Морок

В обіймах вечора вмирали рештки дня.
Ковтав їх морок жадібний німотно,
Як невситима сива манія,
Він черево напонював безплотне.

Сховав у пелену весь простір – вись і даль,
І ліхтарів лякливе мерехтіння.
У вікна,безсоромний, заглядав.
Приборкати не міг своє хотіння

Згасити вогники веселі, що його
Аж до нестями дратували люто.
Будь що волів добитися свого
І в пелену їх також загорнути.

Можливо, все б воно так і було,
Якби не стало на заваді скло.