Максюткін

---

Я Ленина видел в гробу…
Алексей Курилко

Максюткіна ранком розбудила мати:
- Синок, вставай! Запізнишся на роботу!
- О, Господи! – підхопився він. – Скільки вже?
- Сім годин. – відповіла мати і пішла на кухню готувати сніданок.
Він довго був без роботи і ось тепер влаштувався на якусь фірму і боявся, що не підійде і можуть вигнати і не хотів знову опинитися на вулиці. Швидко умився, проковтнув смажену картоплю з огірками, що приготувала мати. Вона ще завернула йому скупу їжу на обід.
І він вже понісся на роботу. Запізнюватися було не можна. Рівно о восьмої треба було прийняти чергування. З цим у них було дуже строго. Їхній керівник лабораторії, Андрій Володимирович, слідкував особисто.
Вискочив в центрі з метро і далі пішов пішки. Подивився на екран мобілки, без п’ятнадцяти вісім, добре, встигає. На вході він зіткнувся із своєю колегою, Василенко.
- Слухай, Максюткін, - сказала вона, - Я домовилася з Андрієм Володимировичем, що заступлю на зміну після обіду, в мене захворіла дитина, треба відвести її в лікарню. – І вона швидко зацокотіла геть.
- Добре! – відповів він. А що йому залишається?
Зайшов у лабораторію, розписався у журналі прийому і здачі чергувань, і на вході до залу, де знаходився об’єкт досліджень, зіткнувся із Андрієм Володимировичем. Той глянув на свого годинника, задоволено кивнув головою:
- Об’єкт знаходиться в динамічному стані. Фіксуйте кожну зміну.
Максюткін ще переодягнувся у білий накрохмалений халат. Початок чергувань був спокійний. З десяти годин пускають до об’єкту відвідувачів, отоді треба дивитися пильно, щоб чогось не прогавити.
Він зайшов у напівтемну залу, десь під стіною тьмянів об’єкт. Підійшов поближче, пересвідчився, ноги на місці, руки теж, голова світиться білою плямою, все добре.
Знову вийшов з приміщення, спустився униз, до свого столу, поклав туди свій обід, що зготовила мати. Дістав журнал спостережень, записав: «Об’єкт повністю відповідає нормі». Глянув на мобілку і записав: «Вісім годин п’ятнадцять хвилин» і розписався.
Тут платили непогано і обов’язки нескладні, слідкуй і записуй. Ну, і нічого не розголошувати. Що робиш і як робиш. Василенко розповідала, що раніше було краще, на вході чергували військові, ніхто не міг зайти без дозволу. Тепер гірше, треба ще слідкувати, щоб біля об’єкту не було якихось провокацій.
Та все це пусте, головне, що платять гроші. Коли перший раз отримав платню, і йшов додому, то було так приємно, навіть не вірилося.
В десять годин почали з’являтися перші відвідувачі. Андрій Володимирович зник, він не любив, щоб його бачив хтось із сторонніх осіб. Максюткіну довелося одночасно спостерігати за об’єктом і дивитися, щоб відвідувачі не наробили якоїсь шкоди.
Десь біля одинадцяти з’явилась перша група відвідувачів. Студенти. Привів їх викладач, сивий, впевнений в собі чолов’яга. Коли він наблизився до об’єкту, Максюткін впізнав його. Це його керівник диплому. Владислав Львович. Він теж впізнав Максюткіна.
- Добрий день, Валерій! Що ви тут робите?
- Працюю. – відгукнувся Максюткін, ніяково розводячи руками.
- А чого десь зникли? У нас на кафедрі потрібна людина. – Його студенти потихеньку проходили далі, оглядаючи об’єкт і зникаючи в наступній кімнаті.
Максюткін не знав що сказати.
- Ну, добре, - кивнув головою Владислав Львович, - буде час, заходьте. Поговоримо. – І він зник за своїми студентами.
Максюткін побачив, що одна рука об’єкта трохи змінила своє становище і прибіг у чергову кімнату, схопив шприц з розчином, повернувся і непомітно штрикнув у руку об’єкту. І одночасно зробив запис у журналі чергувань.
В цей час з’явилась невеличка група людей, по виду з Середньої Азії, засмаглі, у халатах, вони обережно підійшли до об’єкта і тихенько зупинилися, перемовляючись між собою. Максюткін почув, як найстаршій щось упевнено їм казав, а всі навколо його шанобливо слухали:
- Ленін киш, Ленін пиш, Ленін киндирмиш…
Потім аксакал підійшов до Максюткіна і чемно потиснув йому руку:
- Спасибі, шановний…
І весь час вклоняючись у шанобливому поклоні перед Максюткіним, видвинувся в іншу кімнату, разом із своїми степними братами та сестрами.
Хоч сьогодні людей було небагато, але весь час треба було бути на сторожі і Максюткін прогавив зміни, тільки в останній момент побачив, що у об’єкта трохи піднялася нога. В останню мить встиг знову дати укола. Стояв поодаль від об’єкта і почув, як двоє людей перемовлялися між собою:
- Це все від того, що його вчення викривили. Якби все робили, як він казав, у нас було б життя зовсім інше! – впевнено сказав засмаглий південним сонцем чоловік.
- Слухай,Валік, ти хоч якусь книгу, крім «Історії ВКП(б). Короткого курсу» прочитав? - звернувся до нього його супутник, з побілілим волоссям на голові, невеличкі вусики, з армійською виправкою. Той вперто крутив головою:
- Я все знаю! У нас на Привозі ніяких таємниць немає!
Максюткін подивився на годинника. Вже повинна з’явитися Василенко. Він сьогодні заморився. Багато бігає туди-сюди. Ця Василенко йому подобалася, теж сиділа без роботи, чоловік кинув її, залишив із дитиною. Добре, що взяли сюди. Коли вона заходила у кімнату чергувань, всі замовкали, дивилися на неї.
- Ти дивись, яка красива дівчина! – казали поруч. А Василенко зупинялася неподалік від нього, мов чекаючи, коли він скаже їй найголовніші слова у житті. Оце і зараз, вона зайшла у кімнату чергувань і посміхнулася Максюткіну:
- Встигла все зробити!
- А я набігався без тебе тут! – сказав Максюткін. – Може після роботи підемо кудись, вип’ємо кави? – і обережно чекав її відповідь.
- Давай! – сказала Василенко. А чому б і ні? Не охороняти ж увесь час цього об’єкта, який перегородив багатьом усе їхне життя!
13.06.2015р. – 27.07.2017р.