«Чардаш» Монті

Пам’яті мого друга режисера Леоніда Анічкіна

Коли вони одружилися, то він посадив берізку на самому краю городу.

– Коли з’явиться у нас синок, то посадимо ще одне деревце, а коли доня, тоді два...

І він щасливо усміхнувся. Вона таким його і запам’ятала, усміхненим і з лопатою в руках, притоптав навколо берізки землю.

– Хай росте!

І вона таки виросла, піднялася  вище хат – і її, і сусідської. Так і стоїть собі на краю городу.

Вона повертається до себе в хату, сьогодні повинні приїхати з міста діти. Вони завжди приїжджають на її день народження. Ще вчора наварила борщу, щоб настоявся. Особливо любить його чоловік старшенької, Леонід.

– Ви, мамо, створюєте справжнє диво мистецтва! – і їсть те мистецтво так, що аж за вухами лящить.

У цього Леоніда якась дивна професія – режисер, знімає наукові фільми. Сидять або з грішми, або немає ні копійки. Тоді їдуть до неї, все ж таки біля землі легше.

– Ти хоч би показав, що ти там знімаєш! – сказала якось йому. Леонід тільки віджартувався:

– Ой, мамо, що я там знімаю!

Але наступного разу привіз цілі дві частини, по-їхньому бобіни, і ходили в сільській клуб показувати їй. Вона навіть напнула нову хустину, а Леонід був якийсь на себе не схожий, тихий і хвилювався.

Маленьке єврейське дитинча показувало в екран язика, сміялося і ховалося за маму... Поруч йшли жінки, шкандибали дідусі, бігли діти і щезали за рогом будинку. І знову вибігало це дитинча, показувало їй язика і щезало за мамою.

Потім вона зрозуміла, куди вони йдуть, і в неї заболіло серце. Так і сиділа, навіть не здивувалася, коли впізнала свій город і ту березу, що зігнулася під вітром. Наче щось хотіла сказати і так не сказала, тільки протягувала до людей свої руки-віти. Коли засвітилося світло у залі, вона притулилася до грудей Леоніда, а він гладив її сиву голову, і мовчали. Тільки дочка заплакала:

– Ну вас, їй Богу, він дістає мене своїми задумами, а тепер ви удвох...

Того вечора вона розповіла їм про свого першого чоловіка.

– Його забрали в тридцять сьомому. Ми навіть року не були разом. Не встигла йому народити вас. В першу получку купив баян. Казав: «Навчу наших дітей грати».

Вона показала на куток, де висіли ікони:

– Ось отут сидів і грав. Ловко так грав. Я навіть не змогла розсердитися. Сидів, грав і посміхався до мене.

Потім по брехунцю якось передавали музику, і вона їм сказала:

– Саме оце він грав.

Виявилося, що це «Чардаш» Монті.

Сьогодні меншенька повинна познайомити із своїм хлопцем. Останній раз, коли були у неї, то вона сказала, ніяковіючи:

– Вам, мамо, він сподобається... – і заховала своє зашаріле обличчя у неї на грудях.

Звісна річ, сподобається, головне, щоб були щасливі.

Другий чоловік помер після війни від ран, довелося піднімати дітей самій. Отаке то життя...

Ввечері, коли зустрілися і познайомилися, менша не відходила від свого Жені, онука встигла тільки прошепотіти:

– А ми тобі, бабуню, приготовили сюрприз...

Але який саме не сказала, бо Леонід закрив їй рота:

– Бач, яка язиката...

Вранці, коли тільки сонечко з’явилося над обрієм, вона піднялася, щоб нагодувати домашню живність, і побачила, що в хаті нікого немає, тільки онука спить.

Здивована, вийшла на ганок, пройшлася двором, виглянула на город і побачила їх всіх біля берези. Щось там робили. Ховаючись за кукурудзою, підійшла поближче, побачила, як вони садять маленькі берізки. Почула голос Леоніда:

– Зараз посадимо і покличемо маму, а я вас усіх зніму камерою.

Не бачили, як вона дивилася на них із кукурудзи. А може, не тільки вона.