Грааль Лесі Українки
В Радянському Союзі була дозволена лише українська селянська література. Талановитих дореволюційних письменників, які явно не вміщалися у ці вузькі рамки намагалися приземлити й принизити. Ще гіршою була доля наших сучасників. Талановиті творці, навіть лояльні до радянської влади, просто знищувалися (В.Симоненко, Г.Тютюнник, В.Івасюк).
Академік живопису, великий пророк Т.Шевченко перетворився в мужицького поета, а спілкуватися з ним мали за честь найшляхетніші дворянські роди Російської імперії, в першу чергу вихідці з України. Саме їхніми зусиллями Тараса Григоровича було викуплено з неволі і всупереч численним заборонам виходили його твори.
Намагалися зробити «хлопофілів» з письменника світового рівня Михайла Коцюбинського, видатного вченого, мислителя, суспільного діяча Івана Франка.
Найбільші складнощі виникали з Лесею Українкою (Ларисою Петрівною Косач-Квіткою). Якщо з походженням Т.Шевченка все було добре, М.Коцюбинського та І.Франка більш-менш пристойно, то з Лесею Драгомановою-Косач було дуже складно.
Її мати талановита письменниця Олена Пчілка мала дівоче прізвище Драгоманова. Її рідний брат – дядько Лесі Михайло Драгоманов відіграв надзвичайно велику роль у формуванні самосвідомості українців. В цьому сенсі Іван Франко поставив його поруч з Т.Шевченком. Їхній пращур походив з Греції, ще в часи Богдана Хмельницького служив драгоманом-перекладачем у Чигирині. Дядько Олени Пчілки Михайло Якович Драгоманов прапорщик Полтавського полку був декабристом, загинув у засланні. Олена Косач-Драгоманова перша жінка член-кореспондент української академії наук.
Давні Лесині предки по батьківській лінії походили з Боснії. Це нащадки Станіслава Косача – першого правителя Герцоговини (герцог з 1444 року). Лесин прапрадід – військовий обозний Колодяжний. Її батько, якого Лариса дуже любили, дійсний статський радник, тобто генерал, Петро Антонович Косач.
Сім’я Драгоманових-Косачів тісно спілкувалася з родинами найбільш культурних та освічених людей Києва та і всієї України – Лисенків, Старицьких, Кропивницьких, Бердяєвих та інших. Родина Старицьких походила від брата Івана Третього Старицького. Старший брат відомого київського філософа Миколи Бердяєва Сергій (1860-1914) поет і журналіст, патріот України перебував під сильним впливом Старицьких та Косачів. А ось Микола у своєму «Самопізнанні» прямо пише, що «в мене не було відчуття походження від батька й матері».
То ж не дивно, що з захопленням влади більшовиками майже всі члени родини Лесі Українки, які лишилися в Радянському Союзі, були піддані репресіям. Двічі заарештовували її матір у 1920 та 1929 році в 90-річному віці, вона так і померла під наглядом ГПУ. Така ж доля спіткала і Лесиного чоловіка Климента Васильовича Квітку, який був заарештований на початку 1930-х років, відправлений до концтабору, випущений під час беріївської «відлиги». Повернувся, але йому, як і раніше Т.Шевченку, а пізніше О.Довженку, було заборонено проживати в Україні. Пережив дружину на 40 років, помер і похований у Москві.
Оксана Забужко в своїй книзі про Лесю Українку настійливо проводить думку про особливу роль шляхетного лицарства (не плутати зі служивим дворянством), яке було провідником і хранителем безперервності тисячолітньої культури людства. Оця безперервність традицій зберігалася у царських гімназіях. Так у Талліннській гімназії, яка перебувала у Нижніх Сірогозах з 1917 по 1921 роки, крім російської вивчали німецьку, французьку, грецьку та латинську мови, а також пропедевтику (основи) філософії і, звичайно ж, Закон Божий. Цим пояснюється той традиційно високий рівень освіти, яким славилася наша школа.
Для шляхетської аристократичної культури була характерна глибока пошана до старості та родовитості. У своєму нарисі «Не так тії вороги як добрії люди» Л.Українка пише: «…У нас на Україні, перше всього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її мозок».
Лариса Петрівна була хранительницею-оберігом величних теогенічних міфів давнини, як безперервного процесу, що передається з кров’ю (генами), безпосереднім спілкуванням та посвяченням і покладанням рук. Вона досить скептично, як і Тарас Шевченко, ставилася до офіційного церковного християнства.
В центрі її уваги та епоха раннього християнства зі свободою віровизначення та дискусій, з яким було покінчено на Першому Вселенському Соборі 325 року. Це драми «Одержима», «На полі крові», «Йоганна жінка Хусова», «Адвокат Мартіан», «В катакомбах», «Рафік і Прісцилла». На основі перших трьох знято чудовий фільм «На полі крові».
Вона прослідковує безперервність цього духовного процесу творчого розвитку вчення Христа й Павла, через так звані гностичні єресі, центральне місце серед яких займає валентиніанство, маніхейство, суфійська містика, вірменська єресь павлікіан, балканське вчення богомолів, які намагалися поєднати розум з вірою. Продовжувачами якої, вже як хранителі Граалю, виступають катари та албігонці Провансу й Лангедоку древньої Галлії.
Гностики об’єднали вчення Заходу і Сходу, вони визнали вчення Ісуса Христа як дорогоцінний камінь у своїй короні світових вчень. Приваблювало Лесю відношення гностиків, особливо валентиніанців, до жінок, яких вони визнавали цілком рівноправними. В них були жінки проповідники і навіть церковні ієрархи. На капелі святої Зіновії, що в церкві святої Прексіди (ІІІ ст.) в Римі зберігається мозаїка з зображенням єпискописи Теодори, св. Праксиди, св. Зіновії та Богоматері.
Валентиніанці проповідували замість церковної ієрархії братство в духові. Символом такого братства для посвячених і був святий Грааль – безперервність духовного вчення.
Данте Аліґ’єрі був пастирем альбігонської флорентійської церкви поєднаної з орденом тамплієрів. Його життя пов’язане з Вероною і саме це місто Шекспір робить батьківщиною Джульєтти.
Після розгрому церквою тамплієрів, вибрані і втаємничені подалися на схід в Україну. В Закарпатті в них був Середнянський замок, а на Львівщині зберігається плита тамплієрів з Новосільківського замку. Далі відбулося масове посвячення в лицарі запорозьких козаків. Сліди перебування тамплієрів знайдено на Тягинці, мальтійські хрести масово збереглися на кладовищах Берислава та під Одесою.
Після знищення Січі, ці таємні знання та традиції зберігалися посвяченими серед козацької старшини. Продовженням цієї традиції стало Кирило-Мефодіївське товариство, Стара Громада, заснована Драгомановим, Братство Тарасівців.
Цікаво, що Стара Громада так і не була викрита владою. А серед масових погромів 1905-1907 років жодна садиба громадівців не постраждала, таким був їхній особистий авторитет серед селян.
Леся Українка, Петро Скоропадський, Володимир Вернадський, Андрій Шептицький – це вершина й безперервність тисячолітньої традиції й тяглість минувшини.
Коло Лесиних однодумців благословило перші проби пера П.Тичини та М.Рильського, родина останнього бувала в Лесиному середовищі. М.Рильський «останній зцілілий», «ініційований хранитель», «лицар в темниці» попри всі життєві випробування зберіг той високий рівень української літератури, якого вона досягла в часи розстріляного відродження».
Леся Українка дуже болісно сприймала розділення цього світу на духовне й матеріальне. Це усугублялося її особистою долею: величні пориви духу і немічне тіло. Недаремно центральним образом її драматургії є безплідне й майже завжди безплотне кохання. Примирення цього протиріччя між плоттю й духом її героїні знаходять лише в смерті, яку вони сприймають як повне поєднання-злиття закоханих.
Вона пише й говорить про «віру предків». І саме цій давній вірі – єдності людини і природи присвячена її найгеніальніша драма з промовистою назвою «Лісова пісня». Символом єдності людини і природи виступає дядько Лев. Певної мірою в ньому найшли колізії особистого життя Лесі: не сприйняття й не розуміння її матір’ю та любов батька. Сюжет п’єси, як стверджує О.Забужко, пов'язаний з першим середньовічним твором про святий Грааль.
Як і більшість освічених людей того часу, Леся вірила в позитивну еволюцію людства та соціальний прогрес. Вона наводить слова Матерлінка: «Найгірші небезпеки уже минули. А перед нами безкраї надії». На відміну від останнього, який помер у 1949 році, доля, певною мірою, була милосердна до Лесі Українки. Вона померла у 1913 році, не побачивши ні страхіть першої світової війни, ні жахів комуністичного терору, від якого постраждала більшість її родичів, єдиною провиною яких були рівень освіти та культури, не збагненний для будівників «світлого майбутнього».
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
