Обпечені війною

Меня сжигает сейчас только одно желание: записать всё, что было опущено в других книгах.

Генри Миллер

Вона вже звикла до цих співчутливих поглядів і не звертала на них уваги. Що поробиш, таке життя.

Коли їх звільнили американці, то забрали у шпиталь підлікуватися, бо вони були схожі на отих, якими лякають дітей на баштані, одна шкіра та кості. Підлікували, а їй ще змайстрували протеза, можна було вже не спиратися на милиці. А коли поверталися додому, то подарували кожному цілий чемодан з різним начинням, мовляв, у вас, у Росії, знадобиться, бо нічого там після війни немає.

Вони і не дуже пручалися, хоча деякі і казали, що в нас все є, мовляв, партія і уряд думають про нас, – але від чемоданів не відмовлялися.

Правда, з тим чемоданом у неї вийшов казус. Хтось із солдатів допоміг їй його нести, та так у вокзальній веремії і зник разом із ним. Але вона не дуже переймалася цим: як прийшло, так і пішло.

Коли вже поверталася додому, то лікар, американський капітан, дав їй свою адресу. Мовляв, коли буде потрібна допомога, напиши. Вона ніяково відмовлялася: та яка там допомога, у нас дома все є! Але він настійливо сунув їй папірця з адресою і співчутливо дивився на неї: така молода і красива – і на протезі.

Коли вже опинилася у наших, то вона на всяк випадок заховала його у протезі. Перерили всі речі, але папірця не знайшли.

А він таки знадобився. Познайомилася на базарі з безногим солдатом, просить милостиню. Сашком звати, живе неподалік, у баби Мотрі, вона багато з нього не бере – багато і не візьмеш: скільки подадуть, стільки і маєш.

– Де це тебе? – якось спитала.

– Там мене вже немає! – засміявся він у відповідь. – Тільки ноги свої залишив.

Вона тоді сунула йому у кашкета всі гроші, які були у неї.

Він глянув на асигнації, що жмутком лежали перед ним, і посмішка щезла з його обличчя:

– Ти мене не жалій... Не треба...

– А я і не жалію... Я така, як і ти... – і стукнула протезом об землю.

Коли відійшла метрів на десять, озирнулася, – а він дивився їй услід.

Ось тоді вона дістала із схованки отого папірця. Довго його роздивлялась, а потім написала листа, мовляв, шановний містере капітане, допоможіть, потрібно два протези, а якщо не можна, то хоча б один, допомогти гарному чоловікові, солдату Червоної Армії. І на розі вулиці кинула у поштову скриньку.

Відповідь не забарилася. Її викликали туди, куди треба. Перед тим, як йти, вона одягла свою парадну гімнастерку з орденом і медалями і пішла.

Зустрів її офіцер, з майорською зірочкою на погонах, провів у кабінет, посадив на стілець. Сам сів навпроти, уважно розглядав прибулу. На столі перед ним вона побачила свого листа.

– Як потрапили в полон? – спитав. Співчуття виникло на хвильку в його очах і зникло.

– Під час бою була поранена, прийшла в себе вже у німців, не добили. Потім працювала у бауера, доки не звільнили американці. – Зітхнула, згадувати важко.

– А звідки у вас ця адреса? – він кивнув на листа.

– Дав американський капітан-лікар, коли поверталася додому.

– Для чого? – наїжачився той, що повинен усе знати.

– Сказав, якщо буде потрібна допомога, то напиши, і він вишле протеза. А тут я познайомилася із таким, як я, безногим... – вона опустила голову і розправила складки на платті.

Той, за столом, мовчки дивився на неї, потім сказав:

– Добре, йдіть, а своєму знайомому скажіть, щоб не просив на базарі, бо заберемо.

З тим і відпустив її.

Вона тоді швидко зашкутильгала на базар і попередила його, мовляв, не проси, бо заберуть.

– А що мені робити? – спитав він, розпачливо розводячи руками. – У тюрмі хоч кормити будуть.

– Ні, – сказала вона, – я тобі допоможу.

Він помовчав, а потім подивився на неї знизу:

– Не зв’язуйся зі мною, тобі і так важко.

– А звідки знаєш, як мені одній? – посміхнулася вона, а губи задрижали.

Отак почали разом бути, підтримувати один одного.

А оце сьогодні після останнього уроку затрималася в класі, складала зошити. Діти з гамором повилітали у коридор. Побачила, як на парті біля вікна завмерло дитинча, пальцем водить по парті, а в очах сльози.

– Що з тобою? – підійшла до неї. – Чому не йдеш додому?

– Боюся... – а в очах застиг переляк.

– Чого, голубонько? – спитала.

І дитинча не витримало, заплакало:

– Мене новий татко побив, я розбила склянку... необережно.

Вона із жалем дивилася на дівчинку: у тій під оком горів свіжий синець.

– Добре, Лідусю, не бійся, йди додому, я зараз прийду до вас.

І в дівчинки висохли сльози, і вона посміхнулася вчительці.

– Йди, Лідусю, – сказала вона ще раз, потім зайшла додому. Сашко сидів на порозі хати і розбирав стару машинку «Зінгер».

Вже і забула, коли шила на ній. Зламалася.

– Почекай, – сказала йому, – я зараз повернуся. Тоді пообідаємо.

Надягла гімнастерку з нагородами і пішла до батьків Лідусі. Її батько загинув на фронті, а мати прийняла якогось приїжджого. Тепер працював у депо. І, бач, руки на дітей піднімає. Ціпок забула у хаті, тому йшла обережно, накульгуючи на протез.

А біля воріт вже біліла голівка дитини: боялася заходити у хату. Вона пригорнула її до себе і зайшла у двір.

– Приймаєте гостей? – спитала, коли виглянула з хати мати Лідусі.

– Щось трапилося? – спитала та і озирнулася на дочку.

– Ні, нічого, хочу просто поговорити з вами. Чоловік дома?

– Так! – запитально дивилася та.

– Йди, поки погуляй, – сказала вона учениці.

В хаті за столом сидів чоловік, якраз обідав. Вона подивилася на нього: вицвіла гімнастерка, великі, розбиті від важкої роботи руки лежать на столі. Здивовано дивився на вчительку.

Вона підтягнула стілець і сіла навпроти нього. Сіла так, щоб він бачив її протез. Збоку завмерла його жінка.

– Як вам не соромно! – сказала вона. – У вас піднялася рука на дитину. На сироту. У нас в селищі пішли на фронт 40 хлопців, повернулися тільки двоє. Семен Палій, сліпий, і Сашко Попелюха, без обох ніг. А всі інші загинули. Загинув і її батько. Якби він повернувся, то ви б тут не сиділи. А ви повернулися живий і здоровий, з ногами, руками – і собі таке дозволяєте. Як вам не соромно!

Вона обережно піднялася зі стільця, стукнула протезом по підлозі, так, що затанцювали медалі у неї на грудях, і повільно пішла з хати. Жінка кинулася відчиняти їй двері, а той сидів як пень, не чекав такого.

Дружина повернулася і з острахом дивилася на нього. Він взяв ложку, поганяв по пустій мисці і сказав:

– Нагодуй дитину. Вона ж після школи, їсти хоче.