Гробки

Що може буть давніше за гробки –
Ці пагорби із чорної землі,
І ці прадавні древні молитви,
Що їх творили ми іще малі.

І ці одвічно-вічні крашанки,
Що навхрест їх качають на гробках.
Тут вгору підіймають нас думки
І кажуть, що не тлін ми і не прах.

Ми з Вічністю стикаємося тут,
Ми вільні від всіх ЗМІїв і отрут,
Ми древні, мов тарпани і Огуз,
Чужі слова тут непотрібний груз.

Бо це сільське звичайне кладовище.
Є Істина, що всіх конфесій вища,
Тут не богам, а Богу помолись,
Почуй тут справжню, не книжкову Вість.

Є Вість, та різні вісники. Вони
Від неба, і від Бога, й від землі.
Із них є справжні – з Неба і Землі:
Повір, змінись і Господу молись.

Не часто Бог спускається до нас,
Та все ж буває, не прогав цей час.
Присядь отут, де давні могилки:
Ми діти Бога, Дерева гілки.

Онуки теж колись згадають нас,
Щоб світ надії серед нас не згас –
Оце одвічне, древнє і своє,
Бо все минає – «суєта суєт».

Той, хто копає, щось таки знайде,
Одвічне, древнє але все ж своє.
Ми знайдемо на пагорбах землі
І сльози, і прокльони, й вічний сміх.

Коли скрізь дощ і запізнілий сніг
Ми тут усі зібрались – «собрались»,
Мабуть ще щось єднає на усіх.
Благая вість – це Господа усміх.

25.04.17 р.