Потяг з півдня

Дай, Боже, всім їм щастя!

У сусідньому купе плакала маленька дівчинка. А мати швидко-швидко щось їй вимовляла. Я прислухався, говорили на якійсь незрозумілій мові. «Цигани», - чомусь подумав я.
Починало сутеніти. Мій сусіда, полковник у відставці, цікаво розповідав про горілчані напої, з яких пляшок можна їх пити, з яких ні. За вікном купе простір стиснувся до паралельної колії, наближалася ніч.
- Війдіть, будь ласка, на хвилинку, ми перевдягнемося, - схилилося до мене усміхнене обличчя юної супутниці по купе.
І ми з полковником поспішили у коридор вагону. Полковник пішов у тамбур перекурити, а я почав вивчати розклад руху потягу. Подивився на годинника, він йшов точно по розкладу. «Коли це ми будемо у Снігурівці?» - поцікавився я. У розкладі було написано, що десь біля десяти вечора, пізновато.
У Снігурівці жив колись один із героїв моїх нарисів, Моторний Іполит Миколайович, доля його у тридцяті роки занесла у далекий Ташкент. У Снігурівці потяг стоїть шість хвилин, хоч би постояти на його землі, його батьківська хата, відібрана владою, стоїть якраз неподалік вокзалу.
І тут із сусіднього купе вибігла маленька дівчинка, вона крутнулася на місці, потім підбігла до відкидного стільця і почала його своїми маленькими ручками намагатися відірвати від стінки, я їй допоміг, а щоб стілець не повернувся на місце, притримав коліном. Дівчинка вдерлася на стілець і задоволено завмерла, але тільки на хвильку. Потім злізла з нього і знову залізла і так декілька разів. Я тільки дивився, щоб стілець не прищипнув її.
Із купе визирнула молода жінка і щось сказала дівчинці, але та і вухом не повела.
- Як її звати? – спитав я.
- Кароліна, - відповіла мати.
- А на якій це мові? – поцікавився я.
- На вірменській.
- Ага, - звернувся я до дівчинці, - Барев цез, Кароліно. – і потис їй ручку.
Молода жінка засміялась і сховалася знову у купе.
В цей час мимо мене проштовхувалися якісь двоє молодиків, по виду кавказці, один вищий за іншого, разом із провідником вагону, молодим гривастим хлопцем із золотим ланцюжком на шиї, звідки на засмаглі груди спадав золотий хрестик. Той їм казав:
- Зараз всі місця в вагоні зайняті. Як тільки звільняться, я вас розміщу. Чекати недалеко, до Снігурівки.
«Знову ця Снігурівка», - подумалось мені. Мимо прогуркотів зустрічний потяг і у вікно було видно, як чорні тіні від вантажних вагонів швидко летять повз нас. Прогуркотіло і затихло. Полковник, накурившись, теж пішов спати. Мені не хотілося, та й Снігурівку хотів зустріти, тому стояв біля стільця. Не хотілося спати і Кароліні. Вона винесла з купе великого зайця і почала садити його на стілець а потім з усієї сили разом із стільцем вбивала його у стінку вагона.
- Слухай, Кароліно, - сказав я, - залиш його живим хоч до Запоріжжя.
У сусідньому купе засміялися. А кавказці в кінці вагона голосно перемовлялися, дивлячись на мене. Один, високий, сидів на приставному стільці, а його супутник, нижчий за нього, стовбичив поряд.
Кароліна в черговий раз вибігла з купе і зацікавлено почала торкатися гальмового крану.
- Ти, Кароліно, дай нам хоч доїхати до Запоріжжя! – посміхнувся я дівчинці.
І в цей час хтось обережно доторкнувся до мого плеча, я озирнувся. Біля мене стояв присадкуватий кавказець.
- Барев цез! – сказав він, здоровкаючись зі мною.
- Барев цез! – відповів я, обмінявшись з ним рукостисканням.
- Можна, апі джан, - попросив він мене, - погратися з дівчинкою?
- Спитайте матір, - сказав я, киваючи на сусіднє купе.
Він підійшов туди, встромив голову у купе, поздоровкався, йому відповіли, і щось сказав. Потім взяв дівчинку на руки і почав з нею ходити. Кароліна на хвилину притихла на руках незнайомого дядька а потім злізла знову на підлогу і почала бігати навколо приставного стільця. Їй тут було цікавіше.
Присадкуватий кавказець тепер переключився на мене.
- Апі джан, ви вірменин? – спитав він мене.
- Ні, я українець, - сказав я і побачив, що він мені не вірить.
- Ми з моїм товаришем, - присадкуватий кивнув в кінець вагону, де знаходився високий, - сперечалися. Він каже, що ви не вірменин, а я кажу, що ви таки вірменин.
- Ваш товариш не помилився! – засміявся я.
Ми дивилися, як гралася Кароліна біля стільця, спати їй не хотілося.
- Боже, скільки таких дітей загинуло у Баку, - вимовив із болем присадкуватий, і мало не розплакався, та взяв себе у руки.
- Ви, апі джан, не думайте нічого, я вже років шість, як живу в Херсонській області, в мене там справи, а моя сім’я у Вірменії, дружина та двоє діточок, сину тринадцять років, а дівчинка вже велика, пішла у перший клас.
Від нього дійсно трохи відгонило спиртним, але який кавказець не любить доброго напитку?
- Ні, я нічого не думаю, - відповів я. – Зрозуміло, що діти окраса нашого життя.
- Я скрізь був, - не зупинявся він, - і в Афганістані, і воював у Нагірному Карабасі… стільки я бачив… не приведи Господь…
- А чому ви так гарно до нас відноситесь? – раптово спитав він, бач, не вірить.
- Тому, що у молоді роки служив на Кавказі і закохався у ваш край і в людей, - відповів я.
Він довго дивився у темне вікно, а потім спитав:
- Скажіть все ж таки, ви вірменин?
- Ні, - засміявся я, - таки не вірменин. Але треба вже йти спати.
- Так, - погодився він, - треба спати. Як вас звати?
- Віталій Іванович, - відповів я, - а вас?
- Арун Варжапетович.
- Дуже приємно, - і ми знову потисли один одному руки.
- А коли буде Снігурівка? – я ще запитав провідника, гривастого хлопця, який якраз проходив повз нас.
- А вона щойно була, - відповів він, - оце тільки відправилися. «Бач, прогавив»,- засмутився я,- «ну, що ж, залишимо до іншого разу».
Уночі я кілька разів виходив у коридор, моїх нових знайомих там не було, мабуть провідник десь таки їх влаштував.
Прокинувся я у четвертій години ранку. Мої супутники, полковник і дівчатка, міцно спали. Я взяв рушника, обережно вийшов з купе і пішов умиватися.
Вагон ще спав, у проході нікого не було видно, тільки гойдало на стиках рейок. А ранок почав потихеньку підкрадатися до вікон.
Коли я повертався назад, мене зупинив Арун, виявляється, він таки слідкував за мною.
- Апі джан, - сказав він, благально дивлячись на мене, - передай оце дівчинці, - і совав мені у руки пакет із солодощами.
- Вони ж сплять, - здивувався я.
- Ну, коли прокинуться! – він не відставав від мене.
- Добре, - погодився я. Що ж тут поробиш?
- Апі джан, скажіть, - він запитливо дивився на мене. – Ви їх охороняєте?
Бач, і досі не вірить мені! Я засміявся, взяв пакета і пішов до себе в купе. Сидів і дивився у вікно. А там поступово починало розвиднюватися і було цікаво спостерігати як темрява крадькома відходила від потягу і повільно відступала, ховаючись десь до наступного вечора.
Було вже годин шість ранку, коли у сусідньому купе зацокотіла Кароліна. Я взяв у руки пакета з гостинцем, вийшов у коридор, побачив боковим зором Аруна в кінці вагону, не випускав мене з-під контролю, і постукав до них у купе. Там дзвінко щось сказали жіночі голоси, я прочинив двері, мені посміхалися двоє жіночих облич, а Кароліна, побачивши пакет, радісно здійняла руки.
- Ось вам від нічного гостя, - сказав я, - передав для дівчинки.
- А може не треба приймати? – сказала нерішуче одна з них.
Але Кароліна вже вирішила за всіх. Вона витягла з пакету плитку шоколаду і почала зривати з неї обгортку. Ми всі засміялися і я зачинив за собою двері, помахав Арунові рукою, бач, зробив все так, як ти хотів, і повернувся до себе в купе.
Там вже готувалися до приїзду. Полковник встиг мені ще сказати:
- Коли купляєте пляшку шампанського, то звертайте увагу на дно, якщо воно плескате, то ставте його назад, де взяли, це не шампанське!
Потяг в цей час повільно вкочувався у вокзал. Я трошки затримався, збираючи речі, і коли вийшов у купе, то Аруна з товаришем вже не побачив. Обігнав двох жіночок із Кароліною, попрощався з ними, визирнув з вагона, побачив двох кавказців, вони дивилися у тамбур, чекаючи своїх, біля них стояла моя дружина, прийшла зустрічати мене.
Я сплигнув на перон, і пішов разом із дружиною на вихід. Нікого із супутників по вагону навколо не було. Дай, Боже, всім їм щастя.

21.10.2001р.
Не забывайте делиться материалами в социальных сетях!
Свидетельство о публикации № 14882 Автор имеет исключительное право на произведение. Перепечатка без согласия автора запрещена и преследуется...

  • © shevchenko :
  • Рассказы
  • Читателей: 292
  • Комментариев: 0
  • 2018-02-23

Дай, Боже, всім їм щастя!
Краткое описание и ключевые слова для: Потяг з півдня

Проголосуйте за: Потяг з півдня


    Произведения по теме:
  • В пошуках кращої долі
  • Світлої пам’яті аксакалу запорізької журналістики Івану Семеновичу Деревянко, який розповів мені цю історію
  • Дві опалені душі
  • З війни виходить завжди важко
  • Ріка доброї пам’яті
  • Добрі справи не зникають!
  • Принц і принцеса
  • Шлюби укладають на небесах. Віталій Шевченко.
  • Зошит Оселедця
  • Мабуть ніде, ні в одній державі немає таких арештів, як оце в нас в Союзі. Віталій Шевченко.
  • Не вічні ми, та вічнеє життя...
  • Да пошле Господь усім людям безтурботне і чесне життя! Віталій Шевченко.
  • Після війни
  • Новела про кінець війни ВОВ. Прощання солдат, дівчина-пепеже і нове кохання. Вона прикрила обличчя руками, тільки було видно усміхнені очі. Віталій Шевченко.
  • Дощ
  • На початку дивного почуття, яке зветься коханням. Віталій Шевченко
  • Блискавична реакція
  • Оповідання про шантаж і блискавичну реакцію, про авторитетів і найманців, мажорів і дільців. Віталій Шевченко.

 
  Добавление комментария
 
 
 
 
Ваше Имя:
Ваш E-Mail:


   
     
Потяг з півдня