Не забуваймо!
Я на них спочатку не звернув уваги. Сидять собі на лавочці, ну, хай і сидять. Зайду в перукарню, якщо є черга, займу, якщо ні, то зразу проходжу до майстра. Підстрижусь, не забуду нагадати, щоб підстригла вуси і йду собі додому.
Коли виходжу, знову вони потрапляють на очі. Весною чи влітку, це зрозуміло, але коли побачив їх узимку, пригорнулись один до одного, сніг мете, завірюха, та і мороз добрячий, хукаю на долоні, а їм все байдуже, здивувався.
Підійшов поближче, придивився, йому років під сорок, сірий піджак, кашкет з великим козирком, такі носили ще до війни, командирські чоботи, а їй років тридцять, не більше, біла кофточка (це в такий мороз!) із синьою краваткою, спідниця по коліна, чорні панчохи, які обтягували довгі, стрункі ноги, взуті у гарні туфлі.
Хотів спитати їх:
-Шановні, може вам треба допомога?
Але щось стримало мене. Почув їхні тихенькі голоси:
-Шкода, що я не дуже довго працювала манікюрницею. Дивлюсь, що дівчата так само роблять, як я колись, - зітхнула молода жінка.
-Катрусю, ти не винна, - відповів її супутник, подав їй руку і вони пішли, розтанувши в сніговій круговерті.
Через місяць, коли я прийшов знову підстригатися, на дворі вже стояла весна. Я їх побачив, коли підходив до перукарні. Сиділи на тому самому місці і тихо перемовлялись.
-Пробач мені, що я дала зізнання проти тебе. – Говорила молода жінка, схиливши голову на його плече. – Я спочатку відмовлялася, а слідчий вдарив мене залізним прутом, завернутим у газету, я і впала. Кілька разів бив.
-Дівчинка ти моя, - сказав той, у кашкеті і поцілував її у щоку. – Мене теж так само обробляли.
Я підійшов упритул ї хотів до них звернутись, але щось мене знову зупинило. На цей раз сонце піднімалося до зеніту і щедро кидало свої яскраві промені на землю. Тому я їх добре роздивився.
І те, що я побачив , мене збентежило. Його обличчя було геть все побите, а в неї на потилиці виднілася чорна дірка. Вони пішли, а я все стояв, наче прикутий, на одному місці. Ось воно що, приходять туди, де перед війною жили і працювали.
Я не став чекати ще одного місяця, коли прийду сюди підстригатися. На другий день купив гарних троянд, що продаються у нас на розі біля гастроному і попростував до перукарні. Вони вже були там.
Я підійшов і простягнув квіти молодій жінці. Вона їх обережно взяла і притиснула до своїх грудей, очі в неї сяяли.
-Митю, такі самі ти подарував мені на мій день народження, коли ми повернулися з Харбіна.
І вони знову пішли. Я стояв і дивився їм услід. Згадав, де я раніше чув про них. Це розповідала сусідка по старій комунальній квартирі, Ганна Василівна, коли ми ще жили на Леонова, про свою молодшу сестру, забиту в «окаянном» тридцять сьомому році разом із чоловіком, офіцером Червоної Армії…
Ми не можемо їх забувати, бо тоді ми станемо такими, як ті, хто їх вбив.
09.02.2002р. – 05.02.2018р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
