метровий курган, на якому мала постати скульптурна композиція «Козаки у дозорі», яку вже творив запорізький скульптор Владлен Дубинін.

Презентація викликала великий резонанс. Хортиця відразу ж стає своєрідною культурною Меккою. Крім учених-істориків сюди приїздять акторка Наталя Ужвій, композитор Платон Майборода, керівник ансамблю українського танцю Павло Вірський, письменники Расул Гамзатов, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Яків Баш, Микола Нагнибіда, Юрій Щербак... Усіх захоплює і сама Хортиця, і плани майбутнього музею просто неба. Нагнибіда вручає автору ідеї свою книгу з характерним надписом: «Киценку, землякові, нащадку славетних січовиків — на добро, з глибокою увагою до козака». Гончар назве Миколу Петровича «сином козацького степу».

Зрозуміло, постійно буває на острові й Апанович. На підтримку проекту пише статтю «Гідно увічнимо пам'ять славних запорожців» («Український історичний журнал», 1967, № 7). Пізніше в одному своєму інтерв'ю вона зізнається:

— Хортиця ввійшла в мої серце і душу... Створення меморіального комплексу стало справою всього мого життя.

Коли справа затягується, в Запоріжжя приїздить Петро Шелест. На Хортиці він довго дивиться на будівельнй котлован, виритий під майбутній музей, хмурить брови. Він відчуває, що з Москви вже дмухають вітри жорстокої політичної зими. Але цими відчуттями з Киценком і Кириченком, які його супроводжують, не ділиться. Тільки по-батьківському говорить:

— Робіть, хлопці, все швидше...

Киценко 1 вересня 1970-го підписує наказ про створення дирекції заповідника. Проблемою стало, кого призначити директором? Адже він має бути прекрасним організатором і людиною, небайдужою до історії низового козацтва. Вибір упав на молодого археолога Арнольда Сокульського. Той саме перебував на розкопках у Василівському районі. Але справа «горіла», Кириченко скочив у службову «Волгу», поїхав за ним і буквально витягнув майбутнього директора зі свіжого археологічного розкопу.

У штаті дирекції спочатку було тільки четверо мушкетерів — директор, Тамара й Віталій Шевченки та Людмила Костенко плюс інженер Валерій Борисов. Вони самі формували фонди майбутніх експозицій. Вели археологічні дослідження. Скоро почали класти фундамент під будівлю Музею історії Запорозького козацтва. Уже насипали курган під скульптуру Дубиніна...

У Києві до справи підключили Інститут історії, зокрема створили консультативну раду, яку очолив Федір Шевченко, а його заступниками стали Апанович і Киценко. В раду також увійшли Кость Гуслистий, директорка ЦДІА Любов Гісцова та прекрасний історик Олена Компан, краща подруга Олени Михайлівни. Гісцова, Компан і Апанович допомагають формувати експозиції майбутнього музею.

У партійних коридорах стромляють палиці в колеса. Грошей на будівництво виділяли мало, та й ті не освоювали — «забували» виділяти техніку, матеріали й будівельні бригади.

Грім грянув влітку 1972 року, коли зняли Шелеста.

Олена Михайлівна згадувала:

— Якось о сьомій ранку — дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі — геть стурбований Киценко. Виявилося, чимдуж примчав у Київ, щоб попередити: КДБ хоче арештувати всю групу вчених, які працювали над проектом «Хортиці»... Лише в останній момент у «Хаті» передумали й дали відбій.

«...а діарама — антиісторична»
У 1973-у «перевели на іншу роботу» Киценка, брутально вижили з посади Кириченка, згодом змусили піти Сокульського. Козацьку тематику взагалі в УРСР стали вважати націоналістичною, а в Запоріжжі вона стала табу. Ідеологи Запорізького обкому дійшли до відвертого манкуртства.

Замовили в авторитеному московському журналі «Вопросы истории» статтю, спрямовану проти Запорізької Січі. Авторка статті, відома московська дослідниця Дружиніна доводила, що Січ заважала Росії колонізувати «юг Росии», отже, ліквідувавши її, царизм таким чином «розчистив дорогу до прогресу»... Це суперечило всім фактам зразу, але то був той випадок, про який кажуть: якщо факти заважають меті, тим гірше для фактів. До речі, саме ця стаття стала «офіційною» підставою для звільнення Киценка.

Уже в роки Перебудови запорізькі музейники на чолі з Тамарою Шевченко їздили у відрядження в Москву. Вирішивши всі справи, зайшли до вченої. Тактовно розповіли, що з нею «зіграли в темну», а її стаття «зняла» з роботи чудову людину.

— Дружиніна була жінкою інтелігентною і гірко заплакала, — згадувала Тамара Костянтинівна. — Я знайшла в сумочці хусточку й подала їй, бо сльози текли градом. Взагалі-то ми хотіли попросити її написати статтю, яка б дезавоювала ту її давню публікацію. Однак... Заспокоївшись, Дружиніна сказала: «Та ж у цілому я не погрішила проти істини. Адже Січ заважала освоювати «южно-русские степи». Хіба не так?»... Потім вона просила вибачити її за Киценка, посилалася на злу волю злого Суслова. Та подальша розмова втратила будь-який сенс. Історія України для неї не існувала, а наше давнє Запорожжя вона вважала «южно-русскими степями». Тоді я вкотре добрими словами згадала всю ту просвітницьку роботу, яку здійснювала наша Олена Михайлівна, коли не шкодувала ні часу, ні сил на свої «розповіді про запорозьких козаків».

Словом, запоріжці так і не дочекалися «Запорозької Січі». Як жартували, про козацьке Запорожжя в місті нагадують лише назви двох однойменних ресторанів. Одного – на Хортиці, іншого – на південній околиці Запоріжжя, обабіч траси на Мелітополь.

Нещасливо складалася і доля Заповідника. У 1982 році на Хортиці таки ввели в дію музей. Але це вже був Музей історії міста Запоріжжя. Центральним діарамами стали не «Штурм Кафи» та «Битва під Жовтими водами», як пропонувала Апанович, а «Загибель князя Святослава на Хортиці» ( за легендою, на хортицькій Чорній скелі), «Будівництво Дніпрельстану», «Нічний штурм Запоріжжя у жовтні 1943 року». Була й невелика панорама, присвячена козацтву, — «Повстання сіроми на Січі». Так, ніби це була основна подія в історії Запорожжя.

Недарма під час експедиції «Запорозькі Січі...» Олена Михайлівна занотує у своєму «Щоденнику»: «Музей збудували за найгіршим проектом, а козацька діарама – антиісторична».

У 90-і роки в місті не раз поверталися до ідеї Киценка — створити музей просто неба, який би відтворював Запорозьку Січ. Але справа з місця не зрушила. Іще в кінці 90-х Заповідник не мав юридичних документів на володіння землею.

Не раз над «Хортицею» зависав і Дамоклів меч знищення. У кінці 80-х через острів хотіли прокласти шестирядну трасу Кривий Ріг – Донецьк, що знищило б унікальну природу Хортиці. У нульові острів намагалася прихватизувати якась дуже хитра фірма, що обіцяла зварганити на землях Заповідника щось штибу Діснейленда. Відстояти Заповідник вдалося лише завдяки протестам громадськості міста.

У 2005-у на Хортиці таки розгорнулися роботи зі створення скансену. Він невеликий. Перш за все, треба відзначити роботу запорізьких науковців, які точно й з любов'ю відтворили січові будівлі та їх інтер'єр. Загалом скансен вийшов по-своєму унікальним. Добре, що сюди приїздить багато туристів.

Однак, у вчених скансен викликає низку критичних зауважень. Забагато еклектики. Скажімо, надто храм Покрови Богородиці, вважають учені, зовсім не козацький, на Січах була інша архітектура. Незрозуміло й те, яка саме Січ відтворена в скансені? Здається, це якась збірна солянка. Хоча з приводу відтворення фрагментів Січі в перебудовні роки кілька років ішла наукова дискусія. Вчені були проти «збірної солянки». Найкраще відома Нова Січ. Але вона — продукт російської фортифікації середини XVIII століття. Тому Апанович і кілька інших учених пропонувала відтворювати Чортомлицьку Січ, описи якої збереглися.

Ось цей опис у перекладі соратника Апанович, архітектора Володимира Ленченка:

— Січ обнесена земляним валом у висоту 6 сажнів (12,9 метра). Від поля, сумського боку й Базавлука по валу ставлено палі та бійниці. А з іншого боку, від Чортомлика й ріки Скарбної по валу роблено коші, насипані землею. Є башта, мірою кругом 20 сажнів (43,2 метра), а в тій башті влаштовано бійниці...

Зверніть увагу на висоту одних тільки валів! Фактично, це висота 5-поверхового будинку. Грандіозно! Недарма Січ все XVII століття вважали найбільшою фортецею півдня України... А подивіться на фото скансену (його можна знайти в інтернеті) – і що Ви побачите?

Над проектом відтворення Чортомлицької Січі працював цілий проектний інститут, але...

Не реалізовано й ідею тематичного садово-декоративного парку, де б на одному майданчику зібралисязавмерлі в бронзі всі лідери запорожців — Сагайдачний, Хмельницький, Сірко...

Не знаю чому, але мені найбільше шкода, що за півстоліття на кургані перед музеєм так і не виросли «Козаки у дозорі» Владлена Дубиніна. Як відомо, у 70-і їх заборонив всесильний Суслов, який обізвав дубинінських запорожців бандитами. Про скульптурну групу згадали в 1993-у. Але в запорізькій «хаті» замість того, щоб знайти кошти й установити її, оголосили новий конкурс. Однак роботи надійшли зовсім слабенькі. Отож, і сьогодні, як і 50 років тому, «Козаків у дозорі» можна роздивитися тільки на обкладинці книги Киценка «Хортиця в героїці та легендах».

Мабуть, усе тому, що в нульові вже не виявилося в Запоріжжі лідерів масштабу Апанович і Киценка.

«Хортиця в героїці та легендах»
Сама Олена Михайлівна вважала: головним підсумком її боротьби за «Хортицю» стало знайомство з багатьма чудовими людьми, з якими вона мала справу в Запоріжжі. Працю людей вона цінувала найбільше. Отож, я не здивувався, коли навесні 1990-го вона потелфонувала мені додому:

— Хочу перевидати «Хортицю в героїці і легендах» Киценка. Але – з післямовою, у вигляді наукової біографії Миколи Петровича. Ви ж мешкаєте в Токмаку? Можете пошукати людей, які його знали?

«Штаб» з підготовки післямови розташувався на дачі вдови Киценка — Поліни Тимофіївни. Сюди приїздили дальні родичі й знайомі Миколи Петровича, всі, хто перетинався з ним по роботі, везли для Апанович записи чи просто розповідали щось усно. Я відшукав сестру Киценка — Марію Заєць, багато розповіли про журналістські будні Миколи Петровича ветеран токмацької преси Василь Пальоха. Отож, теж прибув у «штаб» не з пустими руками.

«Хортиця в героїці та легендах» — бестселер кінця 60-х. Видана тиражем 40 тисяч примірників, книга розійшлася вмить, за кілька днів. Тоді у видавництві «Промінь» (зараз — «Січ») підготували її друге видання, що побачило світ у 1972-у. І знову — шалений успіх! Вона справляла на читачів надзвичайно сильне враження. Завдяки Олені Михайлівні книга вийшла втретє — у 1991 році. А її післямова — чудовий літературний портрет Миколи Петровича Киценка.

«Хортиця в героїці...» актуальна й досі. І не лише тому, що автор звертає увагу читачів на те, що початки низового козацтва тут ведуть свій відлік із середини XVI століття. Вона містить багато цікавих думок. А головне – розповідає про козацьку історію краю. Нагадує, що перше козацьке поселення тут з’явилося ще в перші роки XVII століття. Це – село Нескребівка, що лежало на узгір’ї Нескребівської гори (на її плато зараз – готель «Інтурист», будівля ОДА, обком профспілок, телевежа). Років через двісті село перейменували у Воскресінку, яка й дала назву одному з нинішніх районів Запоріжжя. Ще Микола Петрович нагадує читачам: до того, як в ці місця прийшли перші похідні колони Імператорської армії, що заснували тут містечко Олександрівськ, землі навколо Хортиці входили в Кодацьку паланку Війська Запорізького й на місці майбутньої Олександрівської фортеці жили своїм життям зимівники й хутори запорозьких козаків.

Це все доречно згадати у зв’язку з недавніми перейменуваннями вулиць і площ Запоріжжя. Багатьом у «старій частині» повернули ще дореволюційні назви. Зокрема центральний проспект міста, найдовший у Європі, який носив ім’я Леніна, перейменували у Соборний. Ну, нехай буде і Соборний, скажімо, від Фортечної (Крепостной), колишньої Чекістів – до залізничного вокзалу «Запоріжжя-1». Але ж вдалі, до самого Дніпрогесу можна було – Казака Байди, Байди-Вишневецького, Петра Сагайдачного... Або аж просилося – проспект Запорозького козацтва. Адже історія низових козаків – це той прапор, який об’єднує нашу країну.

Загалом, за Хортицю, «колиску Запорозького козацтва», боролося багато людей, і в часи Апанович і Киценка, і пізніше, в добу Перебудови та новітні часи. «Колись напишіть про них», — порадила якось Олена Михайлівна. У короткій газетній статті важко згадати всіх. Але, думаю, буде справделиво назвати хоча б кількох.

Це, перш за все, легендарний запорізький краєзнавець Володимир Шовкун, «дід Шовкун», як його з повагою називали у місті. Голова облорганізації Спілки письменників, незабутній Петро Ребро. Вчені Запорізького університету Віктор Чабаненко й Федір Турченко. Журналіст Володимир Супруненко, автор багатьох досліджень про козацтво й Хортицю. Археологи Олександр Бодянський, Георгій Шаповалов, Вадим Іллінський, Максим Остапенко, який з 2007-го очолює Заповідник. Громадські діячі Юрій Василенко, Гарій Калайда, Олександр Попов, Василь Мелащенко, Олександр Черненко... Ну, й коли біографію Киценка вже написала сама Олена Апанович, то Степан Кириченко, Арнольд Сокульський, Тамара й Віталій Шевченки ще чекають на своїх біографів, дослідників їхнього життя і творчих здобутків.

«Мій секрет успіху»
Перебудова повернула Апанович у публічний дискурс. Вона — знову в гущі суспільного життя. З кінця 80-х одна за одною виходять її книжки про Запорозьке козацтво. І всі знову мають успіх. Скажімо, її «Українсько-російський договір 1654 року. Міфи й реальність» (К., 1994) на два роки раніше у скороченому варіанті виходить у газеті Запорізької міськради «Запорозька Січ». Книга має такий шалений успіх, що до редакції стоїть черга студентів і читачів, аби «купити зайвий примірник».

Успіх її книжок мав свій секрет.

Якось один знайомий вчений-історик поскаржився, що Апанович нещадно критикує його нову книгу. «Спитай у твоєї Апанович — за що?»

Почувши запитання, Олена Михайлівна на хвильку задумалася.

— Розумієте, для того, щоб вдало написати про історичного персонажа, спочатку його треба... полюбити, — розкривати свій творчий секрет. — Коли я взялася писати про Сагайдачного, не сіла за робочий стіл, поки, врешті решт не закохалася в Петра Конашевича. Писала про нього з любов'ю. Потім вирішила написати про Пилипа Орлика. І знову не писала ні рядка, поки щиро не полюбила Пилипа Степановича. Передай твоєму Валерці, що своїх героїв треба любити!

Це звучало смішно. Та й говорила Олена Михайлівна напівжартома. Та це було правдою. Вона любила усіх, про кого писала, - звідси успіх усіх її книг. А передусім вона любила читачів, усіх, хто читав її книги. Тому девізом усього її життя стали слова, які в Інституті рукописи винесло в шапку виставки-презентації документів ученої:

— Вважаю своїм громадським обов’язком працювати над поверненням нашому народу вкраденої у нього національної історичної пам’яті.

Нікополь — Запоріжжя.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 17906 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Очерки
  • Читателей: 79
  • Комментариев: 0
  • 2020-07-24

Стаття київського журналіста Ярослава Фалько
Краткое описание и ключевые слова для: Сто перших років Олени Апанович

Проголосуйте за: Сто перших років Олени Апанович



 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
Сто перших років Олени Апанович