Стаття про життя та долю відомого українського педагога і письменника радянських часів Антона Семеновича Макаренка. Головні риси його відомої на увесь світ системи виховання важких підлітків. Віталій Шевченко.
Учительствование – это форма самосожжения,
воспитание – это не ремесло, а форма любви.
Альберт Лиханов
1.
Мене давно цікавив феномен Макаренка. Мабуть, з тих пір, коли я взнав, що він помер 1 квітня 1939 року, тобто, в той день, коли я народився. Сів у залізничний вагон, щоб їхати додому, стало йому погано, схопило серце, і все, помер. Звичайний збіг обставин, а мені здавалося, що тут щось є. Та ні з «Педагогічної поеми», ні з інших творів Макаренка нічого вичитати не вдалося.
Дослідники писали, що це видатний радянський педагог і письменник. Що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинених і відданих Комуністичній партії борців за комунізм». Що «Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, моральним, фізичним і естетичним вихованням». Безумовно, красиві слова, але не було зрозуміло, як Макаренку вдалося з підлітків, які переступили Закон, виховати активних членів нового суспільства. Просто гарних і добрих людей.
Мені самому довелося біля 13 років пропрацювати у школі, бачити різні шкільні і педагогічні колективи, бути класним керівником, зустрічатися з відсталими учнями (але ж не такими, як у Макаренка!), і ніякі методи на них не впливали. До того ж, нічого не можна було вичитати у творах стовпів педагогічної науки! Що ж було такого у Макаренка, що ми, сучасні педагоги, не могли розпізнати? Для цього давайте уважно перегорнемо сторінки біографії Макаренка, нічого не минаючи, «ані титли, ніже тії коми», як казав поет.
2.
Народився Антон Семенович Макаренко 1 березня (13 березня за новим стилем) 1888 року в містечку Білопілля Сумської області в родині робітника залізничних майстерень Південної залізниці. В цьому містечку було до 12 тисяч жителів, цегляний і шкіряний заводи, залізнична станція та вагонні майстерні, в яких працював батько майбутнього педагога, Семен Григорович. Робота була тяжка і виснажлива.
Мого батька, Івана Григоровича, житейські дороги занесли на великий залізничний вузол, станцію Роздільну Одеської області, і я бачив, як працювали і жили робітники залізничних майстерень. Рано вранці вони йшли на роботу і тільки пізно ввечері повертались, потім сиділи біля своїх осель, відпочивали і перемовлялись із сусідами. І хоча це була вже перша половина 50-х років ХХ століття, але нічого принципового не змінилося. Така сама важка, виснажлива праця, така ж сама боротьба за існування.
В 1895 році маленький Антон поступає в двокласне училище у Білопіллі. Ріс хворобливим, золотушним хлопчиком. Хронічна нежить. Тому ніс у нього був трохи набряклий і червонястий, – що дитину, а потім і молоду людину дуже засмучувало. Носив постійно окуляри, бо без них нічого не бачив.
Народився він на три тижні раніше строку, але про це йому ніколи не казали, щоб не створювати в нього ще додатково комплекс неповноцінності, бо він був і так хворобливий.
В 1901 році батька переводять працювати до містечка Крюкова, тепер правобережна частина міста Кременчука Полтавської області. Але нічого по суті не змінилося, теж саме тихе провінційне життя, важка виснажлива праця, п`ятеро дітей – Серафима і Наталія померли рано, Олександра (1881–?), Антон (1888–1939) і найменший, Віталій(1895–1983).
До речі, Віталій залишив цінні спогади «Мій брат Антон Семенович», про які в радянські часи ніколи не згадували, як і про нього самого. Але ми їх будемо постійно використовувати, бо вони дуже важливі свідоцтва про раннє життя Макаренка і його становлення як особистості.
3.
Крюков теж був невеличким містечком, два гасових ліхтаря на головній вулиці. І все – ні лікарні, ні лікаря, ні акушерки. Не було ні каналізації і навіть проточної води. Отак жили обивателі у містечку. Тому залізничники Крюкова були на щабель вище від них. Вони мали власного лікаря, двох фельдшерів, безкоштовні аптеку, лікарню та бібліотеку. Ще лазню та клуб.
Семен Григорович, хоча і не мав систематичної освіти, але був грамотною людиною, виписував газету «Биржевые ведомости» і популярний на той час ілюстрований журнал «Нива» та літературні додатки до нього. І все це уважно прочитував. І хоча особливих грошей не було, але намагався своїм дітям дати освіту.
Коли Антон пішов до школи, то він йому сказав:
– Вчись на п`ятиірки. Четвірка – це вже погано, не принось.
За спогадами брата, Антон вчився на відмінно, мав колосальну пам`ять, все прочитане запам`ятовував. Завжди був з книгою. Ключевського, Платонова, Костомарова, Мілюкова, Грушевського, Шильдера, Історію Риму та Французької революції – це все він прочитав і знав.
Після закінчення міського 4-класного училища в Кременчуку Антон поступив на однорічні педагогічні курси і в 1905 році їх закінчив. Як пишеться в Свідоцтві: «...підлягав у педагогічній раді означеного училища скороченому екзамену і, витримавши їх дуже добре, удостоєний звання вчителя початкових училищ з правом викладання в сільських двокласних училищах Міністерства Народної Освіти й навчання церковних співів».
Так молодий Антон Макаренко став учителем. Він ображався на свого батька, що той не дав йому можливості вчитися у гімназії, після закінчення якої можна було поступити до університету. З його гуманітарними здібностями це була б широка дорога у світ науки, високих сфер життя. А так прийшлося задовольнятися скромною посадою вчителя.
4.
Так Антон Макаренко цілком випадково, зважаючи на сімейні обставини, став «вчителем училищ з правом викладання... й навчання церковних співів». Він служить вчителем двокласного залізничного училища Міністерства народної освіти в Крюкові. Одержує 47 карбованців 50 копійок на місяць. Якщо порівняти з батьком, який працює маляром у залізничних майстернях Крюкова і отримує 60 карбованців на місяць, то взагалі-то платня вчителя не дуже висока. Але він живе у батьківському домі, дає матері у місяць на утримання 10 карбованців, а всі інші гроші залишає собі. Йому 17 років, і життя прекрасне, бо молодість завжди прекрасна!
Правда, мати, Тетяна Михайлівна, зробила спробу отримувати від сина хоча б на 10 карбованців більше, але Антон рішуче відхилив ці намагання матері:
– Я не просив вас народжувати мене на Світ Божий. Так що треба вам відповідати за свої вчинки. Більше платити я не можу.
Досить несподівана відповідь для сина і для майбутнього педагогічного світила, але так було.
Та справжній конфлікт був попереду – з батьком. Десь приблизно у 1908 році (Віталій пише у своїх спогадах: «зимою 1908–1909 року») Антон почав зустрічатися з попадею, Єлизаветою Федорівною, дружиною священика, який викладав Закон Божий у залізничному училищі. Вона була років на вісім старша за Антона. Зчинився скандал. Батько наказав Антону припините це, не ганьбити сім`ю, – він відмовився і був з цією жінкою у цивільному шлюбі до 1925 року. Так син із батьком і не помирилися до самої смерті Семена Григоровича у 1916 році.
5.
У своїх спогадах Віталій підкреслив, що під час революції 1905–1907 рр. в Крюкові було все спокійно. Люди були незадоволені життям, але не думали скидати владу царя. І крім того, що Антон передплачував більшовицьку легальну газету «Новая жизнь», нічого крамольного з ним не відбувалось.
Віталій пише, що радянські біографи його брата перебільшують негативні сторони життя дореволюційного часу або просто брешуть. Навіть звинувачує в цьому і свого брата: «Антон, на жаль, у своєму бажанні догодити радянській владі, переборщує і зводить на дореволюційний лад небилиці».
До того ж Антон не вірив у силу революційних перетворень, вважав, що потрібно втілювати у життя демократичну програму – і все буде гаразд у державі. А програма складалася ось із таких пунктів: 1)демократична республіка з народним представництвом у парламенті (пряме і таємне голосування); 2) націоналізація великих промислових підприємств; 3)вилучення земельної власності у поміщиків і великих землевласників та розподіл усієї землі між селянами; 4) загальне обов`язкове навчання; 5) свобода віросповідання; 6) свобода совісті; 7) свобода слова; 8)свобода преси; 9) свобода зібрань; 10) свобода страйків. На перший погляд, звичайні демократичні вимоги, але, на жаль, не всі вони утвердились в країні після жовтня 1917 року. І хоча вони схожі в деяких моментах на більшовицьку програму, але більшовики після приходу до влади все зробили, щоб вони не запанували у державі.
Тому можна зробити висновок, що Антон Макаренко не поділяв погляди більшовиків, і радянська література про це, зрозуміло, мовчить.
Брат Віталій свідчить, що до 1919 року, до від`їзду його (Віталія) з Добровольчою армією за межі країни, Антон був звичайним сумлінним вчителем, і не більше; нічим не вирізнявся серед інших. В 1914–1917 роках вчиться в Полтавському вчительському інституті. Після чого два роки працює інспектором Вищого початкового залізничного училища у себе вдома у Крюкові.
Те, що розповідають деякі радянські дослідники про життя Антона Макаренка того часу, – звичайне перебільшення.
6.
Коли почалася війна, у 1915 році Віталій поступив у Чугуївське військове училище і через шість місяців був випущений прапорщиком. Попав на фронт, чотири рази був поранений. Був професійним військовим, офіцером, що з часом стане дуже небезпечним. Коли після більшовицького перевороту Крюків захоплювали більшовики, Віталій весь час ховався, бо ті розстрілювали всіх офіцерів, які потрапляли їм у руки.
Віталій з Антоном встиг ще разом попрацювати у Крюковському вищому початковому училищі. Віталій на своїх уроках ввів обов`язкове шикування, марширування під прапором з оркестром. Діти це сприймали із великим задоволенням. Антон спочатку забороняв, але потім погодився, бачачи, що дітям це подобається. Чи не звідси перший крок Антона Макаренка до своєї знаменитої педагогічної системи?
Восени 1919 року Віталій, тепер вже, як виявилося, назавжди, відступив із Добровольчою армією із Крюкова. Більше він на Батьківщину не повернувся, як і ніколи не бачився із своїм братом.
А Антон теж не залишився у Крюкові, виїхав терміново у Полтаву. Залишатися вдома було небезпечно. Радянські дослідники про це мовчать, але для нової, більшовицької, влади Антон Макаренко був підозрілою людиною. Дружина – попадя, брат – білий офіцер! Що з таким треба робити? Не менше, як превентивний арешт. Ось і виїхав Антон Макаренко з рідного міста, рятуючись від неприємностей.
Брат у своїх спогадах пише, що до 1928 року отримував ще листи від Антона, і в одному з них той встиг попередити Віталія: «Я думаю, що тобі ще рано повертатися додому. Розбурхане море ще не заспокоїлося».
7.
Після нетривалого завідування 2-м початковим училищем у Полтаві його призначають завідувачем дитячою трудовою колонією, якій потім присвоїли ім`я Максима Горького. Йому 32 роки, і це перша в його житті така відповідальна і незвичайна посада.
Чому його призначили саме на цю посаду? Я думаю, що у радянській влади тоді не вистачало кадрів, а тут підвернувся молодий, освічений вчитель. За плечима 15 років безперервного педагогічного стажу, є певний досвід, – чому б не спробувати?
Пам`ятаю, що у свій час, коли працював в інтернаті № 9 на Павло-Кічкасі у м. Запоріжжі, то незабаром зрозумів, що з дітьми треба працювати не так, як вимагають учбові плани, керівництво школи чи районне або міське педагогічне начальство, – треба створювати з дітьми особливу педагогічну ауру, щоб їм було цікаво, щоб їм хотілося вчитися, що з ними потрібно відходити від усіх шаблонів і таке інше. І це я зрозумів на 13-му році своєї роботи у школі!
Я думаю, що щось подібне відбулося і з Антоном Семеновичем. Він зрозумів, що виконувати спущені зверху директиви і рекомендації – значить, розвалити всю справу виховання дітей, які переступили Закон або просто безпритульних. Дуже важких дітей. І треба тут діяти швидко і якось по новому.
8.
Нагадаємо читачу, що з моменту призначення Макаренка в 1920 році директором трудової колонії для неповнолітніх правопорушників і до 1935 року, коли Макаренко написав заяву про звільнення його з посади директора дитячої трудової комуни ОДПУ ім. Ф. Е. Дзержинського, він цілих 15 років провадив свій унікальний експеримент, втілював у життя свою систему, яка тепер записана золотими літерами у світову педагогіку.
Його досвід, його система мали великий розголос у країні, а потім і у всій Європі. Існує фінська система перевиховання, в Данії теж пішли по шляху, вказаному Макаренком, в Німеччині, в місті Марбурзі, існує ціла лабораторія, яка вивчає досвід Антона Семеновича. В педагогіці це справжній революційний метод. Але, на жаль, самому Макаренку прийшлося дуже важко, на нього весь час писали доноси. І йому довелося покінчити з педагогічною практикою, перейти працювати помічником начальника Відділу трудових колоній НКВС УРСР, а потім і цю роботу кинути і переїхати, з допомогою Максима Горького, до Москви. Займався там літературною працею. Це відбулося у 1937 році, а через два роки, 1 квітня 1939 року, – про це я вже писав, – він раптово помер у залізничному вагоні, коли їхав додому.
Але перед тим, як докладно зупинитись на методі Макаренка, приведемо спочатку кілька думок Антона Семеновича з «Педагогічної поеми», що не ввійшли в основний текст твору через цензурні забобони свого часу.
«Дивишся на цих милих, обірваних колоністів... дивишся і думаєш: ні, ви дійсно хазяї: слабі, обірвані, бідні, злиденні, але ви справжні... хазяї».
«Але як нестерпно важко було схопити ось цей невловимий завиток нової людської цінності. І особливо нам, педагогам, під пильним оком педагогічних вчених».
«Треба було мати багато терпіння і оптимістичної перспективи, щоби продовжувати вірити в успіх знайденої схеми, та не падати духом, та не повернути вбік».
«Тільки виховуючи колектив, ми можемо розраховувати, що знайдемо таку форму його організації, при якій окрема особистість буде й найбільш дисциплінована і найбільш вільна».
Бачимо, що розуміння до Антона Семеновича і його колег приходило не зразу. Коли сам Антон Семенович та його колеги поступово розуміють, що вони знайшли вірний шлях, приходить контролюючий з центру і робить такий висновок, який перекреслює всю роботу і Макаренка, і його педагогічного колективу, бо до нього не доходило, що відбувається у колонії. Антон Семенович Макаренко приводить один з таких відгуків: «Вихованці працюють добре і цікавляться колонією. На жаль, адміністрація колонії, приділяючи багато уваги господарству, педагогічною працею займається мало. Виховна робота серед вихованців не провадиться».
Тому і не дивно, що Макаренку прийшлося писати заяву про звільнення. Зберігся лист М. Горького до А. Б. Халатова від 6 грудня 1928 року, де він пише про це: «А Куряжская колония имени Горького – разрушается, убрали из неё заведующего, Макаренко, и ребята, которые получше, «разбрелись разно». Инициатором сего прелестного поступка является Украинский соцвос. С изумительной педагогической проницательностью четырём сотням воришек, бродяг, маленьких проституток было заявлено: «Вас эксплуатировали, теперь Вас будут учить». После этого трудовая дисциплина удалилась ко всем чертям».
Ось так майже завжди – приходить контролюючий з райвно чи облвно, нервує вчителя, перевіряє невідомо що, шукає «жучків» і йде собі геть із почуттям виконаного обов`язку. А школа, клас, учні і вчитель залишаються із своїми проблемами і надалі.
А ще видатний педагог сучасності В. О. Сухомлинський сказав: «Школа повинна виховувати з дівчинки хазяйку сім`ї, а з хлопчика – голову сім`ї». Виконує школа сьогодні ці важливі обов`язки? Зрозуміло, що ні. Бо щоб виконувати настанови В. Сухомлинського, треба перебудувати увесь учбовий і виховний процес. А на це немає ні грошей, ні бажання. Ото і не дивно, що розвалили справу Макаренка.
9.
А тепер про саму систему Макаренка, його метод, який виокремив його з рядів багатьох педагогів. Після смерті Антона Семеновича її, тобто систему, ніхто не зміг повторити. Багато педагогів намагалися йти по його шляхах, але у повному обсязі відновити її ніхто не зміг. Хоча окремі елементи створеної ним системи використовуються і до сьогодні.
Якщо підсумувати усе, що залишив Антон Семенович, то вийде таке. Зміст роботи Макаренка був у створенні дійового організму підлітків, який він густо прикривав комуністичною ідеологією. Тобто, усі оті «заради народу і партії», «виконуючи завдання ленінської партії», «стояти на сторожі інтересів трудящих» і «вірного соратника партії», – все це робилося задля того, щоб не заважали працювати з дітьми. Так йому було легше захищати комуну від недоброзичливців. І тому він разом із дітьми спокійно створив і розвивав нову громадську структуру. Дивно, що це відбувалося тоді, коли по всій країні радянська влада знищувала усі самостійні громадські утворення!
Товариство хлопців і дівчат, яке створив А.С.Макаренко, базувалося не тільки на простій праці, яка оплачувалась, але також і на зацікавленості колоністів у результатах своїх зусиль. Тобто, вони були не просто працівниками, але і власниками, і були зацікавленими і в результатах своєї праці, і у порядку на території колонії. Це в першу чергу відбилося на мотивації колоністів. Тому основним елементом системи Макаренка була праця. Звідси вагомим елементом був сам колектив, згуртований в єдине ціле не закликами, погрозами і обіцянками, а спільною працею.
Як не дивно, у дітей була свобода вибору, тобто кожний колоніст міг працювати там, де йому більше подобалось. Якщо згадати колгоспну систему, яка саме в цей час утверджувалась у країні, то який контраст буде у порівнянні з експериментом Макаренка! Там підневільна праця, яка врешті-решт призведе до загибелі країни, а тут щаслива праця на себе.
Звідси випливає ще одна , заключна, особливість системи Макаренка. В колонії була колективна відповідальність за все, що відбувалося на її території. Кожний колоніст свідомо знав, що його дії не повинні йти врозріз інтересам колективу, усіх інших.
Тепер зрозуміло, чому після Макаренка ніхто не міг повторити його метод. Як можна насаджувати хоча б елементи ринкових відносин у країні, яка знищила мільйони селян? Дивує інше: що на протязі 15 років Антон Семенович Макаренко неухильно проводив свій експеримент. Біла ворона в радянській педагогіці.
Коли читаєш педагогічні праці про Макаренка часів радянської влади, то, крім тріскотливих фраз, там нічого немає. І продертися до педагогічного методі Макаренка просто неможливо. І так і залишається незрозумілим: що ж він такого зробив, що став відомим на весь світ? А виявляється, ось що! Створив умови для існування колективу, дав їм у руки зброю: ринкові відносини,– а далі, хлопці і дівчата, самі керуйте! І хлопці і дівчата зажили власним життям. Ось в чому видатна заслуга Антона Семеновича Макаренка.
Дітям, які пройшли через його руки, а це десь більше трьох тисяч, він зумів повернути дитинство і дати путівку в життя. Коли він помер, то його учні злетілися з усієї країни на похорон свого духовного батька і вчителя. І це була йому найкраща подяка за все те, що він зробив у своєму недовгому житті.
10.
І останнє, на чому я хотів би зупинитися, це національність Антона Семеновича Макаренка. Деякі російські дослідники пишуть, що, мовляв, незважаючи на те, що у нього таке типове українське прізвище і що він народився, виріс, жив і працював на Україні, але позаяк він розмовляв, писав і мабуть думав по-російські, то він росіянин.
Це мені нагадує один випадок в армії: коли я служив у Баку, то одного разу наш старшина роти Алі Джафар-огли Велієв складав якусь відомість і записував туди національність солдат. І солдат Мартиненко з Луганської області записався руським. А коли я йому сказав, що який він росіянин з таким прізвищем, то він відповів:
– А мені всьо равно!
Ось тут добре видно технологію перетворення українців у «руських»: спочатку скрізь навчання на російській мові, потім більшість книжок в магазинах продаються на російській мові, далі всі газети і радіо з телебаченням на російській, а наостанок, виявляється, можна записувати українців у «руські», бо їм, бачте, вже «всьо равно»!
Ось чому українця Макаренка записують у «руські». Не дивно. Бо від першого указу Олексія Михайловича про переведення навчання Києво-Могилянської академії у 1654 році з української мови на російську і до сучасних намагань «руського» Колесніченка з Умані записати усіх українців у «руські» ця тенденція зберігається.
Але попри всіх їх зусилля Україна залишиться Україною, і від нас не відірвати педагогічного генія, яким був наш незабутній Антон Семенович Макаренко.
20.11.2011 р. – 11.12.2011 р.
