До майже ювілейної дати
Нездатні якісно змінити епоху, ми визначалися через вандалізм. Восени 1990-го учні щодня обхляпували вождя пролетаріату чорнилом з ручок. Навесні 1991-го капітально посинілого Ілліча прибрали геть.
На лінійці 1 вересня 1991 року шкільний смітник був переповнений радянським змістом – подерті піонерські барабани, жорстоко понівечений "червоний куток", агітплакати про полум’яних будьоновців із кабінету ДПЮ. Від піонерської кімнати за місяць залишилася тільки пилюка з-за шаф – навіть самі шафи вже опинилися деінде.
У Львові СРСР вже де факто не існував – але новопроголошена в кінці літніх канікул Україна ще не була визнана жодною державою світу.
70% населення УРСР підтримало входження України до "Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України". Це трапилося 17 березня 1991 року, за 9 місяців до зміни епох.
Світові лідери не хотіли незалежності України, залякані аналітичними версіями про "нову Югославію”. "Chicken Kiev Speech" Джорджа Буша-старшого в ВР УРСР – найяскравіше підтвердження цього. "Свобода – це не те саме, що й незалежність", сказав він після того, як розхвалив Горбачова особисто, його "приголомшливу" гласність, перестройку і демократизацію. "Американці не підтримають тих, хто хоче незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом", – сказав керівник супердержави ошелешеним депутатам "Народної Ради". "Вони не допоможуть тим, хто просуває самовбивчий етнічний націоналізм, базований на етнічній ненависті", – добив націонал-демократів Буш-старший.
Протиставлення свободи з демократією, з одного боку, і незалежності з "національним питанням" – з іншого, здавалося б, мало зняти ілюзії щодо майбутнього України, щодо надій на підтримку демократичного світу. У США, заручниці ядерного протистояння з СРСР, виробився стійкий "стокгольмський синдром”.
Промова Буша в парламенті УРСР прозвучала 1 серпня 1991 року, за три тижні до падіння Союзу. Путчисти, що хотіли прямим масажем серця повернути з коми радянську державу, тільки ще сильніше придушили її.
У ситуації між щойно уникненою кров’ю і наступаючим правовим вакуумом батькам Незалежності вдалося досягти компромісу з тими, хто ще недавно реготав з голодуючих студентів.
Сам процес підготовки референдуму і перших президентських виборів, сам факт того, що жоден із кандидатів-1991 не агітував за відновлення СРСР, працювали на українську незалежність. Перехід із зони декларацій у зону побудови інституцій, його незворотність і безальтернативність вели до єдиного результату.
Незалежність України використав як передвиборчу технологію Леонід Кравчук, який перехопив ідею В’ячеслава Чорновола, помноживши її на організаційний і матеріальний ресурс партноменклатури, що хотіла залишитися при владі. Тоді серед націонал-демократів вважалося необхідним їздити на Схід і агітувати за незалежність. Та розвиваючи цю тему в її сприйнятті виборцями, по суті, люди агітували за Кравчука.
Референдум 1 грудня мав підтвердити всенародну легітимність Акту 24 серпня 1991-го – і підтвердив її 28 804 071 голосом "за”. Бюлетень, замінивши собою кулю упівця чи самвидавну статтю дисидента, влучив точно в ціль. Після цього світу залишилося лише визнати рішення 90% українського населення, а нам – читати щодня у газетах назви нових країн, що визнали нашу державу: 2 грудня - Польща і Канада, 3 грудня - Угорщина, 4-го - Литва і Латвія, 5-го - Росія, Болгарія і Словенія...
США визнали Україну 26 грудня 1991 року.
Саме завдяки референдуму наша держава стала переназваною УРСР, успадкувавши її державну структуру, а її колишній очільник Кравчук сів за кермо своєї старої-нової держмашини. Модифікований радянський соціалізм склав основу соціального популізму - провідної передвиборчої риторики нашого часу.
Чи могло бути інакше – розпуск державних органів, проголошення нової інституційної структури, масовий кадровий набір і люстрація? Мабуть, що ні: надто вагомим і вкоріненим був старий апарат, а опозиція – надто неготовою брати владу.
Сьогодні спадок УРСР живе з нами. Стара адміністративно-територіальна схема, де голова ОДА виступає як аналог першого секретаря обкому партії, а місцева рада може хіба що дискутувати на тему реальної місцевої політики, і надалі діє. Київ тут – українська Москва, Банкова – рідний Кремль.
Повинні зникнути халява, хабарі й халтура, особисте приниження перед вищим керівництвом і громадянська пасивність. Отоді кінцево помре СРСР.
