Рожево-весняне

Нетривке і розмите, крізь срібну туманну фіранку,
розмальовує сонце в рожево-весняне споруди.
Камінці горобців у калюжу посипались хутко,
потемніле зимове, замацане, сходжене хутро
підставляє похнюпленість зречену свіжому ранку.

З-під заметів тікає струмками небажана гостя –
проводжаючи зиму, принадно світлішає віття,
що розчеше, розділить на пасма тепліючий вітер.
«Сінь-сінь-сінь!» – понесе свою радість синиця по світі
і здригнуться уперше бурштинові крильця на брості.

До твоєї любові, як віти до світла, вустами...
Без кохання твого – навесні я під сонцем розтану...