«Вітер – так собі проповідник...»

* * *

Вітер – так собі проповідник,

Міняє паству, як рукавички.

А вони чекають – на Півночі й Півдні –

Сосни, липи, берізки, вербички...

Слухають, закривши очі, його есеї

Про райські хащі, життя без печалі.

Навіть медитують разом з сенсеєм,

Він вводить їх в транс і летить собі далі.

Бачили таке? Бува, Вітру немає,

А вони ледь хитаються, стрункі, красиві.

Мабуть, снять про прекрасні оті Гаваї.

Наче ж так називає він рай беззимний?

Навіщо ж ти, Вітер, задурив їм верхівки,

Посіяв мрій зерня у благодатну землю?

Тепер не влаштовує їх власна домівка,

Подавай на блюдечку чудеса чужоземні...

А в самих не те що крила відсутні –

Навіть ніг нема – іти помаленьку.

Віра твоя, Вітер, для них незабутня,

Але ж примарна, як воля для полонених.

А Вітер виє, танцює, сміється, крехче,

Здіймається вище й вище, у самий вирій,

Крутиться, сердиться і нарешті стає... смерчем.

І я розумію, що нічого не знаю про мрії...

Вірш примарні мрії