І сива-сива голова...
Мати прийшла додому, коли вже сутеніло і в сусідських хатах засвітилися вікна, скрізь готувалися до вечері. В її оселі теж в одному віконці блимав вогник. Вона здивовано і водночас зраділо подумала, що це повернувся з міста її найменшенький, Іван, поїхав до друзів і щось швидко повернувся.
Дійсно, у світлиці за столом сидів Іванчик а біля каганця лежала купка пожмаканих папірців і нова книжка, куплена у місті.
«Нову книжечку купив!» - відзначила собі мати, але без звичайного незадоволення. Раділа, що син повернувся.
-Що, вже вечір? - Здивовано перепитав Йван, дивлячись на матір. Оце тільки помітив, яка в неї сива голова.
-Давно ти приїхав? – спитала, посміхаючись до сина.
-Останнім автобусом, - відповів він, - думав, якщо не встигну, то піду пішки по соші.
-Ой, синку, - сплеснула руками мати, - це ж цілих п`ятнадцять кілометрів.
-Ну і що? – не погодився син, - прийшов би уночі. Тільки й всього.
-Добре, добре, - захитала головою, - зараз приготую вечерю. – І молодече випурхнула з кімнати.
Йван підсунув до себе верхній папірець, перечитав, що там було нерівно написано його рукою, перекреслив і зверху дописав кілька слів. Знову перечитав, скривився, щось викреслив і вписав новий рядок.
- На плечах хустка – білим птахом. І сива – сива голова… - сказав уголос, прислухаючись до вимовлених слів, які покотилися по великій пустій кімнаті, вдарилися об стіни і знову повернулися до нього. Сподобалося. Наче добре.
- Йванчику, йди вечеряти! – покликала з кухні мати.
Коли вже вечеряли, - картопля з лушпинням, олія з сіллю, тонка скибочка сала, хліб, який пахнув степом – спитала:
- А чого ти так швидко повернувся?
- Ой, мамо, вони там усі дуже зайняті, - засміявся син, - Походив по редакціях, бачу, ще встигну на автобус, ну, і подався додому.
Не сказав матері, що сидів з хлопцями, правив теревені, а коли підійшла обідня перерва, то вони всі розбіглися на обід і залишили його одного. Отакі друзяки.
Автобус підвіз до перехрестя, а звідти до села ще три кілометри. Йшов навпростець, добре що вже стежки протоптані у снігу, не заблукаєш. Зайшов на кладовище до батька. Він був маленький, коли той помер. У такий самий час, зимою, випив із друзями і пішов додому, та десь помилився, вийшов за село, сів, заснув і не прокинувся. Йвану сказали, коли він був у школі, побіг туди, і хоч його не пускали, продерся і побачив батька. Сидів, голову підпер рукою і посміхався.
Позмітав сніг з могили, зітхнув:
- Ех, батьку, батьку…
Отоді й прийшли до нього ці слова, бурмотів їх усю дорогу, щоб не забути:
- Старенька мати коло шляху,
Немов криниця степова…
- А про тебе сьогодні питала Зойка. Каже – де ти подівся? – сказала мати, підсовуючи синові найбільшу картоплину.
Він згадав Зойкіні великі очі… її здивування:
- Дівчата кажуть, що ти вмієш писати вірші. Це правда?
- Так, трохи вмію.
- Дивно якось. Поет, а ходиш на ферму працювати!
- Отаке в мене життя, - засміявся тоді він, переводячи розмову в іншій бік.
Але вона не вгамувалася:
- Можеш і вірша написати? Хоча б про мене?
- Ну, на замовлення я ще не писав, - і справді відмахнувся він.
- Нікуди я не подівся, - відповів матері. – Піду завтра на роботу.
І тут до нього знову прийшли слова:
- А з рук у неї рвуть зелене жито,
Штовхаючись круг ясел, телички…
- Мамо, я пішов, - піднявся він від столу.
- Йди, йди, я сама приберу, - відповіла синові.
Добре, що завтра піде на роботу, бо вже і бригадир питав, де він подівся. Весь у батька, такий же непристосований до життя. Старші її діти у місто перебрались, Грицько, його товариш, теж у місті працює, а цей на фермі.
А вчитель, Еміль Данилович, казали, що Йван дуже талановитий, от тільки талану немає.
Мати прибрала на кухні, заглянула до сина. Він сидів за столом над листом паперу і щось у ньому уважно роздивлявся, перехрестила його і обережно зачинила за собою двері.
Хай сидить, а сама пішла спати, бо завтра раненько на роботу.
18.02.2002р.
P.S.В оповіданні використані вірші запорізького поета Івана Доценка (1950 - 1986) «Сини» та «За матір».
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
