Мабуть ніде, ні в одній державі немає таких арештів, як оце в нас в Союзі. Віталій Шевченко.
Оселедець затримав на хвильку у руці ручку, потім поганяв її у каламарю і націлився написати в щоденнику думку, що роїлася у нього в голові.
«Мабуть, ніде, ні в одній державі немає таких арештів, як оце в нас в Союзі».
Потім підняв голову від паперу, помилувався красивим написом у зошиті. Лампа , що стояла перед ним на столі, блимнула, і тіні побігли по кімнаті, зосереджуючись у віконці.
Була глуха ніч. Оселедець щойно перевірив останню пачку зошитів і вже збирався вкладатися спати. Завтра перший урок, не можна запізнюватися. Десь щось загуркотіло, він прислухався, їхала машина. В Оселедця тьохнуло серце, це, мабуть, за ним. Він схопив щоденника, заметушився по кімнаті, куди б оце сховати?
Підбіг до образів і сховав його за іконами. Святий Миколай співчутливо дивився на нього. Коли обшукували, то перевернули все у кімнаті, забрали з собою навіть усі підручники та зошити учнів, а заглянути за ікони не здогадалися.
Отак Оселедець опинився у Туруханському краї. Рубали ліс. Сміявся:
- Продовжуємо справу Сталіна і Свердлова.
Знайомі зеки попереджали:
- Не дуже просторікуй. Донесуть, добавлять строк.
Але пронесло. Звільнили тільки у 1954 році. Їхати не було куди, тому поїхав у те село, де колись арештували.
В школі були всі нові вчителі, не пам’ятали його. Він згадав, що директором був середнього віку чоловік з орденом на грудях.
- А-а-а, - здогадався завуч школи, без одного вуха, десь загубив на вітрах війни, - це Семен Петрович Дзюба.
Помовчав і додав:
- Загинув у 1941 році. На початку війни.
Але Оселедця не відпустили від себе, в школі були потрібні вчителі.
- Зараз будете викладати географію. А з нового року щось придумаємо. Бо до нас ніхто не хоче їхати. – вирішив завуч.
Та головна зустріч була у Оселедця попереду. Коли вони із завучем пішли до центру, то біля магазину перехопила їх якась молода жінка:
- Ой, Юрію Федоровичу! Ви повернулися! – і Оселедець впізнав свою ученицю Наталку Гудзь, вона посміхалася до нього. Це з хати її батьків він покрокував у далекий Туруханський край.
- Як батьки? – спитав він молодицю. На її обличчя набіг сум:
- Батько загинув десь на війні, а мати робе у колгоспі. – і додала:
- Я вийшла заміж і тепер вже не Гудзь.
І Оселедець згадав, як зустрів колись її біля школи. Вона плакала, розтираючи сльози по обличчю.
- Що трапилося? – зупинився він біля дівчинки.
- З мене хлопці сміються, що я Гудзь! – схлипнула вона.
- Ой, - сказав він, - знайшла чого плакати! Вийдеш заміж і поміняєш прізвище, оце і все. А я, бачиш, Оселедець і нічого не можу поміняти. Так і буду Оселедцем усе життя! – і він засміявся. І дівчинка полегшено зітхнула.
Наталка Гудзь, а тепер вже і не Гудзь, не відпустила Оселедця, повела його додому, до матері. І мати його теж впізнала:
- Слава тобі, Господи, Юрію Федоровичу, повернулися!
Він потоптався біля ікон, згадуючи, як заховав за ними свій щоденник, святий Миколай радісно дивився на нього. Наталка здогадалася, чого зам’явся вчитель і сказала:
- Ми його, ваш зошит, знайшли і переховали.
І кинулася з кімнати, потім повернулася із ним. Пожовклі сторінки, вицвілі чорнила, але розібрати можна: «Мабуть, ніде ні в одній державі немає таких арештів, як оце в нас в Союзі…» А якби знайшли тоді цей зошит, мабуть, і розстріляли б його.
- Спасибі… - тільки і сказав він.
02.12.2015р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!