Історичне оповідання. Ільф і Петров під час поїздки до Дніпрогесу, у містечку Токмак. Віталій Шевченко.
Це було дивне місто. Перехожі йшли повз нього і розмовляли німецькою, наче це був сам Берлін. Але це був не Берлін, а Токмак, повітове містечко Дніпропетровської області.
Він вийшов з готелю (одноповерховий будинок з оббитою штукатуркою на стінах, ще й відгонило громадським туалетом в коридорах), обминув на виході жінку з ганчіркою у руках (мила ганок) і потрапив на стару людину; вона простягнула до нього руку і сказала на німецькому:
- Будь ласка, подайте на хліб, вже добу нічого не їв, – і подивилася сумними очима.
- Йди, Йоганне, звідси, не приставай до людини! – обізвалася жінка з ганку. Але він пожалів старого, покопався у гаманці і простягнув йому зіжмаканого карбованця. Той схопив купюру і став радісно вклонятися у поклоні – давно так не везло:
- Данке шьон… данке шьон…
- Бітте, - буркнув він і пішов вулицею, роздивляючись цупким поглядом письменника навколо себе.
З-під пенсне дивилися розумні, все помічаючи очі. Головна вулиця непомітно звернула у провулок, потім другий, і він опинився на околиці містечка. Далі починалися високі жовті поля стиглої пшениці аж до самого виднокраю.
З-за найближчого паркану визирнула стара баба в білій хустині на голові і спитала дивного перехожого:
- Ві шпет іст ес?
Він подивився на свого годинника і відповів:
- Ахтен ур морген.
- Айнетенд менш, - додала баба і зникла за парканом.
А він заквапився назад до готелю, бо там повинні були його чекати. Дійсно, біля будиночку стояв легковий автомобіль, і там вже сидів його супутник, визираючи з нього:
- Ілля, ми запізнюємося!
- Зараз, Женю… встигнемо…
Навколо автомобіля знаходився гурт місцевих дітлахів, вони з захопленням дивилися на диво техніки, яке випадково заїхало у їхні пенати.
Найсміливіший спитав:
- Вельхе марке іст?
- Антилопен – Гну, - засміявся він і пішов до номера за речами. Та сама прибиральниця стояла біля дверей із ганчіркою в руках, чекала, коли він вивільнить кімнату.
- Ось і все, - сказав він, піднімаючи валізу, - звільняю ваші апартаменти від своєї присутності.
Жінка закивала головою:
- Бажаю вам здоров’я.
Він повернувся і пішов довгим коридором. Зітхнув. Здоров’я, дійсно, не завадило б.
Вийшов на чистий ганок, в автомобілі нетерпляче чекав його супутник. Вони звідси повинні були їхати на Дніпрогес. Навколо захоплено завмерли хлопчаки. На протилежній стороні вулиці кивав йому ситий Йоганн. Ранкове сонце усміхалося з неба.
А йому залишалося жити ще два роки.
28.03.2004 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
