Про витоки козацтва й давню історію Надпорожжя, Запорожжя та Побужжя.
Дух волі
1
Нестор на початку свого Літопису перечислює словянські племена і згадує уличів. «Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличи й тиверці сиділи по (другому) Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те назвали їх греки «Велика Скіфія».
Словяни звали другий зараз Південний Буг – Богом. Туди ще в геродотові часи вели «священні шляхи». Багато стародавніх народів виводять своє походження від річок – богів роду. Змієнога скіфська богиня Апі (дослівно «річка») – мати скіфів, в свою чергу, була донькою ріки Борисфену (Нєпри) та верховного божества Папая. Ми й зараз звемо папою тата, а папкою – хліб.
Важливо й те що, тиверці і уличи сиділи аж до моря і що саме їх греки звали Велика Скіфія. В різних літописах зустрічаємо написання: уличі, угличі, улучани і навіть лудани. Назва сприймається однозначно слов’янською, але незрозумілою. Угличи, улучани – це вже тепліше. Згадайте вигин Дніпра, який до Василівки тече на південь, а потім різко повертає на захід, утворюючи кут, угол російською, вигин, луку біля моря. Звідси й добре відомі нам лукоморські половці. Прокопій (УІ ст.) пише, що кіммерійців тепер звуть утигурами, за ними незлічені племена антів. Антиус – той що знаходиться з краю. Як тут не згадати козацький, а не селянський вираз: «Моя хата з краю, я перший ворога стрічаю».
Отож, нащадки давніх антів – уличі, – це і є Південна, Приазовська Русь. Звідси деякі дослідники локалізують таємничу Артанію на території між Молочною та Дніпром. Адже давньоарабський термін «острів» означає будь-яку відокремлену територію. Межиріччя Тигру та Євфрату «Аль-Джазіра» тобто «Острів».
Вже й ми почали забуваємо про Великий Луг, а якихось 1200 років назад таким же Лугом були «болота поблизу Меотиди», з великими (судноплавними ще в козацькі часи) ріками: Молочною, Бердою, Міусом та Кальміусом, з повноводими на той час Великим та Малим Утлюком, Атманаєм з величезними подами тим же Домузли чи Агайманський, майже завжди заповненими водою.
Ці землі завжди приваблювали ризикований, сміливих людей. Добавте сюди правічні шляхи: північну вітку Великого Шовкового, Залозний та Солоний.
Взагалі-то київські літописці не часто згадують уличів. Але ці згадки багато варті. У рік 6367 (859) літописець згадує, що частина слов’янських племен платила данину варягам, а частина – хозарам. Так от, уличи й тиверці нікому данину не платили.
У 885 році «і володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать». Х. Ловменський у книзі «Русь і нормани» (1865) пише, що Аскольд і дір воювали з деревлянами і уличами «…ратині с Древлями и Уголичи».
Тепер звернемося до Першого Новгородського літопису: «Игоре же седеша в Киеве, княжа и воюя на Древлян и на Угличе. И бъ у него воевода Сванельд и примуча угличе и возложи на них дань, и власть Сванельду; и не вдодяшеся один град, именем Пересечень, и сиде около его три лета, и едва взя. И беше седяще уличе по Днепру въ низ, и по сем переидоша межи Бъгъ и Днепр, и сидяше тамо».
Як бачимо, уличі не підкорилися князям, а відійшли до Богу й Дністра, там і зараз є село Пересічене.
Після цього назва уличі зникає з поля зору літописців та не зникають їх гени, звитяга й дух.
Старий же Пересічень вчені локалізують в межах сучасного міста Дніпра, там де в Дніпро впадає річка Самара. Саме ж місто – столиця дніпровських лоцманів, знавців порогів існувало з 8 по 13 століття, коли було знищено під час ординської навали.
Хто хоче більше дізнатися про уличів, Пересічень та Дніпровські пороги тому варто ознайомитися з книгою В.В.Бінкевича та В.Ф.Камеко «…Град ім’ям Пересічень», Дніпропетровськ, 2008.
2
Як вважають деякі дослідники, розгромивши Хазарський каганат, Святослав надав «ведмежу послугу» Русі. Ця держава певною мірою виконувала роль щита, який прикривав Русь від азійського степу. До речі, в науковому світі існує думка, що Святослав взяв лише Саркель – Білу Вежу, лише про це пише київський літопис. А ось столицю Ітиль в пониззі Волги взяли вже якісь інші руси. Іудейська верхівка каганату на той час своєю безмірною зажерливістю та жадібністю «дістала» не лише всіх сусідів, але і власне хозарів. Так що ця дивна держава була приречена і рухнула «під тягарем власних гріхів». Трапляються такі випадки в історії ? Остаточно добив Каганат Мстислав Святославович Красний.
Як би там не було, в утворений пролом рвонули з заволзьких степів кочові народи: печеніги, половці, угри-мадяри, болгари, авари-обри та інші.
Якщо це можна поставити в вину Святославу то не меншою його помилкою було й «підкорення» уличів, які полишили Надпорожжя і Запорожжя й відкрили м’яке підбрюшшя київської держави – Поросся. Але «святе місце пусто не буває» і вже у 1022 році Мстислав приводить сюди касогів-черкесів. Так з його легкої руки виникли майбутні Черкаси, а українців майже до 19 століття московіти звали черкесами.
Хвиля за хвилею рухалася азійська навала. А що лишалося їхнім попередникам, які щойно прижилися на пониззі Дніпра? Або загинути в бою, або схилити голову й стати рабами нових завойовників, або … визнати формальну зверхність київського князя й оселитися в Пороссі. Це так звані «наші погани», добре знайомі по літописам під назвою берендеїв, чорних клобуків, ковуїв, печенігів, торків, турпаїів і т.д.
З іншого боку, ті слов’янські племена, які ніяк не хотіли ставати «єдиним давньоруським народом» і залежати від зажерливих пришлих Рюриковичів, навчилися знаходити спільну мову зі східними пришельцями, формально визнаючи їх владу, а фактично займаючи ту нішу, яка ніяк не підходила кочовикам-степовикам. Так по річках, болотах, плавнях з’явилися знавці й сторожа бродів, переправ; мисливців та рибалок відомих нам на схід від Дніпра як бродники, а на захід – як берладники.
В останніх неважко розгледіти все тих же нащадків уличів та тиверців. Основна маса їх обрала територію між Богом (Південним Бугом) та Дністром. На півночі їхні землі сягали боліт колишнього велетенського Амадоцького озера, про яке пишуть античні та середньовічні географи і вкрай рідко згадують сучасні. Це північ сучасної Вінниччини, південь Житомирщини та схід Хмельниччини – межиріччя Дністра й Бога та Дніпра, з якої починаються десятки річок. На південь від цього озера через кожні 7-20км в Дністер впадають численні, а на той час навіть судноплавні ріки. До того ж зі сходу все це прикрите Інгульцем, Інгулом і все тим же Богом. Зверху від київських князів місцевість захищена Амадокським озером, яке поступово стає болотом. Кочовикам там робити нічого, а слов’янам є що. Так виникає Болохівська земля, яка майже не від кого не залежить. Її очільники – місцеві болохівські князі давнього, древнього як вважав Костомаров роду, не Рюриковичів. Не важко побачити в них давніх улицких князів, нащадків антів. У 1160 році берладники настільки розхрабрились що взяли Олешки, але невдовзі отримали по зубам від воєвод київського князя.
Вони вміють ладити зі степняками. Під час горезвісної битви на Кальці донські бродники переходять на сторону монголо-татар. Про це пишуть всі кому не ліньки, а ось про те що володимиро-суздальські князі взагалі відмовилися від спільного з руськими князями походу, якось забувають.
Військо Батия після підкорення Києва, рухалося на захід північніше Амадока. Болохівці домовилися з татарами і, згодившись сіяти для них ячмінь та просо, визнали їхню зверхність. Руські літописи стали звати їх «татарськими людьми» й навіть з’явився вислів, що «татари отчичі і дідичі Подільської землі». Баскаками та темниками-отаманами в Пониззі лишалися самі болохівці.
Це аж ніяк не сподобалося Данилу Галицькому і він у тому ж 1241 році розгромив та полонив болохівських князів, але врешті-решт у 1250 році був змушений визнати владу Батия на правах широкої автономії, як сказали б ми зараз. Папа визнав Данила королем, але так і не спромігся на реальну допомогу. Володимирсько-суздальські князі беззаперечно визнали владу близької їм по духу орди і категорично відмовлялися від будь-якого спільного спротиву.
Про болохівську землю літописи забули. Ця своєрідна буферна зона лише у 1255 році знову визнала протекторат Золотої орди. Саме ж поняття відчайдух-болохівців збереглося до часів запорозької козаччини. Добавте, що сюди було переселено тюркомовних вірмен-кіпчаків. До початку ХІХ століття у Кам’янець-Подільську проживала найбільша в Україні вірменська колонія.
Дмитро Яворницький пише про «татарських козаків», але ж як і чорних клобуків називали «нашими поганами» так і болохівців звали «татарськими людьми», тобто такими, що визнали зверхність татар. Запорожці теж до 1654 року визнавали владу польських королів, не дуже з ними рахуючись.
Не важко помітити що на Півдні України – Великій Таврії, Надчорномор’ї, цьому українському Вавилоні, чудернацьким способом переплелися долі найрізноманітніших народів. Тут збиралися найбільш волелюбні і непокірні, при чому основу цієї суміші завжди становили українці. Олена Апанович пише, що основу майбутнього Запорожжя становили жителі Черкащини-Канівщини та Броцлавщини, тобто нащадки все тих же непокірних уличів. Коло замкнулося.