5-й нарис.Про поета Леоніда Тереховича (1941-1992)
Як до мене потрапила ця невеличка книжечка, вже не пам’ятаю. Жовтий газетний папір. Усього 32 сторінки. І хоча на титульному листі стоїть гордо – Чернігів, 1993р., видрукувана вона була у районній типографії міста Щорса (тепер вже повернута історична назва – Сновськ), звідки родом автор посмертної книги. Ім’я – Леонід Терехович – невідоме.
Назва книжечки віршів – «Свідомо став на муку». В двох передмовах автори скупо розповідають про поета те, що вони знали про нього. А знали не дуже багато. Та й бачили його в житті раза два, не більше.
Є такі серед нас – правдолюби. Не можуть змовчати і кажуть правду в очі, хоча така поведінка завжди виходить їм потім боком. Ось і в цьому випадку. Жив в селі Кучинівка Щорсівського району (тепер – Сновського) місцевий житель, де він і народився, Леонід Никифорович Терехович (26 березня 1941 року – 22 серпня 1992 року).
Тут він закінчив середню школу, потім працював на цегельному заводі, електриком, будівельником, кіномеханіком. Багато читав, активно цікавився громадським життям. Оце і вся його біографія до 1971 року. А в цьому році біля клубу він оддубасив парторга колгоспу і ви самі розумієте, що з цього могло вийти.
Вірно! Дали Леоніду один рік «исправительно-трудовой колонии строгого режима». Якби у Леоніда була б оця одна бійка, то швидше за все цим все і закінчилося. Життя поступово устаканилося б і потекло по своїм звичайним річищам.
Та не у такої людини, як Леонід. Він не зміг терпіти неподобства і написав про все це у листі, мовляв, до яких пір нами будуть керувати такі падлюки, як оце у нас у селі! І підписав свого листа до радіо «Свобода» у Швеції. І власноручно відніс його на пошту і кинув у ящик і став чекати відповідь.
І відповідь прийшла у ялових чоботях офіцера КДБ. Ми з вами знаємо, що іншої відповіді і не могло бути! У прекрасній, чудовій країні робітників і селян листування було під контролем всім відомої організації, яка ховалася під такими звичайними літерами – КДБ.
Не дивно, що і сьогодні є багато людей, які пускають сльози: «Яка гарна була держава! По живому розрізали!»
А Леоніду за звичайного листа, в іншій державі на нього б і не звернули уваги, припаяли новий строк і покотилося і поїхало! Дали за цей лист два роки, а потім було і п’ять, і ще два роки, були і психушка, і ЛТП… З табору у табір, з етапу на етап, з нар на нари, як перекотиполе.
В довершенні всього, коли він повертався додому після звільнення, його на вокзалі побила міліція.
Оця наша безсмертна міліція! Завжди з’являється у потрібний час і у потрібному місці! Леонід ще зайшов у редакцію і сказав кволим голосом: «Мене побила міліція!»
А після цього Леонід помер. І тут виявилося, що він чудовий поет. Редакція кинулася збирати його вірші і крім двох зошитів, які вони знайшли у селі, нічого не збереглося. Десь лежать у кадебістських сховищах.
Усього 121 вірш. Ті, які він написав останнім часом. Виявилося, що вірші писав і друкував ще його дід, Яким Терехович, а потім його батько Никифор із братом Леонідом. Чи друкував батько свої вірші, невідомо, а брат Леонід жив у Ленінграді і там друкувався.
Так що для краєзнавців і дослідників є широке поле для досліджень.
А ми схиляємо голову перед пам’яттю поета. Який свідомо став на муку, щоб Правда перемогла.
02.01.2018р.
Про матір
Як уміла ніжним серцем мати
припадати до свого дитяти,
щоб здоров’я і краса і сила
не минали поза боком сина,
щоб малий на білім світі ріс,
не пізнавши розпачу та сліз.
А коли пісні співала мати,
то й собі хотілось заспівати,
і летіло по широкім полю
про журбу та про жіночу долю,
дні ясні та бурі навісні,
плакали й сміялися пісні.
Як вона старалася працювати,
готувати, шити та латати,
на роботу йшла, неначе в гості,
пропадала цілі дні в колгоспі,
навіть не гадала ні на мить,
що всього повік не поробить!..
А коли померла моя мати,
то не зміг я навіть поховати,
був далеко, за сьома замками,
і востаннє не проводив мами;
лиш тепер згорьовану сльозу
на могилу дорогу несу…
8.01.91р.
* * *
Побили багатих, зробили всіх бідними,
повихвалялись стомовно,
вогнем водою та сурмами мідними
хрещені всі поголовно…
Тепер зажурились? Як бути? Як жити?
Бо злидні настали негадані…
З багатого – бідного легко зробити.
Як бідних зробити багатими?
29.02.90р.
В чеканні грози
Зопалу грюкнуло чимось навмисно
та й причаїлося: може, не треба?
Збляклого сонця червона намистина
тихо висіла на просторі неба…
Вітер квапливо гуляв поміж хмарами,
кидав на землю розлаписті руки…
Злякані далі розпачливо марили
і затихали стривожені звуки…
В лісі дерева хиталися вражено
та намагались сказать позабуте…
Тільки земля ще лежала розважливо,
мов не тривожилась: буде?.. не буде?.
12.10.90р.
* * *
Ще немає снігу, вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі…
Лиш приходить вітер, мов зайшов додому –
обтрусить дерева та кущі…
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху згадувати ми…
Вже немає грому,ще немає снігу:
осінь дожидається зими.
19.11.90р.
* * *
Коли помру – це буде скоро, -
хай пам’ять в забуття не лине…
Можливо, хтось нап’ється з горя,
А хтось, можливо, смачно сплюне…
Чи пам’ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, -
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі…
Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, -
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.
27.07.92р.
