Князь пардус

---

Князь пардус
Саме так, князем гепардом, а не барсом, величає літописець Святослава Ігоревича. Спробуємо розібратися в мотивах деяких вчинків цього безумовно талановитого полководця, та не дуже вдалого політика. А також проаналізувати далеко не прості його відносини з матір’ю.
Щодо народження князя здається все ясно: «У рік 6450 (942) народився Святослав у Ігоря». І все було б добре, та, якщо вірить літописам, виходить що Ользі вже пішов шостий десяток, Ігореві ще більше й живуть вони в шлюбі 40 років. До того ж це перша, і як вважають багато вчених (але не всі) єдина дитина Ольги та Ігоря. Далі ми знаємо про участь малолітнього Святослава в битві з древлянами. «Кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був (Святослав) зовсім малим».
«Жила Ольга із сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися, та не вважав він на це, ні до вух не брав… А якщо хто хотів (своєю) волею охреститися – не боронили, але глумилися з нього». Святослав відповідав матері, що якщо він охреститься, то дружина сміятиметься і з нього, «після цього гнівався на матір».
Досягнувши повноліття Святослав практично розриває з матір’ю, починає свої знамениті походи. В 965 році Святослав «одолів хазарів» взяв столицю Ітиль та Білу Вежу. В цьому ж році він переміг ясів та касогів і повернувся до Києва.
Наступного року Святослав перемагає в’ятичів і накладає на них данину. В 967 році рушив Святослав на болгар, переміг їх, підкорив 80 міст на Дунаї. «І сів, князюючи тут у Переяславці, беручи данину у греків». Як бачимо Святослав, мовби повертає материне віно-спадок Тмутаракань та Переяславець. Більш того, він не повертається в Київ, а лишається в своїй дідизні. Вважається що Святослав був одружений на угорській принцесі, а угорський король Гейза Великий прийняв хрещення у Константинополі, отож і донька його, мати Ярополка швидше за все була християнкою. Походи Святослава на Візантію співпадають, синхронні (очевидно погоджені) з походами мадярів.
Розгромивши Хазарський каганат, Святослав несвідомо відкрив дорогу кочовикам. І вони не забарилися. Доки князь лихо бешкетував у Болгарії, в 968 році вперше під Київ прийшли печеніги і ледь не взяли місто. Кияни відправили посла Святославу із такими словами: «Ти, княже, чужої землі шукаєш, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх». Звістка стривожила князя і він з дружиною прискакав до Києва і прогнав печенігів. Та вже наступного року непосидючого князя знову потягло на подвиги. Він сказав Ользі та боярам: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків – паволоки, золото, вино і овочі різні, а з Чехів і з Угрів – срібло й коні, із Русі ж – хутро, і віск, і мед, і челядь» (тобто раби). І тут виникають питання. Чому Святослав вважав Переяславець на Дунаї серединою землі своєї? Лише тому, що там сходилися загальноєвропейські шляхи?
Бурштиновий шлях.
Ми добре знаємо з літописів шлях з «варяг у греки». З побережжя Балтійського моря, через Новгород, Псков, Київ, дніпровські пороги до Чорного моря. Це був місцевий не транзитний, не загальноєвропейський шлях. Варто лише глянути на карту Європи, щоб зрозуміти, що це не найближчий і не найкращий шлях від Балтійського до Чорного морів. Дійсно, вчені (наприклад Карнаух Л.О.) виділяють мінімум п’ять напрямків таких шляхів, по яким бурштин (янтар, рос) потрапляв на південь Європи і навіть у Персію. Найкоротшим був шлях через Віслу чи Ельбу (Лабу) й далі по Дунаю. Вздовж Дунаю були й чудові римські дороги, до того ж захищені смугою прикордонних укріплень «лімес». Ці дороги зв’язували дві столиці імперії: Рим та Константинополь. Звичайно, в часи Святослава цей шлях був занедбаний, ніяких укріплень не було, але він залишався найкоротшим і найкращим на відміну від «многострадального и страшного» через Новгород та пороги, (римські дороги та акведуки й зараз служать у Європі). Це добре розумів Святослав, який мріяв утвердитися в Преславлі. Зараз це місто Тульча, де сходяться всі три гирла Дунаю. До речі, в Болгарії збереглося з десяток різних «Київів» в тому числі в районі сучасного Русе, тобто «міста русів».


Не любий Київ
Жоден з князів попередників і наступників так відверто не ігнорував Києвом. Згадаймо віщого Олега, який чітко сказав: «Київ – то мати городів руських». Слова сина вкрай засмутили старіючу й тяжко хвору на той момент Ольгу. Вона просить: «погреби мене – іди куди хочеш». Треба віддати належне Святославу, він все-таки поховав свою матір, як вона просила по-християнському. Ольга померла 11 липня 969 році. Поховали її в Угорському урочищі де був похований князь-християнин Аскольд. Пізніше Володимир переніс її прах до Десятинної церкви.
Наступного року Святослав посадив своїх дітей: Ярополка в Києві, Олега в древлянах, а Володимира сина Ольжиної улюбленці Малуші послав у Новгород разом з дядьком (братом Малуші) Добринею.
У 971 році пішов Святослав до Переяславця і заперлися болгари в місті. Як бачимо завойовника Святослава не любили не лише кияни. Академік Б.А.Рибаков пише ідейно правильно й брехливо: «Його дії на Дунаї і за Балканами були проявам дружби та солідарності з народом Болгарії». Спробуємо розібратися. Вже 40 років Візантія платила данину християнській Болгарії. Саме за намовою Візантії Святослав разом з мадярами та печенігами напав повторно на «братню» Болгарію. До речі, першого разу болгари віднеслися до Святослава більш лояльно. Тепер же вони чинили шалений опір, «бисть сеча велика». Врешті Святослав взяв це місто і пішов, далі війною по болгарській землі, беручі інші міста та наближаючись до Царгорода. Святослав був майстер бліцкригу, а тут війна прийняла затяжний характер. В кінці кінців візантійські війська на чолі з імператором Цімісхієм притисли дружину Святослава до Дунаю. Озвірілий від поразок Святослав знайшов винуватців. Такими він визнав християн. Князь жорстоко розправився з християнами у своєму війську, не пощадив навіть власного брата Гліба. Мало того, князь послав гінця до Києва з наказом знищити всі християнські храми, не жаліючи й кафедральний Святого Іллі.
Тут відбулася ще одна подія варта уваги. Сам візантійський імператор Цімісхій викликав Святослава на герць. І на відміну від свого онука Мстислава хоробрий Святослав відмовився. Чи може він був не такий уже й хоробрий? Якби там не було, але врешті було підписано мирний договір. Греки забезпечили руських воїнів необхідними припасами. Ми ж полишимо воїнів Святослава на Дунаї і зробимо ще один відступ – заглиблення і згадаємо герулів.
Таємничі герули.
В перші століття нашої ери з півдня Швеції під тиском данів до берегів Меотиди відкочували герули. Впродовж півтора століть вони жили на побережжі Азовського моря. Це були прославлені легкоозброєні воїни. Їх часто наймали сусідні племена та народи. Вони билися в суконних сорочках. Щит міг отримати лише той юнак, який уже довів свою доблесть в попередніх битвах.
Під натиском готів Германаріха герули відкочували в Моравію. Довелося їм битися й на Каталунських полях в 451 році. В 476 році герул Одоакр скидає останнього імператора Риму Ромула Августина. В п’ятому столітті вони створюють королівство в Моравії. А на початку шостого століття їх розбили лонгебарди. Залишки герулів повертаються в Південну Швецію, та Ютландію, інші прямують в напрямі сучасного Белграда. Вони з охотою служать Візантії, але лише під командою свого вождя, обов’язково з роду конунгів, в тому числі зі Швеції. Це була особлива «біла гвардія» що досконало володіла давнім воїнським мистецтвом, а ще…особливою скальдівською поезією. Шановний читальнику! Чи не нагадує все це тобі професійних воїнів запорожців, з їхніми вождями характерниками, а ще лірниками та кобзарями, які донесли до нас славу великих предків? Добавте сюди оселедець – ознаку знатного, шляхетного роду.
Зимівля на Білобережжі
Святослав перший князь з однозначно слов’янським іменем. Але ті ж літописи зберегли нам ймення його воїнів, практично всі імена ближньої дружини – скандинавські. Святослав онук вікінга Рюрика (Роріка Ютландського) називає своєю дідизною Дунай. В попередніх боях візантійці вбили двох найближчих соратників Святослава Ікмора та Сфенкеля і лише тоді Цімісхій викликає на герць – двобій Святослава. Це була висока, неймовірно висока честь! Адже тим самим імператор великої Візантії визнавав Святослава рівним собі. Прийнявши цей виклик, Святослав незалежно від завершення битви, автоматично міг стати одним з найбільших героїв. До того ж етнічний вірмен Цімісхій був невеликий зростом. Цімісхій і значить «малий», а літописи свідчать що Святослав був середнього зросту, кремезний. Здається всі шанси на його боці. Чому ж злякався «барс»? Він начебто відповів імператору: «Це ти вибираєш час і місце смерті, а я почекаю». Дійсно Святослав сам обрав свою смерть.
Захисники Святослава називають причиною відмови «державну мудрість». Адже вождем русів-герулів міг бути лише конунг, а з таких після загибелі Ікмора та Сфенкеля залишався лише Святослав. Його поразка означала б повну поразку всієї дружини. Особисто мене ці аргументи не переконують.
Врешті Святослав починає торг з Цімісхієм і заключає договір, за яким відмовляється від будь-яких воєнних дій проти Візантії та Болгарії. Причому князь знову блефує. Ще на початку його війни з болгарами літописець називає кількість воїнів Святослава десять тисяч. Коли від нього хотіли відкупитися болгари князь назвав двадцять тисяч. Тепер після кровопролитних боїв, він знову називає цю цифру. І візантійський імператор погоджується забезпечити всім необхідним (по мірі хліба на 22 тисячі ратників) саме таку кількість міфічних воїнів Святослава. Варто нагадати клятву русів: «Хай будемо ми жовті, як ото золото се, і своїм оружжям ми посічені будемо, і хай ми вмремо». Не варто клястися всує.
Князь поклявся візантійцям: «Ніколи ж не буду я замишляти на землю вашу, ні збирати людей (проти неї), ні приводити інші народи на землю вашу». Насправді князь і не збирався відходити далеко від Дунаю, він залишається зимувати на Білобережжі – пониззя Дніпра на території сьогоднішньої Херсонщини, хоча це було заборонено договором. Якщо ми знову поглянемо на карту то неважко зрозуміти, що з Дунаю до Києва значно ближче, якщо рухатися прямо. Кінна дружина Сванельда з захопленим скарбом і пішла прямим шляхом до Києва, який майже вдвічі коротший. Причому Сванельд радив Святославу обійти пороги, бо там на нього чекали печеніги. Святослав не збирався виконувати клятву, він через Сванельда наказав сину Ярополку готувати нову дружину. Зимівля була вкрай тяжка. Військо Святослава голодувало «І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні (була) голова коняча». Цікаво, куди поділися надані греками продукти?
Киянам очевидно добряче надоїли вимоги Святослава, до того ж їх навряд чи приваблювала перспектива втратити столичний і торговий статус і стати лише одним з багатьох міст Переяславської імперії Святослава. До того ж, дружина й син Ярополк, швидше за все, були християнами. Як би там не було, Святослав допомоги не дочекався і, всупереч попередженням, таки рушив до порогів. Переяславці направляють до печенігів гінців зі словами: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний з малою дружиною». Допускають також, що Святослав був одружений на печеніжці. Та між ними пробігла якась чорна кішка Тож його вимучене військо вже чекали печеніги Курі. Десь між нинішніми Запоріжжям та Дніпропетровськом Святослав загинув. Мертвому князю, до того ж родичу, печенізький хан виказав велику честь. Куря зробив з його черепа оббиту золотом чашу з красномовним написом: «Хто шукає чужого, губить своє».
Зараз на Хортиці встановлено знак на Чорній скеля, як місці ймовірної загибелі Святослава. Такий же знак стоїть на березі Дніпра між Запоріжжям та Дніпропетровськом. Тобто точне місце смерті київського князя не встановлено.
Та дослідників більше цікавлять інші питання. Чому князь залишився зимувати в безлюдному степу, а не пішов до Києва? Може його там не дуже чекали?
Друге питання. Хто сповістив Курю, що в князя майже немає воїнів? Зазвичай відповідають, що це зробили хитрі й підступні візантійці. А звідки греки могли знати, що князь зупиниться на зиму в пониззі Дніпра? До того ж розбитий князь загрози для Візантії на той час не становив, але залишався потенційним союзником у боротьбі з болгарами. Власне Святослав «дістав» усіх. Болгар, як завойовник, візантійців як агресор, половців які загинули нізащо, не отримавши, очевидно, того на що розраховували, власного синя Ярополка та київських християн.
І було князю всього 28 років. Ще раніше Святослав подарував сину Ярополку колишню черницю «гарну з лиця» грекиню. Скільки ж тоді було Ярополку? Років 12-13. Солодкий подарунок. Доля грекині не завидна. Пізніше вона дістанеться Володимиру і народить Святополка Окаянного.
Карамзін писав: «Святослав зразок великих полководців, не є прикладом державника великого: бо він славу перемог поважав більше ніж державні блага, характером своїм, захоплюючи поета, заслуговує на докір історика». Ще різкіше висказався Тарас Шевченко, назвавши князя «розбійником на троні».
Воєвода-провокатор.
Святослав єдиний з київських князів страждав на імперську хворобу неситості. Всупереч договору, він послав Сванельда зі здобиччю до Києва з наказом збирати нову дружину. Той цілком благополучно добрався до Києва до Ярополка. Як бачимо Сванельд веде себе досить підло. З одного боку він начебто попереджає князя, з іншого йде коротким шляхом до Києва, але підмоги до князя так і не присилає.
Щоб уяснити роль цього професійного провокатора повернемося до злощасного походу Ігоря не деревлян. Важко сказати чому, але Ігор віддавав данину, яку стягував з деревлян і уличів, Сванельду. Це викликало нарікання дружини Ігоря ще в попередні роки «се дал еси одному мужу много». Так і в 945 році сказала дружина Ігореві: «отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми голі. Піди-но княже з нами по данину, хай і ти добудеш і ми». Похід, як ми знаємо закінчився смертю Ігоря.
Не надіслана своєчасно допомога стала причиною смерті Святослава, а Сванельдові хоч би що. Більш того веде він себе відверто нахабно. Сванельдич Лют, як сучасні мажори, полює в князівських лісах Олега. Це ніяк не могло сподобатися Олегу і він убиває нахабу. Сванельд провокує Ярополка: «піди на волость брата свойого, і візьмеш ти волость його один». Ярополк майже два роки не піддавався, але врешті-решт у 977 році пішов війною на брата. Він переміг Олега і той загинув, був затоптаний юрбою на мосту. Коли Ярополк дізнався про цю трагедію то сказав Сванельду: «Дивись, адже ти цього хотів». Подальша доля вбивці трьох князів невідома. Новина про вбивство брата Олега дійшла до Володимира і він побоюючись Ярополка тікає за море. А далі почалася братовбивча війна, в якій гине від рук іншого варяга-провокатора Блуда і Ярополк.