Похмурий

Похмурий обережно розвів рукою листя і завмер. На невеличкій галявині цокотів якийсь птах, збираючи із землі насіння. Подивився жовтим оком на Похмурого і вмить злетів, розчинюючись у зеленій гущавині лісу. Подалі від цього патлатого створіння. Ще спіймає і з’їсть.

Похмурий вибрався на галявину, наблизився до того місця, де сидів птах, нахилився і почав розсовувати листя, шукаючи насіння, що так ретельно роздзьобував тут невідомий побратим. Знайшов три насінини. Розжував. У голодному роті побігла слина, так стало смачно.

– Угу! – сказав собі Похмурий і обдивився навкруги. Треба запам’ятати це місце. Хоч і небагато цього насіння, та яке воно смачне!

Десь щось зойкнуло. Він підняв палицю і прислухався. Хтось невідомий продирався сюди. На всяк випадок заховався за деревом. Почекав. Трохи згодом на галявину збоку річки видерлась якась незнайома істота.

Похмурий перший раз бачив таке. Менша його зростом, спереду звисають якісь два півкола і унизу не так, як в нього.

Вона нахилилася і почала швидко визбирувати у траві насіння і нести собі до рота. Розжувала, як і він, і посміхнулася:

– Сма-а-чно!

Похмурий напружився, підготував палицю, щоб одним стрибком дістати невідому.  І ось тут вона побачила його, злякано вигукнула:

– Ой-йой-йой!

І завмерла на місці. Це її врятувало. Він наблизився до неї. Якби вона побігла, то Похмурий палицею розтрощив би їй голову.

А вона впала на коліна, закрила голову руками і звідти дивилася на нього переляканими очима. І мисливський запал у Похмурого зник.

Він потоптався біля неї. Не знав, що сказати і що робити. Перший раз з ним трапилося таке. Вона, бачачи, що нічого поганого не відбувається, рукою визбирала із землі кілька насіннячок і простягнула йому:

– На!

Похмурий здивовано на неї подивився, – ділилися з ним уперше, – але взяв, розжував, ковтнув, сподобалося:

– Угу!

Тут на галявину видерлися його одноплемінники, Бик і Пень, і розмахуючи палицями почали наближатися до них:

– О, мнясо... мнясо!

Вона знову впала на землю, закриваючи голову руками.

Та Похмурий вийшов до них уперед:

– Ні! – сказав рішуче.

– Не пойняв! – здивувався Бик.

З під його величезної статури виглядав Пень:

– Мнясо... мнясо... – і на його волохатому обличчі вперше з`явилось щось, схоже на думку.

– Ні! – повторив Похмурий, піднімаючи палицю.

Одноплемінникам розхотілося битися з ним, і вони, плюючись, пішли геть, озираючись на Похмурого і невдоволено махаючи палицями. А Пень вперше в своєму житті сказав таке довге речення:

– Стільки... мняса!

Похмурий нахилився і потягнув її за руку, вона схопилася і сховалася за ним, виглядаючи у той бік, де щезли в лісі сердиті Бик та Пень. Ще було чути їхні невдоволені голоси.

– Нема! – вона посміхнулася своєму несподіваному рятівнику.

Він взяв її за руку і повів за собою. Вона слухняно йшла за ним. Вийшли на беріг річки, там були на схилах печери, де жили деякі з одноплемінників, крайня була його.

Він привів її до себе. Посадив на великий камінь, пішов углиб печери, там, де була схована його їжа, дістав велику кістку і кілька солодких коренів і приніс їй:

– На!

Вона схопила їжу, почала швидко їсти, зголодніла. Він подумав і приніс іще. Вона і це з’їла.

– Ух! – сказала і знову посміхнулася Похмурому. 

Він сів біля неї на інший камінь. Був задоволений. Вона схопилася, видерла з чагарнику, що ріс біля входу, кілька гілок, з’єднала їх у жмутик і почала ретельно замітати підлогу.

Похмурий здивовано на неї дивився, він цього ніколи не робив. Коли вона вимела з печери сміття і тихенько сіла біля нього, притулившись до його боку і завмерла. Йому це сподобалося, і він теж завмер, вперше в своєму недовгому житті посміхаючись.

І від цього його обличчя стало добрим і красивим.

 

9.06.2012 р.