Світлій пам'яті Бориса Олійника

Посіяли людям
Літа свої словом, не житом.
Красивим, пісенним,
Промовистим, як джерело.
Хто слово те вчує,
Зуміє на світі прожити,
Даруючи іншим
Наснагу, любов і тепло.

Те визріле слово
Вітри замести не спроможні
Ні порохом часу,
Ні заздрощів глумом їдким.
І зливи осінні
Його потопити не зможуть,
Бо здатне те слово
Дозріле долати віки.

У Вашому слові
Вирує відгомін епохи.
Клекоче життєва
Енергія вічно жива.
Будь ласка, маестро,
Побудьте із нами ще трохи,
Навчіть, як полову
Не сипати в зерна-слова.

Та сивий маестро
Всміхнувся печально очима.
І крилами руки
Зробились його водномить.
«Лишайтесь щасливі,
Пора мені вже на спочинок,
А ви тут без мене
Навчайтеся слово любить».

Злетів над землею
І зник у підхмар’ї далекім.
Лишивши на пам’ять
Про себе надбання святі,
Стежки споришеві,
І райдуги в небі, й лелеки,
Замислене поле
І зерна знання золоті.