На цій несподіваній війні. Демобілізація солдата й наслідки гулянки. Коли він демобілізується, то поїдуть спочатку в Одесу. Я думав, що вона вже давно демобілізувалася і поїхала додому. Віталій Шевченко.
Одарченку з самого ранку сьогодні не щастило. Спочатку викликав до себе командир, начальник ремонтної майстерні, майор Сухоруков і запропонував ще залишитися на службі.
– Ти, Одарченко, панімаєш, если демобілізуєшся і уєдєшь, то всё у меня станет. Ничего не отремонтируєм к сроку. А мне надо через месяц всю технику сдать! – дивився благально на нього його командир, з яким вони провоювали два роки. Як йому відмовиш? Прийшлося погодитися.
А потім під час обіду у їдальні йому на гімнастерку вилляли казанок супу і прийшлося її терміново випрати, щоб вона не пропала.
Ось такі справи. І тому він сидів у майстерні в поганому настрої і ремонтував трактор, який йому підкотив на яму його товариш Бадрі Чконія, веселий грузин із Ланчхуті.
– Ось тобі трактор! Ремонтуй! – засміявся він до Одарченка, вискакуючи з кабіни.
З Бадрі він теж провоював майже два роки. Залишилися живими, хоча в атаки не ходили, але було все, і оточення, і бої на передовій, коли витаскували підбиту техніку після бою, бо на війні як на війні, зараз живий, а через хвилину поранено, і все.
Одарченко побіжно оглянув цю купу заліза, треба замінити заднє колесо, як це Бадрі ще їхав на ньому, пофарбувати, бо фарба облізла, мабуть, горів десь, і нове сидіння, старе зовсім не годиться. «А так, здається, усе гаразд», подумав Одарченко, витираючи клоччям руки від мастила.
Але тут його приголомшив Бадрі.
– Знаєш, - він значуще дивився на Одарченка:
– А Любка Новікова вагітна!
– Ну і що? – не зрозумів спочатку Одарченко, риючись серед запасних частин і підбираючи собі ємкість для фарби.
– Ну, ти даєш, генацвале! – не погодився Бадрі. – Ти, що, не пам’ятаєш нашу гулянку місяць назад? Ти ж, Мішіко, тільки один сидів із нею! – і він несхвально подивився на свого друга.
І тут Одарченко згадав. Дійсно, місяць тому назад вони добряче погуляли із знайомими дівчатами з медсанбату. Одна з них, Любка Новікова, сиділа біля нього, молодесеньке таке дівча, п’яна, як чіп, і він був не краще, і вони, той, і ось тобі маєш!
– Я думав, що вона вже давно демобілізувалася і поїхала додому… - сказав Одарченко.
– Боїться їхати додому, каже, батько вб’є… - повідомив Бадрі, осудливо дивлячись на товариша. Він сам збирався одружитися на медсанбатівській красуні, Тамарі Пельц, одеситки, на яку поклав око не один офіцер і сержант, та переміг красень Бадрі. І от коли він демобілізується, то поїдуть спочатку в Одесу в потім морем доберуться і до Ланчхуті.
– Ось так! – щиро посміхаючись до товариша, доповів Бадрі.
– Мабуть, вона тобі все це і розповіла! – здогадався Одарченко.
– Так! Але ніхто не знає з ким була ця Новікова, – додав Бадрі, – не знає і вона сама. Не пам’ятає.
У Одарченка в планах не було ніякого одруження, тим більше, отак, із дитиною, і настрій у нього зовсім зіпсувався. Якийсь сьогодні день невезучий!
Після вечері Одарченко не знав де себе подіти. Бадрі пішов до своєї Тамари а він потинявся по казармі і не помітив, як вибрався на вулицю, пішов нею, вогники світилися в деяких з них. Там мешкали люди із своїм життям, боролися із труднощами, планували своє майбутнє, думали про дітей. На цьому він спотикнувся, на дітях, там десь у темряві буття зароджується його дитина і прийде час і вона ступить у цей невідомий для неї світ і ніхто його тут не чекає і не приголубить.
І в Одарченка знову зіпсувався настрій. Він уявив собі, як ця Любка Новікова наодинці у всьому світі боїться всього, що її оточує, і не знає на що обпертися. На кого. Бо біля неї нікого немає. Він її бачив кілька разів у медсанбаті, куди заходив, щоб відремонтувати їхнього віліса. Невеличке дівча, худе, тільки очі великі, хто б міг подумати.
Цілу ніч не міг заснути. Прокрутився на ліжку. А вранці вирішив побачити її. Для чого і сам не знав. Але треба побачити. Якщо вийде, то порозмовляти. Про що, не знав. Відчував, що так мимо не пройти.
Пішов до ями, де застиг трактор, зняв пошкоджене колесо, тут появився майор Сухоруков, задоволено покрутився біля нього і пішов у штаб. І Одарченко зважився. «Піду, хоч подивлюся».
В медсанбаті був в цей час обхід лікарями поранених і хворих. Коли він скінчився і всі розійшлися, Одарченко побачив купку медсестер і санітарок. Про щось гомоніли, але коли він підійшов до них, то вони замовкли і теж розійшлися, залишилася тільки одна, Любка Новікова. Сиділа на якійсь лавці, опустивши голову.
Він потоптався біля неї. Кахикнув. Не знав, що сказати, з чого починати. Вона підняла голову і подивилася на нього. Двухметровий здоровань, такий, як в її подрузі Тамарі Пельц грузин, розгублено дивився на неї.
– Ви щось хотіли? – сумні очі дівчини били йому у саме серце.
Він ще потоптався на місці і видавив із себе:
– Я… той… батько… майбутньої дитини… твоєї… ось… - і замовк.
Вона підхопилася з місця, не вірячи своїм власним вухам, вчепилася в його руку і заплакала:
– Мене батько вб’є… мене батько вб’є…
Він пригорнув її до себе:
– Ні, тепер не вб’є.
Вона в перший раз нерішуче посміхнулася йому:
– Правда?
– Так. Ти звідки? – спитав.
– З Воронізької області, – сльози висохли в неї на очах.
– Поїдемо до твоїх батьків разом. Коли демобілізуюсь. Через місяць. – повідомив він.
– Так я можу всім сказати? – обережно спитала вона.
– Можеш, – дозволив він.
– А я вже навчилася вареники ліпити. Наліплю тобі цілу каструлю! – повідомила вона йому.
– Добре! Я люблю вареники, – погодився він.
Так і сиділи на лавці, притулившись один до одного.
03.09.2016 р.
