Імпровізація

– На жаль, ви нам не підійшли, – сказав молодик у светрі, мабуть, їхній адміністратор, і захлопнув зошита. Йому було байдуже, що там у тебе на душі. В дівчини, яка стояла за спиною молодика, набігла на обличчя хмарка жалю і зразу же зникла. Спасибі і за це.

Він повернувся у роздягальню, повільно переодягнувся, – спішити було нікуди, – склав балетки і трико у спортивну сумку, вийшов на вулицю.

Так, взяли молодесеньких хлопчиків і дівчаток, а він вже перестарок. Нічого не поробиш, мабуть, прийшов той час, коли треба сходити з дистанції. Це вже третій колектив, куди він звертався по роботу і де теж йому дали відкоша. Мабуть, досить.

Через дорогу було кафе. Там зазвичай юрмилася артистична публіка. Він зазирнув у приміщення. Незважаючи на те, що на дворі стояв сонячний день, у кафе була напівтемрява, навколо невеличкої естради півколом розташувалися столики. Тут було самообслуговування, він взяв собі бутерброд і стакан чаю. Озирнувся – людей було багатенько, у протилежній стороні за столиком сиділа дівчина, біля неї було вільно. Підійшов, спитав:

– Біля вас можна?

Вона, не дивлячись, стенула плечима, мовляв, як хочете.

Сів, сьорбнув чаю, вона зневажливо зиркнула, і він її впізнав, танцювали разом.

– Що, теж не взяли?

Вона стріпонулася у відповідь, але потім якось приречено опустилася і одними губами вимовила:

– Так!

– Дивно! – обережно ковтнув чаю.

– Чому? – здивовано глипнула на нього.

– Тому що танцюєте гарно, – знову обережно ковтнув.

Вона засміялася:

– Та пийте, як хочете!

Він придивився до неї і зрозумів:

– Ясно, чого вони вас не взяли.

– Чого?

– Очі сумні.

Вона знову знітилася, втупилася у свою таріль.

Він поспішив їй на допомогу:

– Пробачте, якщо щось не так.

– Нічого...

В цей час музиканти з’явилися на естраді і почали грати якусь жваву мелодію. Скрипка спішила, ковтаючи звуки, а акордеон, навпаки, запізнювався на чверть такту. У серйозний ансамбль з такою грою їх ніхто не візьме, а тут, бачиш, тримаються.

Він озирнувся: акордеоніст, молодий хлопець у завеликому піджаку, поклав голову на інструмент і, заплющивши очі, старанно виводив мелодію. Кілька пар незграбно тупцювалися перед оркестрантами.

Дівчина продовжувала сидіти, дивлячись у таріль. І він пожалів її. Відсунув спортивну сумку убік. Спитав:

– Станцюємо?

Вона здивовано підвела на нього очі:

– Отут?

– А чому б і ні?

І вже піднявся, зробив кілька рухів, пройшовся півнем перед столиком, зупинився перед дівчиною і легенько впав на одне коліно. Дівчина здивовано посміхнулася йому у відповідь, на губах засяяла посмішка, очі теж засяяли, від чого вона стала ще привабливішою, поклала сумочку на стілець і піднялася йому назустріч.

Він, як молодий олень, випнувши груди, зробив навколо неї кілька немислимих па, легенько торкнувся її руки, і вони удвох випливли на центр майданчика. Незграбні пари кудись щезли, а оркестр, остовпівши, грав тільки для них. Оце тільки  акордеоніст не поспівав на чверть такту, але їм було байдуже. Вони віддалися музиці.

Хай їх не взяли на роботу, нікому вони не потрібні, але відібрати у них танець неможливо. Так, йому танцювати вже не довго залишилось, але сьогодні, зараз, у цю хвилину, у цю мить – його час, і він з ним, як з ним оця красуня, яка з сяючими очима пливла поруч.

Музика зупинилась, один тільки акордеоніст рипнув ще акорд і злякано завмер, а він опустився на коліно і дивився на дівчину. Гучні оплески усього залу були їм нагородою, вони озирнулися і побачили, що всі присутні разом із музикантами стояли і аплодували їм.

Повернулися до свого столику, дівчина сяяла:

– Я ще так ніколи не танцювала.

Він теж відчував задоволення, що розрадив її. Сьорбнув холодного чаю, вона знову глянула на нього і засміялася.

– Дозвольте? – хтось підсів до їх столика, якийсь тип у светрі і спортивній шапочці на голові.

– Не дозволяю, – сказав він, – бачите, ми зайняті.

Але тип і не думав йти:

– Чудово, – торочив він своє, – це якраз те, що я шукав. Танцюрист, який закінчує свою кар’єру. Але в нього велике серце... і досвід... і його не розуміють... але щасливий випадок...

Але він не слухав типа, дивився на дівчину, вона знову втупилася в таріль. А на естраді акордеоніст звично поспівав за усіма іншими колегами: ой, хлопче, дивись, не втримаєшся!

І він, щоб припинити пусті балачки, спитав:

– Що ви хочете?

– Я пропоную вам ролю у своєму фільмі, – посміхався до нього тип.

А біля типа вже юрмилися напоготові якісь жіночки і чоловіки, заглядаючи тому у рота.

– Бела Олександрівна, – звернувся, як виявляється, режисер, до однієї з них, – підготуйте документи і налагодьте зв’язок із нашим колегою.

Тип встав, щоб йти. І тоді він сказав:

– Я не сам, я з партнером, – кивнув на дівчину, – без неї грати не буду.

– Добре, добре, – тип погоджувався на все, – Бело Олександрівно...

Коли вони знову залишилися удвох, вона стиха сказала:

– Я вагітна... І мене кинув хлопець... Так що... – і повела пальцем по столу.

Він не відвів від неї очей:

– Уявляєш, як ми всю картину переробимо цьому типові? Не впізнає, – і засміявся весело і гучно.

Коли вони виходили з кафе, музиканти заграли їм якийсь веселий марш, і особливо старався акордеоніст. Він сяючими очима дивився на них і вперше за весь день попадав у такт.