Невідомі сторінки війни. Віталій Шевченко
Скільки не пишуть про війну а все одно в ній залишаються білі плями. Сьогодні, в переддень 22 червня, хотів би нагадати не зовсім веселі сторінки, про які мовчить офіційна історія, не добралася до неї всюдисуща журналістика і відвертаються письменники і поети, знаходячи для своєї фантазії більш зручніші теми.
Як не дивно, з першою сторінкою я зіткнувся ще у 1959 році, коли після закінчення школи, влаштувався працювати у «Чорноморгідробуді» в Одесі. Наш гуртожиток знаходився біля парку Шевченко, туди ми ходили дивитися гру «Чорноморця», зрозуміло, що всі ми були вболівальниками нашої чудової одеської команди.
Підходячи до центрального входу, ми, на розі вулиці Чичеріна, яка метляла навколо парку, проминали якийсь заклад, обгороджений високими залізними гратами, за ними на лавках сиділи чоловіки в темних окулярах і в лікарняних халатах.
- Хто це? – спитав я якось у своїх товаришів по гуртожитку.
- Це сліпі. Вони втратили зір на війні. Оце тепер їх тут утримують, - відповіли мені хлопці.
- А чому їх не забрали додому? – наївно спитав я.
- Тому що одним нема куди їхати а інші не хочуть самі, щоб не бути тягарем для рідних, - роз’яснили мені.
Я так і ходив повз них у парк, поки мене не забрали в армію восени 1959 року. Після демобілізації я в цей куточок Одеси не потрапляв і не знаю, що було далі з цим закладом.
Чому саме вони мешкали на вулиці Чичеріна, зрозуміло, бо неподалік знаходився інститут Філатова, знаменитого на весь світ вченого-офтальмолога.
А тепер давайте підрахуємо. В 1959 році минуло після війни 14 років. Воювали в основному 1921-1925рр народження, в 1945 році їм було 20-24 роки, приплюсуйте ще 14, виходить їм було по 34-38 років, коли я ходив повз них. Коли я це зрозумів, в мене мороз по шкірі пройшов.
А де ви про це читали чи чули? Ніде!
А тепер друга сторінка. Про неї мені розповів вчитель математики вечірньої школи №5 по вулиці Брюллова на Шевченківському мікрорайоні у Запоріжжі Микола Ананійович і де я теж працював. Він жив після війни саме на Зеленому Яру і бачив закриті лікарні, де утримували учасників війни, хворих на туберкульоз.
- Вони були такі молоді і мерли, як мухи! – розповідав мені Микола Ананійович. – І їх тут було так багато!
На жаль, вчительська робота у вечірній школі (а це було у 1973-1976рр) забирала багато часу і енергії, що крім розповідей Миколи Ананійовича, я нічого додатково не взнав. Як і в попередньому випадку, про це ніде нічого ніколи не писали. І не пишуть.
І третя сторінка. З нею я зіткнувся у 1989-1990 роках, коли вже працював в Заповіднику на Хортиці. У нас з`явився новий співробітник Вадим Ільїнський, і якось він розповів, що раніше, десь в кінці 70-х років, працював директором інтернату на Валаамі, в якому утримувались інваліди часів Великої Вітчизняної війни і у яких не було рук або ніг, або ні рук ні ніг, таких називали огірками. Вони теж або не мали куди їхати, або не хотіли бути тягарем для родичів.
Підрахуйте тепер. 1945-1975рр, це 30 років і знову додати у середньому ще 20-25 років. Виходить 50-55 років. Ось скільки їм тоді було. І весь час вони були десь поруч із нами. А ми навіть і не здогадувалися.
Вадим розповів, що одна жінка знайшла свого чоловіка, приїхала до нього, а він років три перед тим помер.
- Вона так плакала на кладовищі! – згадував Вадим.
У цей Валаам звозили інвалідів без ніг і без рук з усього Радянського Союзу. А на тому тижні я знайшов в Інтернеті розповідь про цей Валаам. Монастир запрошує до себе бажаючих подивитись красоти острова, а ось про те, що там був (і є?) такий заклад, ні слова.
І знову всі мовчать. Може, вже час розповісти і про них і про тих, хто ще в якихось географічних місцинах країни був захований від свого народу?
Треба знати, що в той час діяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 року «О мерах борьбы с антиобщественными, паразитическими элементами», по якому органами міліції в містах, на залізничному та водяному транспорті було затримано жебраків – у другому півріччі 1951 року: 107766 чоловік, в 1952 році: 156817 людей, в 1953 році: 182342 людини.
Серед затриманих жебраків інвалідів війни та праці складали 70%. Треба ще знати, що під час війни було демобілізовано поранених, хворих та за віком 3798000 людей, серед них інвалідів 2576000 людей, серед яких 450000 було одноруких або одноногих.
Якщо про кожного з них написати оповідання, то це буде 450 000 оповідань. Ось який борг літератури перед цими невідомими героями!
І на звершення пропоную увазі читачів моє оповідання «Оля», героїня якого теж могла опинитися на Валаамі…
01.06.2012р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
