Терниста путь

Невідомі сторінки Літературного Запоріжжя. Віталій Шевченко.

Щоб уквітчав чоло смарагд мого вінця,
Пройти потрібно від початку до кінця
Тернисту путь.
Олекса Запорізький

Цей епіграф, який я виніс на початок моєї розповіді, точно передає життєвий шлях його автора, українського поета і байкаря Олексія Ілліча Сеника (1909-1968рр), більш відомого під псевдонімом Олекса Запорізький.
Він народився в селі Миролюбівка Вільнянського району Запорізької області у селянській сім’ї. Доля його склалася таким чином, що він майже незнаний у своєму рідному краї.
Ще у молоді роки «несучи з собою ідеал і всі свої риси і уподобання, якими мене нагородила проста селянська сім’я і барвиста українська природа… залишив рідну землю… і пішов у вигнання» - пише він у своїй «Автобіографії» (Олекса Запорізький, Нові байки, Київ, «Смолоскип», 1996р.стор.12. Далі – Олекса Запорізький). Це сталося під час другої світової війни, коли німецькі війська відступали на захід, з ними пішов і Олексій Сеник. Залишатися не міг, бо на той час він був уже автором п’єси «Марко Отава», яка йшла в театрі ім. Шевченка міста Кам’янська (Дніпродзержинська). І хоч вона була заборонена німцями, але там йшла мова про голодомор на Україні 1933 року, теми, забороненої більшовиками (Валерій Гайдабура, Театр, захований в архівах, Київ, «Мистецтво», 1998р.стор.195-196).
І якби про це дізналися енкаведісти, то сидіти Олексію Іллічу другий раз у більшовицьких буцегарнях. А так він через Німеччину (1945-1949рр), де одружується із такою, як сам, дівчиною з України, Бразилію (1949-1961рр), потрапляє у США (1961-1968рр), скрізь терплячи нестатки, але постійно працюючи над удосконаленням своєї поетичної майстерності.
Ще у Бразилії випускає збірник «Нові байки», які роблять йому ім’я. «Будь благословенна Куритиба (місто у Бразилії, де проживали Сеники – В.Ш.), що подарувала світові найкращого сучасного українського байкаря!» - пише Ярослав Славутич в листі від 29 вересня 1953 року до Сеника (Олекса Запорізький, стор.11).
Але тяжка хвороба, яка підточувала Олексія Ілліча під час його закордонних поневірянь, передчасно вирвала з кола життя, «тоді, як сяк-так улаштувався й починав жити», як пише його дружина у передмові до книги байок, що вийшли вже у незалежній Україні (Там само, стор.10).
Все, що ми досі знали про Сеника, відомо від його дружини Надії, яка у вступі до книги переповіла те, що розповідав про себе її чоловік (Там само, стор.5-10).
Правда, ще на початку 30-х років в газеті «Червоне Запоріжжя» можна було зустріти надруковані вірші Олекси Сеника. Так, в номері від 1 листопада 1931 року в літературній сторінці ВУСППу і «Молодняка» зустрічаємо його вірш «Комсомольський комбайн», а через місяць, 1 грудня 1931 року, серед творів запорізьких аматорів красного письменства знову надруковано вірш Сеника «Цегельня».
Цього ж року в Запоріжжі почав виходити журнал «Темпи». Вже в першому випуску зустрічаємо вірш О.Сеника «Колгоспна веснянка» (П.Ребро, Літературне Запоріжжя – Письменники Запорізького краю, Запоріжжя, «Хортиця», 2002р., стор.14). А в 1934 році газета «Червоне Запоріжжя» повідомляє про творчий вечір поета О.Сеника, автора першої книжки «Бої в долині» (Там само, стор.16).
Саме тоді разом з ним з’являлися на шпальтах запорізьких видань твори Миколи Шпака і Юрія Костюка, Ілька Попова і Миколи Сидельникова, Володимира Дончака і Василя Сергієнка. А потім його ім’я зникає. Що ж трапилося з Олексою Сеником?
З повідомлення тієї ж дружини знаємо, що Олекса із своїми товаришами був засланий у Сибір (Олекса Запорізький, стор.5). Після повернення, поневірявся у пошуках роботи і з допомогою друзів, які від нього не відвернулися, сяк-так влаштувався на роботу (Там само, стор.5-7). А потім вже вигулькує у 1942 році в Дніпродзержинську із своєю п’єсою «Марко Отава».
На багато питань так і не було б відповіді, якби не знайшлася у Державному архіві Запорізької області кримінальна справа «По звинуваченню Лютого І.С., Павлова І.О., Погорілого Д.І., Турчика Ф.С. та інших» в чотирьох томах, де мова йде і про Сеника О.І., бо він проходив якраз по цій справі. (ДАЗО, Фонд Р-5747, Оп 3, Спр 822-825).
По-перше, виявляється, що Сеник був звинувачений із шістьма своїми товаришами, а не з чотирма, як пише його дружина – Турчик Федір Степанович, 1908р. народження, педагог, Погорілий Дем’ян Іванович, 1909р. народження, педагог, Башмаков Павло Петрович, 1906р. народження, вчитель, Зігало Олексій Петрович, 1903р. народження, викладач, Лютий Іван Сидорович, 1900р. народження, хімік-лаборант на заводі «Запоріжсталь», Павлов Іван Олексійович, 1902р. народження, викладач.
Справа допомагає також встановити коли народився Сеник – 12 серпня 1909 року. І що в нього був 21-річний брат Сеник Григорій Ілліч, теж вчитель, працював в селі Олександрівка – Перша Запорізького району Запорізької області.
На момент арешту, 2 квітня 1935 року, Сеник був викладачем Запорізьких підготовчих курсів авіатехнікуму. Під час допиту 3 квітня 1935 року Сеник трохи розповів про себе: «В Запоріжжя я приїхав в 1929 році. В 1930 році я закінчив 1 курс педтехнікуму і поступив на навчання в педінститут, який і закінчив влітку 1934 року. В Запоріжжя в 1929 році я прибув із Ново-Миколаївки, де вчився в сільгосппрофшколі. До того, як виїхати в Ново-Миколаївку, я мешкав в с. Миролюбівка, бувшого Софієвського району у діда (після його смерті у дядька)». (Там само, справа 822, аркуш 200).
Під час обшуку у Сеника вилучено: «загальні зошити із різними записами – 3 штуки, рукописна поема «Долина Щастя» - 3 екземпляри, різних рукописів – 57 листів». (Там само, аркуш 197).
Такі матеріали ви знайдете у кожного літератора, кожного викладача. А звинувачення у Сеника було досить серьозне, ось що було написано в зверненні слідчого до прокурора, щоб той дав згоду на арешт: «…Сеник Олексій Ілліч є членом контрреволюційної націоналістичної групи у Запоріжжі». (Там само, аркуш 195).
Майже теж саме було знайдено під час обшуків і у інших звинувачених. У Погорілого вилучено «Записки кирпатого Мефістофеля» Винниченка (Там само, аркуш 112), а у Павлова – книгу Зерова «До джерел» та твори Хвильового (Там само, аркуш 5).
Микола Зеров ще на свободі, він буде заарештований тільки через три тижні – в ніч з 27 на 28 квітня (З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій, Київ, «Радянський письменник», 1991р., випуск 1, стор.196), а його книги вже є компроматом в очах слідчих.
Якщо таке серйозне звинувачення, як «участь у контрреволюційній націоналістичній групі», то що ж мають проти них слідчі? А нічого! Бо те, що вони висувають проти заарештованих, не витримує ніякого здорового глузду.
Сеника тричі допитують – 3, 8 та 26 квітня, де його повідомляють про те, що він є активним членом української контрреволюційної організації і що він провадив контрреволюційну роботу разом із своїми товаришами – Зігалом, Турчиком та Погорілим.
Сеник розуміє, куди хилять слідчі і тому 28 квітня 1935 року пише заяву, в якій роз’яснює слідчим, що з активними членами угруповання він майже не зустрічався.
«Із Зігалом випадково зустрічався 4 рази, із Турчиком бачився випадково один раз, із Погорілим жив на одній квартирі з 5 листопада 1934 року до 12 грудня 1934 року». (ДАЗО, фонд Р-5747, оп.3, справа 822, аркуш 214).
В справі також збереглися свідчення Погорілого, який розповідає, що Сеник казав про те, що «голод весною 1933 року на селі – є результат невмілої, помилкової політики партії і Радвлади» (Там само, аркуш 138).
Сьогодні ми додамо – і злочинної.
А один із свідків, який жив на квартирі разом із Сеником, згадав, що той казав: «Наша епоха не може висунути таких талантів, як Пушкін і Лермонтов, бо сьогодні не можна відкрито сказати те, що в тебе на душі» (Там само, аркуш 215).
І це вірно. Оці цінності минулої епохи ми добре пам’ятаємо. В умовах диктатури думка розумної людини завжди була крамольною.
Ось на таких звинуваченнях був побудований увесь процес. Один із потерпілих, Іван Лютий, потім згадував, що нікого із співпроцесників не знав, а Погорілого побачив тільки на суді (Там само, справа 823, аркуш 188зв).
А Павлов згадував у 50-х роках, що «в 1935 році разом зі мною по одній справі проходило семеро людей, із яких я знав тільки Лютого Івана Сидоровича і Погорілого Дем’яна Івановича» (Там само, справа 824, аркуш 26).
Але суд, який відбувся у Дніпропетровську 15-19 липня 1935 року виніс цим молодим людям, самому старшому з них, Лютому, було тільки 35 років, досить суворе покарання: І.Павлову – 10 років таборів, І.Лютому і Д.Погорілому – по 7, Ф.Турчику і О.Зігалу – по 5. Саме менше пролетарський суд відміряв П.Башмакову і О.Сенику – по 3 роки.
За що? А за розмови, які вони вели між собою.
В кінці цієї судової справи є Постанова Президії Верховного Суду Укр.РСР від 10 жовтня 1958 року: «Вирок… скасувати, а справу відносно них переведенням закрити за недоведеністю складу злочину» (Там само, справа 823, аркуш 306).
Тобто, через 23 роки їх усіх реабілітовано, але молоді роки не повернути. Павлов, Лютий і Погорілий були ще живі у другій половині 50-х років, Сеник знаходився у далекій Бразилії, а про інших ми нічого не знаємо.
Отак змарнувати людське життя це великий злочин перед Богом і людьми. Але саме Сенику судилося сказати за всіх них оте єдине слово, що залишиться в історії літератури нашого народу.
Він у далекій, екзотичній Бразилії написав нову сторінку в історії байки і там, далеко за межами України, допомогла йому це зробити рідна земля, яка наповнювалася звірами і птахами, зеленими травами і брунатними деревами, посміхалося до нього з синього неба сонечко та вклонялося до ніг жовте жито у полі.
А він уважними очима все помітив, зберіг і вихлюпнув це багатство на сторінки своїх книг.



08.11.2002р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 13467 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Стихи.Про
Невідомі сторінки Літературного Запоріжжя. Віталій Шевченко.
Краткое описание и ключевые слова для: Терниста путь

Проголосуйте за: Терниста путь



 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: