Загублений талант

Про долю талановитої людини. Віталій Шевченко

Слово звучит лишь в отзывчивой среде.
Петр Чаадаев
Композиторы в могиле,
музыка одна осталась.
Юрий Смирнов
Последние слова на ветер не швыряют.
Последние слова для Бога берегут.
Алексей Решетов

Буває, випадково зачепиш струну на гітарі, і вона потім ще довго бринить у порожній кімнаті, викликаючи у вас якісь почуття жалю за чимось, сум за нереалізованими сподіваннями, шкоду за тим, що вам не вдалося зробити щось гарне і приємне для дорогих вам людей... Про це геніально розповів нам Антон Чехов у своєму шедеврі — п’єсі "Вишневий сад".
Саме про це подумалося, коли я доторкнувся до кримінальної справи Чвалінського Владислава Адамовича, яка зберігається в Державному Архіві Запорізької області. Кілька десятків пожовклих документів скупо розповідають про талановиту людину, яка була вирвана з нормального, творчого життя і кинута у пекло, яке створили під дахом НКВС лицарі революції.
Владислав Адамович народився 14 січня 1907 року в селі Сичавка Комінтернівського району Одеської області в сім'ї поляків, яких колись виселили на південь України після чергового повстання в Польщі проти російського царату.
Під час арешту 28 вересня 1937 р. у нього вилучили дипломне посвідчення № 744 від 9 вересня 1931 року про закінчення Одеського художнього інституту. Здобувши освіту, він став працювати (1931 — 1937 рр.) художником-постановником театру ім. М. Заньковецької.
Пройшло сімдесят років з тих пір, і знайти людину, яка б могла щось розповісти про Владислава Адамовича, важко.
Та мене не покидало відчуття, що пожовклі сторінки справи заговорять, і ми почуємо далекий голос людини, яка жила повним, творчим життям, і тому я раз за разом перегортав документи, прислухаючись до далекої, невиразної мелодії чужого життя.
Ось постанова запорізького прокурора Малишевського від 27 вересня 1937 року про те, що Чвалінський Владислав Адамович провадить активну контрреволюційну роботу, спрямовану проти існуючого ладу. Ось ще один документ — Постанова про прийняття справи до провадження слідства — тут вже звинувачення більш конкретне і небезпечне: художника підозрюють у зв'язках із польською розвідкою.
Потім у справі зберігаються протоколи п'ятьох допитів: 19 жовтня 1937 р., 29 жовтня 1937 р.,19 листопада 1937 р., 22 листопада 1937 р. та 26 листопада 1937 р., на яких Владислав Адамович рішуче відкидав усі звинувачення, йому пред'явлені.
Тим не менше слідчі написали обвинувальний висновок, з якого виходило, що “...проведеним слідством факти контрреволюційної діяльності Чвалінського підтвердились."
Скільки я не гортав сторінки справи, ніде не побачив фактів контрреволюційної діяльності Владислава Адамовича, її просто не існувало в природі.
Тим не менше 20 грудня 1937 року (менше ніж через три місяці) НКВС СРСР і Прокурор СРСР (так звана позасудова двійка) присудили тридцятирічну людину до розстрілу. Вирок виконаний 3 січня 1938 року. Швидше за все у Запоріжжі.
Обірвалася натягнута струна життя і бринить вона з тих пір, нагадуючи про себе і викликаючи почуття жалю за змарнованим життям...
І ось, в десятий раз перегортаючи справу, я наштовхнувся на слова колеги Владислава Адамовича, художника Юрія Стефанчука, з яким він працював у театрі: “Як людина він був дуже скромний і сором’язливий...”.
І я побачив перед собою Владислава Адамовича, відчув його особистість, зрозумів його глибинні поштовхи думок і вчинків. Мені стало ясно, що така людина, яка була віддана своїй справі, якого поглинула творчість, і жив у мерехтливому царстві художніх образів, які він малював в театрі, не могла признати всієї тієї дурниці, яку йому навішували спритні слідчі.
І я тоді переглянув нечисельну літературу, присвячену театрам, які до війни працювали в Запоріжжі. Це театр ім. М. Заньковецької, зараз він знаходиться у Львові, і запорізький театр ім. М. Щорса, тепер це ім. В. Магара.
У книжці В. Гайдабури "Театр ім. М. О. Щорса" (К.,"Мистецтво",1979 р.) в розділі “Репертуар театру імені М. О. Щорса" під роками 1933 — 1936 згадується чотири спектаклі (“Суд" В. Кіршона, "Загибель ескадри" О. Корній¬чука, "Боягуз" О. Крона та "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького), які оформляв Чвалінський.
У книзі "Заньківчани. Львівський державний ордена Трудового Червоного Прапора академічний український драматичний театр імені М. 3аньковецької" ("Мистецтво, Київ, 1972 р.) під роками 1934 — 1937 теж чотири згадки про спектаклі, оформлені В.А. Чвалінським: "Майстер часу" І. Кочерги, "Ваграмова ніч" Л. Первомайського, "Платон Кречет" О. Корнійчука та "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького.
Тобто, за 1933 — 1937 роки художник оформив вісім спектаклів. Плідна праця! Працював він з талановитими режисерами Іваном Богаченком, Василем Харченком, Федором Гамалієм, Михайлом Тинським. Поруч з ним працювали театральні художники Юрій Стефанчук, Федір Нірод, Ю. Бомко, режисер Володимир Магар.
Його життя так гарно починалося в сузір’ї яскравих талантів! Наприклад, його товариш Юрій Стефанчук працював в театрі ім. М. 3аньковецькоі до 1965 року. П’єса Я. Райніса "Вій, вітерець!", яку він оформляв, йшла на сцені у 1965 — 1966 театральному сезоні. Значить, і Владислав Адамович міг до цього часу працювати...
В 1956 році, після XX з'їзду КПРС, мати художника, Антоніна Юліанівна, звернулася із Кіровограда, де вона мешкала, з листом до Ворошилова, щоб реабілітували її сина. Та вже нові унтери Пришибеєви відмовили 81-річній матері...
Коли я наштовхнувся на її лист у справі, знову почув десь далеко-далеко тихий стогін скрипки, вона звідкілясь шепотіла мені про стомлене материнське серце, про безсонні ночі, коли згадувалось життя сина, яке так швидко промайнуло перед нею... Ось його перший крок... а ось він йде до школи в перший клас... а ось він вже її закінчує... а це
він поїхав до Одеси поступати в інститут і повернувся звідти щасливий — поступив! А потім, після закінчення, поїхав у Запоріжжя працювати разом із молодою дружиною... І... все... Якби знала, не пустила б його у те місто... Виспівує скрипка та так жалібно, ось-ось.... і розчинеться серед інших звуків...
І тут згадую, що з одним із режисерів, з яким працював Владислав Адамович, зустрічався і я. Це був Іван Васильович Богаченко. Він тоді, у 1981 році, здав у наш музей історії Запорозького козацтва на острові Хортиця свої матеріали.
Кілька разів я його бачив біля кас в музеї. Невеличкий на зріст, з пишними вусами, біля 80 років. Він про щось гомонів з моїм колегою, Віктором Микитовичем Єпіхіним, який, власне, його знайшов і умовив здати матеріали до музею.
Хто б тоді міг подумати, що доля створює таку рідкісну можливість порозмовляти з ним про його колегу, художника Чвалінського! Та я тоді, на жаль, нічого не знав про Владислава Адамовича...
Тому і не відпускає мене ота сумна мелодія скрипаля, яка схлипує-плаче на самому видноколі мого життя... І буде завжди плакати — жалітися, поки будуть люди...
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 11770 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Стихи.Про
Про долю талановитої людини. Віталій Шевченко
Краткое описание и ключевые слова для: Загублений талант

Проголосуйте за: Загублений талант



  • Михаил Перченко Автор offline 24-11-2016
Скрипит благодарность людская.
 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail: