Про первісних людей, перша зустріч з Євою, створення першої родини.
Присвячується Івану Яковичу Франко – нашому Генію
Світило піднялося над тим місцем, де закінчується земля і враз побігли животворні промені у всі сторони, освітивши під собою усе живе, що терпляче ховалося під габою ночі.
І рослини, і дерева, і вода у прохолодному джерелі, всі усміхалися, сміялися, раділи, що знову можна було набиратися сил і вітхнення на великий проміжок часу, поки воно знову не сховається за ті гори.
«Цікаво, якщо видряпатися на них, що можна звідти побачити?» - майнула думка у Мумму. І зразу же вона зникла, бо який він буде мати з цього хосен? Він вже один раз намагався дістатися до того краю, звідки визирає світило, тільки забив ноги і дуже хотілося їсти і він тоді відмовився від свого задуму. Краще збирати ось тут, під ногами, корінці. Краще така безмисність і одночасно заховувати свій час.
Мумму не здогадувався, що він вже двадцять літ отут тиняється на самоті. Він підібрав ще один корінець, з’їв його і завмер. Перед ним, під деревом на зеленому листі спала невідома істота.
Поклавши голівку на руку, вона спокійно дихала, віддавшись цілющому сну. Широко розкритими очима дивився Мумму на невідоме йому створіння. Скільки себе пам’ятає, нічого подібного не бачив.
До щоки у неї прилип зелений листочок і це чомусь у нього викликало якісь невідомі йому почуття. Дивно, бо раніше він такого не відчував.
- Ой, - скрикнула істота, підхоплюючись із листя і в свою чергу завмираючи перед невідомою їй персоною, - ти хто?
- Я живу тут! – відповів Мумму.
- Правда? – здивувалася невідома. – І я живу отут! Чому ми раніше не зустрічалися?
- Не знаю! – дивуючись і собі, відповів Мумму. – Як тебе звати?
- Хава! – відповіла незнайомка. – А тебе?
- Мумму. – сказав він і додав: - Давай, підемо зберемо корінців, бо їсти вже хочеться.
- Давай! – відповіла Хава і посміхнулася йому. - Я завжди в цей час їм.
- А як ти сюди потрапила? – ще спитав Мумму.
- Я тікала від Фулюгана, він увесь час намагався мене звалити, та я втекла, – і вона знову посміхнулася Мумму.
Мумму від її посмішки кинувся мерщій збирати корінці і хутко відійшов на якусь відстань від неї. Зупинився і дивився, як вона повільно йшла йому назустріч, теж збираючи корінці. Підтягнутий животик, довгі ноги, а між ними чорняві волосики, і посмішка, від якої у Мумму завмирало серце.
Коли вона підійшла до нього, він простягнув їй самий великий корінець:
- Це тобі… - сказав.
І хоча в неї була повна жменя корінців, вона взяла його і притулила до свого обличчя.
- Дякую тобі! – звичайні слова, може вперше на цій землі прозвучали вони.
А Мумму із Хавою навіть і не помітили, що Світило вже дібралося до гір і збиралося туди завалитися, знову ховаючись за ними на цілу вічність. Мумму заходився ховати корінці, щоб було чим ранком поснідати, а Хава теж не гаяла часу, займалася зарядом дому. Знайшла велике дерево, під ним поклала багато зеленого листя, щоб було м’яко спати, і посміхнулася Мумму:
- Бач, яка гарна у нас фамілія!
І від цих слів заспівало серце у хлопця, і він сказав дівчині:
- Як добре із тобою!
28.06.2017 р.
