Призначення богів

---

Із відкритого вікна було чути, як вона грає на піаніно. Кілька швидких, бравурних акордів, які поступово переходили в уповільнені, що викликають тугу за чимось нездійсненним. А потім гра стає все тихіше і тихіше, після чого мелодія танула, а через хвилину, я це вже знав, вона виходила на ганок.
Перший раз я її побачив, коли приїхав до сусідів з візитом. Сидів, розповідав про столичні новини і в цей час вона зайшла у залу. На ній була довга темна сукня, комір розшитий орнаментом, а на шиї гарне зеленкувате намисто. Я задивився на неї.
- Це наша племінниця, - сказав хазяїн, Панас Мефодійович.
Вона сіла неподалік мене. А я замовк. Чомусь не міг продовжувати бесіду.
- Розповідайте, розповідайте, не звертайте на мене уваги, - сказала вона мені на мові наших слуг і лагідно посміхнулася.
Від подиву я навіть не міг вимовити й слова і почервонів. Вони обидві з господинею тихо розсміялися.
- Бач, він ще червоніє!
На другій день мені прийшлося поїхати по справах у місто і я повернувся через тиждень. Знову вирішив відвідати наших сусідів.
- Племінниця у Панаса Мефодійовича та Катерини Семенівни хвора, - повідомила мати, коли я вже виходив, - в неї сухоти кісток.
- А хто вона? – спитав я.
- Поетеса, пише українською, така дивачка, - пхикнула мати, - ти там, той, не засиджуйся.
Але я вже її не чув. Пішов не дорогою, бо так було довше на цілу версту, а навпростець, через річечку і гайок, що розкинувся на її берегах. Коли перейшов місточок, то побачив її в білому платті із блакитною мережкою на грудях, вона сиділа на пеньку а поруч на траві лежала розкрита книга.
- Добрий день, - посміхнулася вона мені, - а я думала, що ви злякались і тепер більше не прийдете.
- Навпаки, - відповів я, - адже ж перший раз бачу поетесу.
- Вам і про це розповіли? – посмішка затрималася у кутиках її маленького рота. – Уявляю, що вам ще розповіли про мене.
- Що ви читаєте? – спитав я, щоб змінити тему розмови.
- Так… - вона підняла книжку з землі, погортала її, знову нахилилася і я побачив в руках ціпок, обіперлася на нього і встала.
- Мені вже треба повертатись, доки я дійду, - зітхнула, дивлячись кудись убік.
- А я якраз до вас зібрався, - посміхнувся я їй.
- Невже? – недовірливо перепитала вона мене і уважно-уважно подивилася в очі і зразу же відвернулася.
- Ну, Бог з вами, як хочете… - І обережно ступила на дорогу.
Не пройшли ми і півверсти, як нас зустріла бричка, спеціально прислали за племінницею.
- Бачте, всі мною опікуються! – засміялася вона, я їй допоміг сісти в бричку.
Під час обіду, на який я охоче погодився, Катерина Семенівна кілька разів дивилася то на мене, то на свою племінницю. А та на цей раз була дуже балакучою, розповідала різні смішні історії, а коли я попросив почитати свої вірші, відмовилася:
- Ні, ні, що ви, це вже зайве…
Після обіду вона трохи пограла на піаніно, веселі і якісь, сказав би, одчайдушні мелодії. А потім пішла до себе:
- Я сьогодні втомилася.
А я повернувся додому, йшов цією ж дорогою, навпростець. І, здавалось, чув, як десь біля мене бринить її лагідний голос.
На другий день був дощ і я не пішов до них, ледве дочекався наступного дня. Коли підходив до їхнього будинку, то звернув увагу на те, що він якійсь тихий, ніяких голосів.
Виявилося, що я не помилився.
- Вона захворіла, - сказала Катерина Семенівна, і помовчавши, додала:
- Дуже багато звалилося на її слабенькі плеченьки.
- Можна її побачити? – спитався я.
Катерина Семенівна пішла у покої, потім повернулася і дозволила:
- Добре, але не зловживайте часом, вона слабка.
Я кивнув головою, - так і зроблю, і пішов до неї.
Перед кімнатою я постукав у двері.
- Заходьте! – почув я тихий, слабенький голос, прочинив двері і зайшов у кімнату.
Вона лежала у ліжку біля вікна і дивилася на мене. Очі її сяяли. Простягнула до мене руки і сказала:
- Не підходьте до мене, бо це небезпечно.
А очі її сяяли.
Удома ввечері батько з матір`ю почали зі мною серйозну розмову.
- Ти розумієш, синок, - почала мати, - ми тебе попереджали, не треба туди ходити. Дівчина хвора, нема чого крутити їй голову.
- І Катерина Семенівна казала! – прохопився батько.
- Краще б допомогли її вилікувати! – сказав я.
- Які там ліки, - відмахнулася мати, - їй може рік залишився жити.
- Як це рік, - не погодився я, - її ж по-справжньому ще не лікували.
Я приходив кожний день, але до неї мене вже не пускали, то в неї лікар, то вона спить. І тільки через тиждень я знову її побачив.
- Такий довгий тиждень! – поскаржилась мені. А я тільки мовчки тримав її худенькі пальчики.
А потім під кінець літа прийшов день, коли їй було потрібно повертатися додому.
Ми всі зібралися на пероні і чекали, коли підійде потяг і вона поїде. Мати з батьком і Панас Мефодійович з Катериною Семенівною відійшли убік і залишили нас удвох.
Вона подивилася на мене уважно і сказала:
- Вперше в моєму житті я так добре відпочила. Тепер не страшна зима.
Засміялась і додала:
- Я навіть не писала віршів.
Помовчала, нахилила голівку і сказала:
- Я ні на що не розраховую, але іноді згадуйте мене.
Після її від`їзду якось стало незатишно в домі. Я продовжував ходити до сусідів. Вони зустрічали мене з радістю, їм теж не хотілося бути самим в спорожнілому будинку, ніхто не грав на піаніно, не розмовляв з ними, не читав віршів.
Якось Катерина Семенівна перебирала книжки на полиці і з однієї з них вислизнув листок. Там був вірш, написаний її рукою.
Коли я прийшов до них, вони стояли обоє біля воріт садиби і розмахували ним, наче щойно отриманим листом:
- Це її вірш.
Невже це правда і
Я зустріла того, кого
Мені призначив Бог?
Але чого не радість
стискує моє серце…
А звідки вона візьметься

в моєму хворому тілі?

Вона забула його в книзі. Я дивився на нерівні рядки, що чорним чорнилом застигли переді мною і моє серце стискалось. Я бачив, як вона простягала до мене свої руки на пероні і казала:
- …іноді згадуйте мене.
Пройшло кілька місяців і взимку у справах служби я опинився в її містечку.
Будиночок, в якому вона мешкала зі старенькими батьками, знаходився неподалік станції, йти було хвилин п`ять.
Постукав у двері і вони зразу ж відчинились, мабуть, мене побачили раніше, на порозі стояла служниця:
- Ви до кого, пане?
- Лариса Петрівна вдома?
- А де їй бути? – відповіла служниця і додала: - Проходьте.
Вона сиділа у себе за столиком, на якому лежали рукописи і книги і дивилась на мене сяючими очима. Рум`янець вперше за час нашого знайомства з`явився на її блідому обличчі.
- Невже це правда і
я зустрів ту, кого
мені призначив Бог?




13.02.2001р.