Придивляйтеся до життя, що навколо Вас буяє! Віталій Шевченко.
- Я своїм дітям завжди казав: працюйте добре, Господь таких бачить і допомагає! – почувся звідкись голос і йому відповів інший:
- А скільки їх в тебе?
- Одинадцятеро, - зітхнув перший.
- А в мене двоє, обидві дочки, - відповів другий.
Тут на узліссі місяць добре світив із неба і можна було б розгледіти їх, але Римар нікого не побачив. Тихенько пройшов до дороги, потім назад і знову почув тиху бесіду:
- Найменшій було всього три місяці, як мене забрали.
- А ким працював?
- Сторожував у колгоспі.
- А в мене доньки вже великі, одній вісімнадцять а іншій п’ятнадцять. Баришні!
Римар обережно підійшов до берізки, яка поринула у сон і тихенько зітхала край дороги. І біля неї нікого не було. Дивно. А голоси продовжували неквапну розмову.
- А що було після 38-го року? – спитав батько одинадцятьох дітей.
- У сорок першому почалася війна і нас, німців, усіх депортували на Північ. Багато там загинуло. – зітхнув співбесідник. – Через вісім місяців після початку війни і я помер в Івдельтаборі. Від виснаження…
Помовчали, кожний думав про щось своє. Римар закляк на місці й не ворушився.
- А мене розстріляли тоді, в тридцять восьмому, двадцятого вересня винесли вирок, а двадцять шостого вже розстріляли… дуже поспішали…
Потім додав:
- Так це мабуть і моїх вислали на Північ?
- Мабуть, - відповів другий, - бачиш, нашого села, Фріденсрує, немає… Щезло…
- Хоча б знати, що з ними сталося, - зітхнув перший.
- Якщо залишилися живими, то виїхали в Німеччину, - сказав другий. – Тепер усі так роблять.
- Ну, добре, перепочили, а тепер за роботу, - припинив розмову перший. – Пішли!
І Римар почув, як хтось піднявся, дзвякнуло залізо об камінь і в ближчих до нього рядках кукурудзи затріпотіли верхівки рослин, хтось сапав, прямуючи у другий кінець довжелезного гону.
Римар присів під берізкою і вирішив чекати, що ж буде далі. Мало не заснув. Місяць вже почав ховатися за верхи дерев, коли він знову почув поряд знайомі голоси.
- Як там мої діти – Олена, Марія, Ліда, Густав, Вільгельм, Фрідріх, Євгена, Гельмут, Марія, Фріда і найменшенька, Ірина? – продовжував перший, наче розмова і не переривалася. – Я так скучив за ними!
- А в моїй справі є довідка, що мені 11 січня сорок третього року доведена виписка з протоколу Особливої Наради про мій вирок, хоча я вже майже рік був мертвий… Отакі працівнички! – вів свою партію другий.
- Скоро буде вже ранок, треба встигнути просапати цей клинець, - сказав перший, - Хай нашім дітям буде менше роботи.
І Римар почув, як вони знову пішли у кукурудзу. Десь на самому краю небосхилу зажевріла смужечка темного неба. Пробивався ранок і Римар не помітив як задрімав. Розбудив його шофер їхньої установи:
- Іване Семеновичу! Що це ви відбилися від компанії? Ми вас чекали-чекали тай випили усю горілку! – сміявся той біля Римаря.
- Ну і на здоров’я! – відповів Римар. – Ви ж знаєте, що я непитущий.
А сам вийшов з посадки, перейшов дорогу і довго дивився на висапаний клинець. Вчора ввечері він ще був увесь забур’янений.
27.02.2004р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
