Презентація номера альманаху «Махаон», присвяченого річниці Великої Перемоги. Віталій Шевченко.
28 травня в Обласній науковій бібліотеці імені М. Горького м. Запоріжжя відбулася презентація чергового номера альманаху «Махаон», в якому прийняв участь і я – як один із авторів альманаху. Якщо не помиляюся, це вже шостий випуск.
Презентацію вели редактори «Махаону» Тетяна Миколаївна Микитенко та Наталя Олександрівна Клименко, знані фахівці і ентузіасти своєї справи.
Виступи учасників презентації вдало перемежалися виконанням ліричних пісень часів війни або на воєнну тематику театром поетичної пісні під керівництвом Олени Алексєєвої.
Цей літературний вечір, присвячений річниці Перемоги, проходив під назвою «Тревожит всей силой своею короткое слово – война...» Слова узяті із творчого доробку поета Олексія Мурача, мова про якого теж йшла на вечорі. З коротким словом про нього виступив відомий запорізький поет Павло Баулін, який і прочитав декілька його віршів.
А презентацію довелося відкривати мені. До мене звернулася ведуча вечора Наталя Клименко із запитанням:
– Що таке, по-Вашому, правда про війну, відтворювати яку Ви намагаєтесь у своїй творчості?
Відповідаючи на це питання стисло, я сказав таке:
– Правда – без обмежень. Або вона є, або її немає. Іншого не може бути. Якщо ми щось обминаємо, не має значення по якій причині, то наш твір не може передати усе яскраве життя навколо нас, або нашого народу. Ось цим я керуюсь, коли пишу. Для мене зразок – «Новый мир» часів Олександра Трифоновича Твардовського. Він зумів побудувати так літературний процес у своєму часопису, що журнал об’ємно, з усіх боків відтворював правдиво життя народу. Це для мене зразок. Коли я пишу про війну, то пам’ятаю, що у ХХ столітті на Україні кожний другий чоловік і кожна четверта жінка загинули. Мої оповідання – це розповіді людей. Я їх тільки записую і обробляю.
Нещодавно у місцевій пресі друкувалися матеріали до 70-річчя Сталінградської битви, де на всі боки використовувався штамп «Стояли насмерть». Мені, як людині, що створює оповідання, цього замало. Я йду далі цього факту. Наприклад, десь зустрів отаку історію. Коли німці притисли наших бійців до самого берега Волги, і, здавалось, не сьогодні-завтра скинуть їх у воду, а ті відчайдушно боронилися, то в один із таких вечорів наш боєць брав цеберко і йшов крадькома набрати води з ріки, щоб угамувати спрагу. І якось зустрівся із німцем, що теж йшов із відром до ріки. Познайомилися. І кілька разів зустрічалися, розмовляли, показували один одному фото із своїми рідними. Потім нашого поранило, і зустрічі припинилися.
Такий факт мені, як людині, що пише, дає більше, ніж оті усі, що «стояли насмерть».
Ведуча зустрічі, Наталя Олександрівна, запропонувала мені прочитати своє оповідання, що я і зробив. Оповідання «За селом» розповідає про те, як після бою біля одного села його мешканці, діти і жінки, йдуть підбирати своїх близьких, що загинули чи були поранені.
Цю історію мені розповів випадковий пасажир автобусу на Космосі, коли я повертався звідти додому. Я навіть не спитав його ім’я...
На закінчення презентації перед слухачами виступила журналіст з Вологди (Росія) Тетяна Сопіна, яка розповіла про свого чоловіка, поета Михайла Сопіна, людини з важкою долею, трагічною біографією і талановитими віршами.
Вже стільки років пройшло, але війна не відпускає наші серця, дивлячись на присутніх, це розумієш. Схилені обличчя, зажурені очі, кожний згадує щось своє...
Можна тільки подякувати Тетяну Миколаївну та Наталю Олександрівну, що вони сумлінно продовжують цю вервечку пам’яті від сумних років війни через наші серця у майбутнє... Спасибі їм!
30.05.2013 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
