Про загинувших та пропавших без вісті, долею яких ніхто не опікується. Мене особисто завжди дивує такий факт, що перед боєм усі живі, здорові і кожний має прізвище, а після бою хтось пропав без вісті. І що, не можна про це повідомити рідних?
Мільйони загинули на війні, але кожний з них мав свою особисту долю, біографію, на щось надіявся, чогось хотів досягти, мріяв, виношував плани на майбутнє. Та все забрала з собою війна. І там, де вона ступала, залишились братські могили… Від Сталінграду і до Берліну. Вся Україна покрита ними.
Час безжально рухається вперед, виросли нові покоління, вони теж планують, мріють і надіються на гарне майбутнє. Бо життя безсмертне, і це нормально, а ми розповімо тут про одного з тих, хто загинув на цій війні.
Жив собі до війни у Нікополі хлопець Сашко Безган. Мріяв про море, а тут, під боком річковий причал, бігав туди зустрічати пароплави, влітку, коли підріс, плавав матросом на буксирі, що водив по Дніпру каравани барж, які були наповнені вщерть овочами та кавунами. Що може бути краще для хлопця у його віці? А ще любив часами слухати дядька Гарасима, старшого брата матері, який колись служив на броненосці «Потьомкін». Тому і не дивно, що після школи поїхав поступати у «мореходку». А після її закінчення потрапив служити на лінкор «Паризька комуна».
Коли почалася війна, то увесь Чорноморський флот потопили у берегів Батумі та Поті, щоб він не дістався німцям, а особовий склад списали на берег, де після переформування відправили воювати на сушу. Так Олександр Безган разом із іншими матросами попав воювати на Ленінградський фронт. Там він і загинув 3 грудня 1942 року. Про це рідні дізналися не зразу, бо були в окупації, та ніхто і не збирався їм повідомляти про долю їхнього сина та брата. Тільки в 1944 році до них у Нікополі, коли Україна була звільнена від гітлерівців, зайшов якийсь молодий солдат без ноги на милицях, розповів, що бачив Олександра ще в 1941 році… Оце і все…
Потім, після Перемоги, надійшов лист від командира корабля, в якому він писав про загибель Олександра в районі села Ляліно Новгородської області. Вже в 1970 році його сестра Клавдія, розшукуючи сліди свого брата, отримала від воєнкома міста Стара Русса листа, який ми наводимо повністю.
Старорусский Запорожский Горком КПСС,
объединенный городской военный
комиссариат Новгородской области
тов. Безган Клавдии Александровне
7.05.1970 г.
№1929
г. Старая Русса
На Ваш телефонный запрос сообщаю, что воины Советской Армии погибшие и похороненные в период ВОВ в районе д.Лялино, которая после войны не существует, перезахоронены после войны на благоустроенное воинское кладбище д. Кузьминское, Новодеревенского с/совета в настоящее время Парфинского района, Новгородской области. На воинском кладбище установлен общий гранитный обелиск ограда металлическая. Красноармеец БЕЗГАН АЛЕКСАНДР АЛЕКСАНДРОВИЧ 1916 года рождения значится погибшим 3.12.1942 года и похороненным на воинском кладбище д. Кузьминское под №1163 алфавитной книги захороненных воинов на воинском кладбище д. Кузьминское. Один экземпляр книги хранится по месту захоронения в Новодеревенском с/совете. Другими какими-либо данными о судьбе погибшего воина не располагаем. При желании навестить место захоронения погибшего воина сообщаем маршрут следования: По ж. д. если через Москву, то с Ленинградского вокзала до станции Пола Окт. ж. д., от ст. Пола до Новодеревенского с/совета 12 км. автобусом, от Новодеревенского сельского совета до д.Кузьминское 12 км попутным транспортом.
Старорусский Горвоенком
подполковник: - підпис /Пономарев/
исп. Ремизов
Клавдія Олександрівна згадує, що перед війною брат приїхав у відпустку і вона з ним ходила гуляти по Нікополю. «Він був такий високий і красивий, що дівчата, яких ми зустрічали, не зводили з нього очей. Мені було так приємно».
Ось так обірвалося життя молодого хлопця. Не одружився, не став батьком. В документі приводиться вражаючий факт. У книзі обліку, що зберігається в сільраді, Олександр Безган числиться під №1163. А це ж тільки друга літера алфавіту! Боже, скільки там полягло наших хлопців!
Батькам так і не вдалося побувати на могилі сина. Бо взнали вони, де похована їхня дитина, тільки у 1970 році з листа староруського військкома, коли батька вже не було, він помер у 1956 році. А мати сама поїхати теж не змогла, бо вже вік був не той. Держава про це не піклувалася. Легше написати, мовляв, ніхто не забутий, нічого не забуто. Якби Клавдія Олександрівна не шукала могилу свого брата, то ніхто б їй і не написав отого листа.
Мене особисто завжди дивує такий факт, що перед боєм усі живі, здорові і кожний має прізвище, а після бою хтось пропав без вісті. І що, не можна про це повідомити рідних? Мій брат Альоша десь пропав в Німеччині на початку 1945 року, коли вже закінчувалася війна, і ніхто ніколи не повідомив про це мою рідну тітку Наталку.
Отак і стоїть перед моїми очима оте «благоустроенное воинское кладбище» десь поблизу озера Ільмень. Чи живуть там люди, чи може із села їх теж розвіяла доля, як з інших сіл на теренах бувшого Радянського Союзу?
Тихо там навколо, сплять вічним сном матроси Чорноморського флоту… І ніхто їх не згадав поіменно вже ось 65 років після війни.
Але рідні їх пам`ятають і подумки несуть до забутої могили квіти своєї душі, бо це вічний їхній біль. І хай ці кілька рядків будуть на 9 Травня присвятою для них усіх, «невинно убієнних у цій проклятій війні», як писали завжди у наших літописах мудрі літописці.
01. 05. 2010 р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!