"Будете мене ви споминати..."

У літопису життя і творчості О.С. Пушкіна про це написано дуже просто, навіть скупо: «Травень, 28. З дозволу Інзова від’їзд ранком хворого Пушкіна з Раєвськими – Миколою Миколайовичем-старшим, Миколою Миколайовичем-молодшим, Марією Миколаївною та Софією Миколаївною, гувернанткою Мятен, компаньйонкою Ганною Іванівною, французом Фурнье та лікарем О.П. Рудиковським на Кавказькі Мінеральні води. Їдуть у двох каретах та колясці…»*.
Дослідники, здається, перевірили кожний кілометр цього «вічного» маршруту від Катеринославу до П’ятигорська. І ми разом з подорожніми проїжджаємо ним багато разів, переправляючись через Дніпро, заглиблюючись у безкрайні таврійські степи. І зустрічаючи теплі хвилі Азовського моря…
І якби не те, що серед подорожніх був Пушкін, то ця поїздка, безумовно, канула б в Лету. А так ми вже більше як сто років придивляємося до всіх них, хто виїхав травневого ранку з Катеринослава, прямуючи на південь, на Кавказькі Мінеральні води. Але пелена часу та історії майже закрила їх від нас.
Проте, зразу ж треба зробити застереження, що розуміння того, хто ж такий Пушкін, прийде набагато пізніше і що потрібно записувати все, що пов’язане з його ім’ям. Тому крім Рудиковського ніхто не залишить спогадів про Пушкіна у цій поїздці. А більшість тих, з ким спілкувався Пушкін під час подорожі, могли це зробити, бо тільки Микола Миколайович-старший Раєвський та Фурнье померли раніше Пушкіна.
Тому слушно зауважує запорізький краєзнавець М. Шевельов про те, що Пушкін тоді нічим не виділявся серед інших мандрівників. Він наводить уривок із спогадів Рудиковського: «На рецепті треба написати кому. Питаю. «Пушкін», призвіще незнайоме, у всякому разі мені»*.
Дійсно, Пушкін на той час був автором лише трохи більше як трьох десятків надрукованих віршів, які були майже невідомі за межами Санкт-Петербургу та Москви, та коли вони подорожували півднем, вийшла у світ перша поема Пушкіна «Руслан і Людмила». Оце і все.
Тому і не дивно, що про більшість супутників Пушкіна ми знаємо дуже мало – гувернантка Мятен була англійкою*, компаньйонка Ганна Іванівна – татаркою*, повне ім’я француза Фурнье було Віктор-Андре Фурнье де Бафлемон. Він працював вчителем в сім’ї Раєвських, притягувався у справі декабристів але був звільнений з-під арешту після з’ясування, що він не належав до таємних товариств. Фурнье ще зустрічався із Пушкіним у Кишиневі в липні 1822 року. Помер 30 березня 1830 року*.
В раритетній книзі «Разговоры Пушкина», яку видали у свій час пушкіністи Сергій Гессен та Лев Модзалевський, навіть немає згадки про Мятен, Ганну Іванівну та Фурнье*.
Залишається один Остап Петрович Рудиковський (21.09.1784-1851). При найближчому розгляді він виявляється досить цікавою постаттю. В «Пушкінській енциклопедії» про нього написано досить стисло: «…вихованець Петербурзької медико-хірургічної академії, штаб-лекарь, супроводжував сім’ю Раєвських (і Пушкіна) у їх подорожі на Кавказ і Крим (травень-вересень 1820), автор записки «Зустріч із Пушкіним» (1841)…»*. Оце майже і все.
Ще відомо, що Пушкін написав на Рудиковського дружню епіграму. Вона приведена в його творах:

«Аптеку позабудь ты для венков лавровых
И не мори больных, но усыпляй здоровых».

Але обов’язково з приміткою: «Эпиграмма на доктора Рудыковского, писавшего плохие стихи»*.
Майже дослівно це надруковано і в «Пушкінській енциклопедії»: «Эпиграмма на сопровождавшего семью Раевских на Кавказ доктора Рудыковского, писавшего плохие стихи»*.
Хто перший написав таке, зараз важко з’ясувати. Рудиковський був, як пише відомий дослідник української літератури Григорій Нудьга, «здібним поетом»*. Але про це трошки нижче.
Якщо уважно проаналізувати текст епіграми, то бачимо, що Пушкін радить своєму товаришу по подорожі кинути лікарську справу і зайнятися поетичною творчістю. Зрозуміло, ця порада дається у гумористичному тоні (…усыпляй здоровых!), але відомо, що Пушкін не помилявся в своєму художньому чутті, не помилився він і цього разу.
Той же авторитетний дослідник Григорій Нудьга пише: «Рід Рудиковського походить від хорватів, що поселилися на Україні ще в середині ХVIII століття. Батько Рудиковського був келейником у Києво-Печерській лаврі»*.
Потім він стає священником у с. Вільшанці, Васильківського повіту на Київщині. «Пройшовши немудру домашню науку, Остап поступив до школи при духовній академії в Києві, а далі став і студентом цієї академії»*.
Мається на увазі знаменита Києво-Могилянська академія, рівень навчання в якої, незважаючи на утиски уряду, зберігався на той час досить високим. Тому і не дивно, що Остап Рудиковський отримав там блискучу освіту. Вільно володів кількома мовами, добре знав класичну літературу, західноєвропейську, українську і російську.
«У 1806 році випускника О.П. Рудиковського духовна академія направляє вчитися до Петербурзької медико-хірургічної академії з умовою, що по закінченню він буде читати медицину в Київській духовній академії. Але в 1810 році, після закінчення медико-хірургічної академії, Рудиковського направляють військовим лікарем у Томський полк. Протягом 1812-1815 рр. Рудиковський бере участь у боях під Смоленськом, під Бородіним, біля Красного, побував у Сілезії, Саксонії, Баварії, Прусії та Франції. У 1818 році Рудиковського перевели до Київського військового госпіталю…»*.
«Після відкриття у Києві університету (1834) Рудиковський приятелював з М.Максимовичем, першим ректором цього університету, а також з деякими професорами»*. Під впливом Максимовича Рудиковський почав писати українською мовою. І вірші українською мовою показали, що Рудиковський дійсно мав здібності непоганого поета.
Але для того, щоб виписатися у гарного поета, треба постійно працювати над словом, що і радив своєму знайомому Пушкін.
Ця епіграма наводить також на думку, що, мабуть багато чого цікавого міг розповісти Рудиковський, дотепно і точно, своєму молодому товаришу. Так що, думаю, помиляються коментатори і в «Пушкінській енциклопедії» і редагуючи твори великого поета.
Підтверджує мою думку якраз вірш Рудиковського про «Наталку Полтавку», класичний твір Івана Котляревського.
Так, Рудиковський відзначає, що зречення Возним Наталки на користь Петра є нереалістичним, бо у житті: «він би Петра на порох стер і зм’яв…». Рудиковський застерігає, що в дійсності так не буває, що добрість Возного у творі штучна: «Багацько ще колись Петру він вчинить шкоди»*.
Цей уважний, критичний погляд бувалої людини Рудиковський зберіг і у своїх споминах про Пушкіна.
Писав він їх, коли слава Пушкіна як першого поета Росії піднялась над країною і Рудиковський міг би трошки підправити свої спомини, як це робили багато з мемуаристів. Але він скрупульозно точний навіть у дрібницях: не знав Пушкіна до поїздки – пише про це, прийшли з Раєвським-молодшим до хати, де мешкав Пушкін, а на столі якісь папери, спитав: Що ви тут робите?
- Пишу вірші.
«Знайшов, - думав я, - і час і місце»*.
Тому їм можна довіряти в кожному слові і тільки жалкуємо сьогодні, що Остап Петрович написав небагато. Але, мабуть, на те були свої причини. Це був тільки 1841 рік, Пушкін загинув, Лермонтов в засланні на Кавказі, Грибоєдов вбитий, багато декабристів, знайомих Рудиковського, теж у вигнанні, тому такий скупий на слова Остап Петрович.
На жаль, майже вся творча спадщина поета загинула, як завжди у нас трапляється у таких випадках, коли син поета перевіз її із Києва у Санкт-Петербург.
А те, що збереглося, надрукували через п’ятдесят років, коли вже нікого з сучасників Остапа Петровича не було в живих.
Як зазначає відомий запорізький поет Петро Ребро, «Благотворний вплив на поета атмосфери України, пронизаної ідеями декабризму і духом козацького волелюбства, важко переоцінити. Не випадково найавторитетніші пушкінознавці вважають, що саме «на юге России», а вірніше в Україні, де поет жив кілька років, він остаточно сформувався як художник і громадянин»*.
Відомий російський літературознавець Б.Бурсов підкреслює: «В новых условиях Пушкин сразу обнаружил иные качества своего гения». І трохи нижче: «Южная ссылка Пушкина, можно сказать, поставила точку над «і» в его поэтическом развитии»*.
І почалося все це з подорожі на Кавказькі Мінеральні води з сім’єю Раєвських, де він познайомився з Остапом Петровичем Рудиковським.
В одному з віршів Рудиковський пророче написав: «А вмру, то будете мене ви споминати».
І так і вийшло, як написав поет.

11.11.1999 р.

Примітки.
1. Летопись жизни и творчества А.С. Пушкина, 1799-1826. Составитель М.А. Цявловский. Изд. 2-е испр. и доп., Ленинград, «Наука», 1991 г., стр.213.
2. М. Шевельов. Над синню буйного Славути… Краєзнавчі розвідки, Запоріжжя, видання автора, 1998 р., стор.22.
3. Л.А. Черейский. Пушкин и его окружение. Ленинград, «Наука», 1976 г., стр.264.
4. Там само, стр.15.
5. Пушкинская энциклопедия. 1799-1999, М., Изд. «АСТ», 1999 г., стр.591.
6. Разговоры Пушкина. Собрали Сергей Гессен и Лев Модзалевский. Москва, Изд. «Федерация», 1929 г.
7. Пушкинская энциклопедия, 1799-1999, М., Изд. «АСТ», 1999 г., стр.507.
8. А.С. Пушкин, Сочинения в трех томах, том 1. М., «Художественная литература», 1985 г., стр.227.
9. Пушкинская энциклопедия. 1799-1999, М., Изд. «АСТ», 1998 г., стр.672.
10. Бурлеск і травестія в української поезії першої половини ХІХ ст. Київ, Держ.вид.худ.літератури, 1959 р., стор.30.
11. Там само, стор.579.
12. Там само, стор.580.
13. Там само, стор.580.
14. Там само, стор.580.
15. Там само, стор.32.
16. В.Я. Рогов. Далече от брегов Невы… Заметки о пребывании А.С. Пушкина в Екатеринославе в 1820 г. Днепропетровск, «Промінь», 1984 г., стр.51.
17. Петро Ребро. О.Пушкін і Запоріжжя. Запоріжжя, «Хортиця», 1999 р., стор.3.
18. Б. Бурсов. Судьба Пушкина. Л., «Советский писатель», 1986 г., стр.373.