Світло з вікна

---

Він сидів і дивився на свою дружину, яка схлипувала перед ним:
- Ото як тебе забрали, він тричі приходив сюди… приставав… спасибі сусідці… бабі Катрі… захистила мене…
Він і сам не розумів, чого це його відпустили. З’явився новий слідчий, наказав написати заяву, що попередні зізнання, це наговір на себе, потім підписав бумагу, що буде мовчати про те, що бачив там і ось відкрилися перед ним двері камери і він на волі.
Але полегшення не було. Розумів, що той Шуліка не відчепиться від нього. Коли звільняли, то Шуліка прошипів услід:
- Не радій, все одно повернешся назад!
Дійсно, як туди потрапиш, то виб’ють із тебе все, що захочуть. І хоч він розгинав підкови, сам піднімав воза з мішками пшениці, таку мав силу, а проти цих шахраїв був беззахисний.
- Нічого, Клара, - притиснув дружину до себе, - заспокойся, все буде гаразд.
У кузні, куди він пішов на другий день, хлопці, з ким разом працював, зустріли нашорошено, не знали що і як буде далі. Один тільки старий коваль, його вчитель, Рудольф Карлович Ціммерман, сказав:
- Тобі, Вольфганг, треба звідси тікати.
Помовчав і додав:
- А ще краще змінити національність.
- Це ж неможливо, дядько Рудольф, - зітхнув він, - на моєму обличчі написано, що я німець.
- Тобі так здається, - відповів старий, - головне зараз бумажка!
А ввечері кілька разів по їхній вулиці пройшовся Шуліка, начищені чоботи, чорне галіфе, руки засунув за ремінь, - хазяїн!
Дружина, як його побачила, знову почала схлипувати. У нього аж жовна під вилицями повипинались:
- Нічого… Кларо… не плач…
Коли посутеніло, він вийшов з хати, бо вже знав, що треба робити. Тільки сказав дружині:
- Почекай мене… нікуди не виходь…
Городами, щоб ніхто не побачив, вийшов до сільради, там, у віконці секретаря, ще світився вогник. Зайшов у коридор, постояв перед дверима, постукав, почув знайомий голос:
- Заходьте…
Зайшов, за столом сидів його старий товариш, Іван Кириленко, разом працювали на кузні, разом залицялися до Клари, тільки одного разу учень ненароком вдарив молотом по його руці і тепер виднілася культя з-під рукава сорочки.
- А-а, це ти! – сказав Іван від стола. – Сідай!
Сів. Помовчали.
- Шуліка приходив сьогодні, - сказав Іван. - Цікавився тобою.
- Отож! – зітхнув Вольфганг.
- Треба тобі звідси вибиратися, - продовжував Іван.
- Це ж саме мені каже і дядько Рудольф, - він подивився на свого товариша, - але як це зробити?
- Ну, припустимо, я тобі довідку напишу, бо без неї ніде не приймуть, але цього ще замало, бо можуть знайти. – завагався Іван.
Вольфганг пригадав слова дядька Рудольфа і тихо вимовив:
- Випиши нам з Кларою довідку на інші прізвища.
Іван подивився на нього, згадав зеленкуваті очі Клари, її чорне волосся, що пишною хвилею спадало униз, зітхнув:
- Оце і мені, не дай Бог, занапастите життя…
Але все ж таки витяг чистого паперу, ще раз зітхнув, запитав:
- Ну, яке тепер у вас прізвище буде?
Вольфганг відповів:
- У Клари по матері бабуся українка, Стороженко, Ольгою звали, а мене запиши Федором…
Іван довго виводив великі літери на папері, старався, щоб не помилитися, хукав на печатку, потім, віддаючи довідку, сказав:
- Їдьте на Дніпробуд, там вас ніхто не знайде.
Коли Вольфганг, відійшовши кроків десять, озирнувся, то побачив, що Іван стоїть на дверях, дивиться йому услід. А світло з вікна сільради м’яко падало у темряву, наче вказуючи шлях до порятунку.

02.07.2000р.