Адамович і його компанія

---

Адамович прокинувся вранці, трохи поніжився у ліжку і потім рішуче піднявся. У нього було сьогодні багато роботи. Треба встигнути всю її зробити.
Спочатку полинув у майстерню, треба там взяти нову мітлу. Вчора їх роздавала у себе в каптьорці їхня майстер Валентина Іванівна. Треба її встигнути забрати, бо прийдуть хлопці і після них буде так, як на Русі після монголо-татарської навали. Катма що знайдеш!
Хоча вони поважають Адамовича, слухаються його , бо якщо щось не так, може і в репу загилити. Але краще до цього не доводити.
Взявши своє нове озброєння, відправився на територію будинку №15. Хоча він і маленький, усього два під’їзди, але роботи навколо нього багато, розташований він у центрі вулиці і хто не йде, вважає, що може собі кинути щось під ноги, хай там хтось інший прибирає.
Там, біля будинку, вже Адамовича зустріли Володя – сантехнік, худий, років за 50 чолов’яга, і ще один двірник, Пантелеймонович, молодий хлопець, який приткнувся тут, бо більше ніде його не брали на роботу. Він тримав у руках плакат.
- Адамович, подивися, що у мене вийшло, - загорлав він на всю потужність , хоча зараз усього пів сьомої ранку і будинок ще спить.
- Припини! – шумнув на нього Адамович, - Ти, що, скажений? Люди ще сплять, налякаєш дітей!
В цей час двері першого під’їзду відчинилися і на порозі з’явилася мешканка з 9-го поверху, Людмила Андріївна, високого рівня архітектор. Вона в руках тримала інструмент, робочий, збиралася обробити свою ділянку перед будинком.
Пантелеймонович розклав на лавці свій плакат і всі присутні утупилися в нього. Зверху плакату було войовниче написано: «Ти, що, звірюка? Гадиш у своєму рідному під’їзді?!» А нижче напису була намальована гола дівчина, яка стояла на смітті і пальчиком вказувала на глядача.
З тої частини тіла, яку зазвичай жінки ховають від чоловіків, виглядали волошки і інтимно посміхались глядачам.
- Всі вони будуть дивитися на дівчину і ніхто не прочитає напису! – сказав авторитетно Володя – сантехник.
- Ні, - не погодився Пантелеймонович, - спочатку прочитають напис а потім вже будуть вивчати інші подробиці плакату.
- А мені подобається, - несподівано втрутилася у творчий процес Людмила Андріївна, - і хоча в мене ду-у-уже високий рейтинг, але думаю, що плакат знайде свого глядача.
- Добре, - погодився і Адамович, - пришпилюй його на видному місці.
Володя – сантехнік перемовився з кимось по мобільці, сів на свій скутер і ушився. Пантелеймонович почав пришпилювати свій плакат на видному місці. В цей час з першого під’їзду виперлася підстаркувата пара, вона у файному білому одягу, видно, що у молоді роки була надзвичайно чарівною, а він, в окулярах, мружився на сонці. В обох у руках були відра з водою, збиралися поливати свою ділянку з квітами. Привіталися із товариством і почали вивчати плакат. Видно було, що сподобався.
- Молодець, Пантелеймонович! – похвалив в окулярах. – Дівчина похожа на Валентину Іванівну. – Несподівано додав глядач.
Тепер наступила черга Адамовичу перетворюватися на стовп.
- Та ти шо?! – вигукнув він. – Та вона нас усіх звільнить!
- Ні, - сказала дружина того, що в окулярах, - ти Миталику помиляєшся. У Валентини Іванівни не такі груди.
- Так, так! – погоджувався Пантелеймонович, - я перемалював з якоїсь листівки. Знайшов у нас в майстерні.
- Ну, дивись! – насварив його Адамович, - якщо не прокотить, звалю на тебе!
Мешканці будинку відправилися на свої ділянки, а Адамович сів на лавку і почав чекати, поки Пантелеймонович вивісить плакат, щоб послати його за яким – небудь міцним напоєм. Щоб підняти тонус життя. Хоч з цього боку буде щось приємне. Бо з усіх інших йде тільки один негатив.
Поки він так собі міркував, з’явилася ще одна двірник, Лідія Захарівна. З невеличким клунком у руках. Вона вже прибрала свою ділянку і прийшла до мужчин. Їй з ними було добре. Відчувала себе не самотньою.
- Оце принесла на сніданок, - і вона обережно дивилася на Адамовича, що він скаже.
- Добре! – сказав Адамович, відчуваючи, як в нього потепліло на душі. – Зараз Пантелеймонович змотається туди – сюди і тоді поснідаємо.
Адамовичу, битому життям з усіх боків, навіть був невеличким начальничком із службовою «тачкою», подобалася ця тиха, спокійна жінка і він з великим задоволенням тупцювався біля неї у робочий час. І не тільки.
І тут із першого під’їзду вискочила роздратована Ірка з шостого поверху , войовнича жінка років під 55, палець у рота не клади, відкусить:
- Що це за народ такий у нас живе! Вже хтось наклав кучи на сьомому та дев’ятому поверхах! Зараз побачила! – тим повергаючи усіх біля будинку і бовваніючи стовпи.
Адамович зітхнув, піднявся, взяв знаряддя праці і поплентався на сьомий поверх. Треба було ліквідовувати наслідки набігу невідомих троглодитів.
- Лідуся! Не йдіть, почекайте мене! – сказав він Лідії Захарівні наостанок.

29.07.2016р.