Запорізька письменниця Ольга Джигурда (1901–1986) і її повісті про Велику Відчизняну війну

Розповідь про запорізьку письменницю Ольгу Джигурду, яка одна з перших почала на Запоріжжі писати документальну прозу і якій в 2011-му році виповнюється 110 років з дня народження. До уроків літературного краєзнавства. Віталій Шевченко.


Пусть Ваша жизнь звучит поэмой.

Сквозь годы пронесли Вы свято
Патриотическую тему
И все заветы Гиппократа.

Медицинские работники г.Запорожья
13.12.1976 г.

 

У кожної людини є за плечима оте родове дерево, яке йде з старовини від діда-прадіда, переходить до неї з усіма звичками та особливостями і вже від нього, через його дітей, прошкує у майбуття.

Зеленіє він на цьому вічному дереві листочком або цілою гілкою, уособлюючи в ньому своїм життям і справами, які йому вдалося здійснити, вічність, і залишається він тоді у пам’яті народу тільки тим, що зробив за своє життя. Все інше щезає, і тому обдурити людей чи історію – неможливо. Вічність не обманеш. Як казали колись розумні люди, «приходиш на Суд Божий», а там нікого дурити. Там стає зрозумілим, що ти за людина, що зробила у своєму житті.
Ось про це подумалося, коли випадково доторкнувся до життя і діяльності Ольги Петрівни Джигурди (1901–1986), письменниці, Заслуженого лікаря УРСР, Почесного громадянина міста Запоріжжя. В цьому 2011-му році (у грудні) їй виповнюється 110 років з дня народження. Це – слушна нагода нагадати про славну людину, яка жила у нашому місті.
Ольга Петрівна встигла ще отримати блискучу середню освіту, закінчивши у 1919 році на відмінно Вовчанську жіночу гімназію. 
Цікаво знати, що Вовчанськ, в якому жила Ольга Петрівна, був кращим повітовим містом у царській імперії по соціально-економічним показникам. Його повітовий голова Василь Григорович Колокольцов (1867–1934) був кращим повітовим головою, або сучасною мовою, мером, в усій тодішній державі. Перебуваючи на чолі міста, Колокольцов за свої кошти вибудував в ньому дитячий притулок на 100–150 дітей, земську лікарню з амбулаторією, земську кінно-поштову станцію, виділив власну землю під ділянку, де будувалось за його кошти для хворих дітей відділення інфекційної лікарні, побудував школу садівництва та городництва, виділив ділянку для спілки земських службовців, побудував двохкласне училище та квартири для вчителів. Побудував ще й обладнану машинами сушарню для консервування фруктів і овочів. Недаремно вже в наш час вдячні жителі міста поставили у 2007 році на центральній площі Вовчанська пам’ятник своєму славному землякові.
Онук Ольги Петрівни, Василь Васильович, згадує, що сім’я Джигурди мешкала на дачі у Колокольцових. Тепер зрозуміло, що такий моральний авторитет не міг не вплинути на саму Ольгу Петрівну.
Наслідуючи батька, вона поступила у Харківський медичний інститут і теж закінчила його на відмінно у 1925 році, після чого більш як 60 років пропрацювала лікарем-фтізіатром, з 1934 року – у Запоріжжі.
Надзвичайно скромна людина, вона не намагалася робити собі кар’єру. Просто робила те, що потрібно людям. Лікувала. Виявляється, важливіше за це, мабуть, у природі і в стосунках з людьми немає. Просто нести людям добро і радість, виліковувати від хвороб і нещасть. Вона мені нагадує ще одного письменника, лікаря за фахом, класика російської літератури, українця за походженням, Антона Павловича Чехова, який теж все життя не відмовлявся від лікування людей, незважаючи на те, що вже міг не практикувати. Не міг по-іншому.
Але є в житті у Ольги Петрівні сторінка біографії, яка виводить її з звичайного ряду людей і ставить в особливу лаву тих, хто звуться героями. Хоча вона і не любила це підкреслювати у повсякденні. Мова йде про участь Ольги Петрівни у Великій Вітчизняній війні. Вона була воєнно-морським лікарем у Севастополі під час оборони міста. Спочатку вивозила поранених з Севастополя на теплоході «Абхазія», а після його загибелі працювала лікарем у підземному шпиталі, звідки евакуювалася однією з останніх. Потім продовжувала працювати у фронтових шпиталях на Кавказі до самого повернення у звільнений Севастополь. Про це вона розповіла в своїх документальних повістях «Теплоход «Кахетия» (1948), «Подземный госпиталь» (1950) та «Тыловые будни» (1961).
Перші її публікації, видрукувані у журналах «Советский Крым» та «Знамя», привернули до початківця увагу відомих на той час письменників: Петра Павленка (1899–1951), Вадима Кожевникова (1909–1984), Петра Вершигори (1905–1963), Олександра Твардовського (1910–1971) та Олександра Фадеєва (1901–1956). В 1949 році Ольга Петрівна була прийнята в члени Спілки письменників СРСР. Це, як на той час, висока оцінка зробленого нею в літературі.
В Запоріжжі, куди вона після демобілізації у 1948 році повернулася, було усього двоє письменників на той час: вона і поет Василь Лісняк. З цього починалося повоєнне літературне Запоріжжя.
Сучасні літературознавці та критики, пишучи про Ольгу Петрівну, обминають обставини повоєнного літературного життя. Забувають, що письменник, який створював свої твори, був обтяжений з усіх боків літературними заборонами та необхідністю висвітлювати в своїх творах іноді не те, про що він намагався писати. Згадаємо відому історію з талановитим романом Олександра Фадеєва «Молода гвардія». Письменнику прийшлося наново його переписувати, бо перша редакція не сподобалася головному читачеві країни. Мовляв, в ньому немає керуючої і спрямовуючої ролі партії.
З цього погляду твори Ольги Петрівни унікальні. В них немає і слова про керуючу і направляючу роль відомої організації. Дійсно, унікальний випадок. В своїх документальних повістях вона розповідає про те, що з нею відбувалося у 1941–1944 роках на флоті, шпиталях, як вона і її колеги-лікарі боролися у важких умовах за життя поранених у Севастополі і на Кавказі. Про це вона розповідає спокійно, ґрунтовно і з великою любов’ю до людей.
Вже на самому початку першої повісті вона пише: «Мы идем одни и везем самый ценный, самый дорогой груз – наших людей». А коли в порту прибуття, Новоросійську, Ольга Петрівна в розмові з випадковою зустрічною, старою жінкою дізнається, що та знає, що теплохід «Кахетія» наскочив на німецьку міну, і дивується з цього, то чує у відповідь:
– Узнали. Мы все знаем. Мы – народ. От нас ничего не скроешь.
В цьому позиція письменниці. Головне для неї – той народ, серед якого вона живе і часткою якого вона сама є.
Ольга Петрівна пише в традиціях красного письменства ХІХ століття. Воно і не дивно, бо основа освіти в неї закладені ще з того часу і такими великими письменниками, як Антон Чехов, Лев Толстой, Іван Тургенєв. В наше ХХІ століття, після усіх літературних експериментів, якось призабулося, що головне (було і є) у літературі – писати правду. Що і робила письменниця у своїх творах.
До найкращих сторінок її творчості, безумовно, належать розповідь про загибель дітей на заводі у Туапсе в повісті «Теплоход «Кахетия», випадок із командиром роти Феоктистовим в повісті «Тыловые будни» і в цій же повісті розповідь про дитину Любу, знайдену на пустирищі під час бою, від якої починає боліти серце.

Письменниця настільки точно передає бачене, що навіть дивуєшся. Сучасні дослідники підкреслюють, що командування не берегло своїх підлеглих, ганяючи їх у атаки цепом, так, як колись воювали у ХІХ столітті. І Ольга Петрівна це підтверджує, пише у «Теплоходе «Кахетия»: «Вместе в атаку шли, в одной цепи. Когда «он» стрелять стал, мы легли». Нічого не змінилося на війні, і це письменниця, як уважний дослідник, підтверджує. Своїми творами вона дає відповідь і на слова одного з керівників сучасної російської держави, мовляв, у війні перемогла одна нація. Ні, пише Ольга Петрівна, воювали усі нації Радянського Союзу, і кожний вніс у спільну Перемогу все, що мав із собою, а мав він єдине, – неповторне своє життя. І треба це ніколи не забувати! Ольга Петрівна якраз про це і розповідає у своїх творах.
Вона була одна з перших, якщо не найперша, з творців документальної прози у Запоріжжі, і не тільки в Запоріжжі. Про це теж не слід забувати. Вона завжди казала, коли її намагалися заставити прикрашати дійсність: «Я это не видела, не знаю и писать это не буду!»
Своїм словом вона зафіксувала час, а ми вже самі повинні робити висновки, якщо не хочемо повторювати помилок минулого.

 04.05.2011 р.

Избранное: запорізькі письменники
Свидетельство о публикации № 1078 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...


Розповідь про запорізьку письменницю Ольгу Джигурду, яка одна з перших почала на Запоріжжі писати документальну прозу і якій в 2011-му році виповнюється 110 років з дня народження. До уроків літературного краєзнавства. Віталій Шевченко.


Краткое описание и ключевые слова для: Запорізька письменниця Ольга Джигурда (1901–1986) і її повісті про Велику Відчизняну війну

Проголосуйте за: Запорізька письменниця Ольга Джигурда (1901–1986) і її повісті про Велику Відчизняну війну

(голосов:3) рейтинг: 100 из 100

    Произведения по теме:
  • "Ясні хвилини пам’яті..."
  • Поет Микола Шпак (1909 - 1942). 8-й нарис
  • "А зроблено так до смішного мало..."
  • Іван Доценко (1950 - 1986),запорізький поет. 7-й нарис.
  • Невідомий Чехов
  • Чехов, його батьки і мала батьківщина – Україна. Чехов в дитинстві жив на Україні, бо Таганрог до 1926 р. вважався українським. Його предки, включаючи батька, були із Слобожанщини. Чехов чудово знав
  • Три листочки у вінок Олесю Гончару
  • Класику нашої літератури. Віталій Шевченко.
  • Невидимі світу сльози
  • Геніальний письменник Антон Павлович Чехов та його зв’язки з Україною! Віталій Шевченко
  • Крапку ще ставити рано
  • Треба і далі йти складними шляхами дослідника до істини! Віталій Шевченко.
  • "Дорогой шла негладкою..."
  • Марину Цветаеву убили. Факты расследования. Тяжёлый путь к правде, который нам завещала великая поэтесса. Виталий Шевченко.
  • "...Їм промовляти душа моя буде"
  • Про перетинання біографії Лесі Українки з марксизмом. Віталій Шевченко
  • «Cas leti...»
  • Нарис про роман Мілана Матєйчика «Помирати треба натще» (журнал «Всесвіт» №3–4, 2011 р.) на тлі спогадів про післявоєнне буття чехів-переселенців в Західній Україні. Віталій Шевченко.

  • Михаил Перченко Автор offline 4-01-2014
Вдячний за розповідь про талановиту і сумлінну людину. Неодноразово мав ії книгу в руках, але не читав, бо не вірив, що в ті заангажовані часи можна було писати правду.Тепер при нагоді прочитаю.
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Запорізька письменниця Ольга Джигурда (1901–1986) і її повісті про Велику Відчизняну війну