Чому не вбили Гітлера в Запоріжжі?

---

Колись наш викладач на кафедрі історії стародавнього світу в Одеському університеті Марко Юхимович Беркович на своїх лекціях любив повторювати ось таку сентенцію: «В самій маленькій книжці більше знань, ніж в самій розумній голові людини!». І він задоволено дивився на нас, своїх студентів, з-під великих окулярів.
Згадав нашого викладача, прочитавши книгу австрійського історика Ганни Марії Зігмунд «Путь к власти» про життя і діяльність її сумно відомого земляка Адольфа Гітлера.
Дійсно, у не зовсім великій книжці (усього 320 сторінок) я знайшов багато цікавого, що дивно навіть, бо про «героя» книги надруковано стільки, що, здавалось би, усе вже відомо. Але це на перший погляд, а серйозна дослідниця Ганна Марія Зігмунд звернула увагу читача на такі факти, які невідомі широкому загалу.
Ну, по-перше, російська назва книги невдала, бо в оригіналі книга названа автором досить точно і відповідає змістові: «Diktator, Demon, Demagog. Fragen und Antworten zu Adolf Hitler», тобто з німецької перекладається ось так: «Диктатор, демон, демагог. Питання і відповіді Адольфа Гітлера».
У передмові автор наголошує, що «завдання цієї книги – дати відповіді на найважливіші питання, що найбільш частіше виникають про Гітлера та його режим», а не про його шлях до влади. І автор ґрунтовно досліджує цілих сім питань, які вона виносить у назви своїх глав. Наприклад, такі: «Почему личность Гитлера вызывала восторг у такого количества немцев?» Дійсно, чому? Або таке: «Почему никто не помешал Гитлеру захватить власть?»
Книга написана блискуче. Окрім великої кількості невідомих фактів, ще і виклад змісту чудовий. Словом, талановита дослідниця і авторка.
Але мене зацікавили дві останні глави: «Почему Гитлер скрывал свое происхождение?» та «Почему никто не убил Гитлера?»
В першій розповідається про долю австрійських родичів Гітлера. Вони мали нещастя опинитися у радянській зоні окупації, і їх усіх «підібрали» енкавеесівці і відправили до таборів ГУЛАГу, де вони всі і повмирали, не доживши до приїзду Аденауера у Радянський Союз у 1955 р., коли була об’явлена німцям амністія.
Наприклад, була арештована кузина Гітлера, Марія Коппенштайнер, уроджена Шмідт, 30 травня 1945 р., в своєму рідному селі, коли вона саме пекла хліб. Її чоловік, Ігнац, який не захотів залишати дружину, добровільно пішов із нею. Четверо їхніх дітей залишилися сиротами і ніколи більше не побачили своїх батьків. Марія Коппенштайнер бачила свого кузена Адольфа останній раз в 1908 році, коли їй було 9 років. Ігнац Коппенштайнер взагалі не був із ним знайомий.
Марію як «немецко-фашистскую преступницу» після 5 років (1945–1950) попереднього ув’язнення присудили до 25 років позбавлення волі. У вироку було сказано: «Как родственница Гитлера, Коппенштайнер Мария поддерживала с ним контакт, получала от него денежные средства и поддерживала его преступные планы против СССР и других миролюбивых государств». Вона померла в 1953 році в тюрмі у Верхнєуральську у віці 54 років від порушення серцевої діяльності. А її чоловік Ігнац помер у московській тюрмі Лефортово ще у 1949 р. від інфаркту.
Братам Марії, кузенам Гітлера, також не вдалося уникнути наслідків споріднення. Йогана Шмідта в червні 1945 р. побили до смерті. Усіх інших вивезли з країни і присудили до тривалих термінів ув’язнення. Із усіх родичів Гітлера, які потрапили до рук НКВС, пережив радянські табори один Йоган Шмідт – молодший, якому у 1945 р. було 20 років. Його теж засудили до 25 років суворого режиму, але в 1955 р. звільнили по амністії.
І тільки на початку 1998 р. (мабуть, до 110-річчя з дня народження Адольфа Гітлера!) родичі Гітлера були реабілітовані російською військовою прокуратурою.
Даю цитату із книги: «По этому поводу в газете "Комсомольская правда" вышла статья под названием "Гитлеровское отродье реабилитировано – теперь очередь за Гитлером?" Русские военные ветераны выразили своё крайнее возмущение». Як кажуть в таких випадках – без коментарів. Залишимо це на совісті авторів статті.
В главі «Почему никто не убил Гитлера?» авторка теж відкриває несподівані речі. Виявляється, на Гітлера за час його політичної діяльності готувалося і проведено більше як сотня різних спроб і замахів. Від самого знаменитого у 1944 р. «замаху генералів» і до невідомих, які тепер тільки знайдено в архівах гестапо.
Гітлері у цьому плані надзвичайно щастило. То хтось робить підкоп під трибуну, на якій у 1933 р. збирався виголосити свою промову Гітлер, і гестапо встигло його знайти, але хто саме робив його, встановити гестапівцям не вдалося.
Або в 1939 р. якийсь терорист Ельзер підготував вибух біля трибуни у пивниці в Мюнхені, де любив виступати Гітлер перед своїми старими камрадами по партії. І на цей раз Гітлер почав свій виступ, але за 13 хвилин до вибуху перервав свій спіч і терміново пішов з пивниці.
І так кожного разу. Але головне не в цьому. Головне в тому, що ця глава розвінчує оту легенду, яку пропагувала радянська влада, що, мовляв, Гітлер та Німеччина єдині. Ніколи цього не було. 100 змов проти Гітлера це підтверджує.
А ось на краю загибелі Гітлер був, як це не дивно, у нас… в Запоріжжі!
17 лютого 1943 р. Гітлер прилетів у Запоріжжя, важливий опорний пункт німецького вермахту на порогах Дніпра в Україні. Збирався проконсультуватись із своїми генералами. На третій день перебування Гітлера в Запоріжжі по шляху, який вів у аеропорт, де стояв літак Гітлера, почали рухатися радянські танки. Їх відділяли від аеропорту дві години часу. Гітлер ще знаходився на нараді із своїми військовиками. Коли нарешті три «кондори» з Гітлером на борту піднялися у повітря, в цей час радянські танки в’їхали зі східної сторони на аеродром. І… зупинилися! Бо в них закінчилося пальне. Гітлеру і тут поталанило. Ще б якась хвилина – і танки розстріляли б літаки із фюрером!
Думаю, що кожному, хто цікавиться історією війни, потрібно прочитати цю невелику, але таку насичену багатьма фактами книгу.

02.08.2013 р.