Слава їм усім! Віталій Шевченко
Двері прочинилися і на порозі з`явилася наступна відвідувачка. Це виявилася маленька, худорлява жіночка. На її обличчі застигла винувата посмішка, яка кожну мить могла перетворитися у плач. В руках у неї був зіжмаканий папірець.
- Можна-а? – нерішуче спитала вона.
- Проходьте! – кивнув від столу Василь Іванович. Почекав, поки жіночка обережно прошкувала через кабінет, сідала на краєчок стільця, потім спитав:
- Що у вас? – настроюючись довго пояснювати їй, що можливостей ніяких нема, все вже давно розподілено і треба чекати, залиште заяву, будемо розбиратись.
А жіночка ковтнула сльози і тихенько промовила:
- В мене донька повернулася з війни… без ноги… а в протезній майстерні не беруть замовлення, кажуть, що вже на чотири роки наперед мають роботу. Чекайте! А куди їй чекати… молодій…
Василь Іванович добре знав оцього завідуючого протезної майстерні, Шумка Прокопа Сидоровича, теж фронтовика, на лівій руці залишився єдиний палець. Він взагалі у себе в районі знав всіх людей, їхні можливості. Одних інвалідів, яким потрібно протезування, було чотириста п`ятдесят. Всім зразу ж не зробиш протези. Мовчки подивився на жіночку, спитав:
- А де воювала ваша донька?
- Вона в мене медсестричка… пішла після десятого класу… добровольцем… - тихенько відповіла відвідувачка і шмигнула носом.
Василь Іванович рвучко підвівся з місця, пройшовся, накульгуючи на праву ногу, по кабінету, подивився на стіну, там в дорогій багетовій рамці виблискував генералісимус, тримаючи в руці незмінну свою пихкавку і зацікавлено дивлячись, як його кадра вийде зі скрутного становища.
Він повернувся до столу, простяг руку за папірцем, розправив його і в лівому кутку заяви написав коротенько: «тов. Шумку. Позачергово виконайте прохання!» і розписався.
Тоді якраз з-за лісу налетіли юнкерси і він не встиг сховатися в траншеї. Пам`ятав тільки як боляче обпекло обидві ноги і ще почув, як хтось з бійців крикнув:
- Лейтенанта поранило!
Прийшов в себе на якомусь селянському возі, переповненому пораненими, везли кудись у тил, дорога вилася серед пшеничного поля а з неба немилосердно пекло сонце, наче хотіло їх усіх зігнати з цього світу.
І знову не помітили німецьких літаків. Розстріляли коней, а їздовий кудись зник, чи вбили чи так щез. І стояли вони отак серед пшеничного поля і ніхто їм не міг допомогти. Навколо нього вмирали тяжко поранені а він не хотів вмирати, молодий ще, підтягнувся на руках, перехилився через віз, впав на дорогу і знепритомнів.
Так його знайшли якісь бійці, що їхали на півторатонці. Він не чув, як молодесенька медсестричка сказала:
- А цей лейтенант ще живий.
І його підібрали і повезли з собою. Коли опритомнів, то лежав вже в розбитій школі в якомусь класі на підлозі під великим портретом Івана Крилова а над ним нахилилася незнайома медсестричка і старанно обмивала його лице. Побачила, що він відкрив очі, засміялася:
- Нарешті! Будеш жити! – і пішла.
Та вкотре налетіли німці. І якась бомба потрапила у школу, вона почала горіти і знову всі кудись поділись. Треба було спасатися самому, він доповз до вікна, перехилився через підвіконня і важко впав на землю. На подвір`ї горіли парти, яких повикидали з класів. В школі кричали тяжкопоранені а він намагався якнайдалі відповзти від будинку, щоб не завалило його.
Отак він в другий раз врятувався. І коли його знайшла вже третя медсестричка, то він тільки тримав її за руку і вдячно дивився на неї.
08.07.2004р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
