Мій тато

ПРО ЛЮБОВ

Мій тато завжди був чоловік-красень:

Високий, статний, оксамитоголосий…

І навіть якщо, бува, не поголиться вчасно,

Це зовсім не вадить його яскравому образу.

Уяви собі це – блондин з голубими очима

Ходить козирем, не знає, почім ківш лиха;

Забезпечити – то святе, вже далі самі, а

Ми й справді знали, коли чий на сцену вихід…

Та ось біда відчинила навстіж ворота,

Голубкою мама злетіла у небо синє –

І стало складним усе, що здавалось простим,

І тато насправді був не таким вже й сильним:

Дививсь очима дитини, що ледь не плаче,

Кліпав, не розуміючи, хто він і де.

…Нізвідки тоді взялася у мене вдача

Всі обряди виконати у поховальний день…

Той біль не розчинивсь в сльозах надмогильних,

Та показав наочно страшенну прірву,

Наскільки на її – тендітних – і його – сильних –

Розподілялась ноша нерівномірно.

Судження мої змінились, як в полі вітер,

Бо тато під мантією спину тримав прямо

Не тому, що король (і має державу й скіпетр),

А тому, що його над усе любила моя мама…